Кришталевий край - Бузько Дмитро
Вона підійшла майже до самої огорожі і, щоб краще було видно, вилізла аж на дерево. Великий майдан, з якого стартували повітряні кораблі, був перед нею мов на долоні.
Від того, що Ліна тут побачила, їй аж моторошно стало, таке це було дивовижне, загадкове видовище. Вона виразно бачила, як льотчик, що йшов доріжкою, зупинився, зробив кілька кроків угору, ніби йшов по повітрю, мов по драбині, і раптом зник, наче розтанув. Потім загудів мотор, так, як гуде, коли літак розганяється. І раптом ущух. Але за хвилину Ліна почула, як над її головою засвистіли крила літака. Невидимий літак стартував без мотора!
За цим літаком полетіло, очевидно, ще декілька, такі ж таємничі й здатні літати без моторів.
Надивившись вдосталь на це таємниче видовище, Ліна, зовсім приголомшена дивом, забувши про подруг, почвалала додому. По дорозі вона згадала стару казку, яку чула від своєї бабуні, — казку про чарівну шапку. Надіне людина таку шапку, і враз — нема людини, не видно, вона ніби розтанула. Чи не було у пілотів цих чарівних шапок? Ну, а літаки, так ті теж зачаровані. Чарівною шапкою торкнулися, 1 вони стали невидимі.
І Ліна почервоніла від своїх думок. Хіба ж не сором їй, піонерці, таке вигадувати? Вона ж бо добре знає, що то тільки казки. І не може бути на світі ніяких чар, ніяких чудес, крім того, що робить наука. А може, наука вже дійшла до такого рівня, що робить невидимі речі? Хто б це міг сказати Ліні? Та хто ж інший, як не старший брат Микола? Він уже студент. Студент хімічного інституту. Він усе знає.
І дівчина стрілою полетіла додому.
— Здорово, коза! Куди мчиш? — зустрів її брат Микола на порозі квартири.
Він саме виходив з дому і мусив підхопити дівчину на руки, щоб вона не влучила йому головою просто в живіт.
— Миколо, ти куди йдеш? Лишайся вдома, я в тебе маю щось спитати, — похапцем благала Ліна брата.
— Може, потім спитаєш? Мені зараз ніколи, — відказав Микола.
— Ой Миколо! Я швиденько. От сідай лишень та послухай, що я тобі розповім, — тягла Ліночка брата до кімнати.
— Ну, кажи вже, та швидше, — лагідно згодився той, сідаючи на канапу поруч із сестрою.
Ліна розповіла про те, що вона бачила на аеродромі. Микола замислився.
— А таки справді цікаво, — вимовив він. — Шкода, що я не можу побачити всього цього на власні очі. Що ж воно за винахід такий? — міркував він. — Може, літаки збудовані з якогось прозорого металу? Але це абсурд, Усі метали, які ми знаємо, непрозорі. Та й не можуть бути прозорими по своїй природі. Але, нехай уже, припустімо, що це так. То як же з пілотами? Людей же ніяк не можна зробити прозорими.
— А може, Миколо, вчені винайшли щось подібне до казкової чарівної шапки? — висловила свою думку Ліна. Микола посміхнувся.
— Ні, сестричко, — сказав він, — казкова чарівна шапка з погляду науки є цілковитий абсурд. Прозорість чи непрозорість предметів залежить від речовини, що становить предмет. Як ця речовина прозора з природи, наприклад, скло, то й предмет буде прозорим. Змінити непрозорість предмета на прозорість, це значить змінити саму речовину, що її становить. Це все одно. Що, скажімо, обернути залізо на золото.
Ліночка нахмурила брови, стараючись зрозуміти брата.
— Прозорість залежить від того, як заломлює речовина проміння світла, — казав той далі, забуваючи, що Ліні ще не під силу його пояснення, — тобто, це одна з основних ознак речовини, це її властивість, одна з сторін її єства, що має ще інші сторони. От, скажімо, цей круг, — Микола взяв з столу блюдце з-під склянки для води й, показуючи сестрі, провів пальцем по обідку. — Цей круг має зовнішній бік — вигнутий і внутрішній — увігнутий. Чи можуть вони один без одного існувати? Або візьми ціле блюдце. Ось воно з цього боку увігнуте, а з цього опукле. Чи може ця увігнутість існувати без опуклості? Розумієш, мала?
Ліна ще більше нахмурила брови. Від напруження аж засопіла, але все ж, щиро кажучи, нічого не зрозуміла.
Микола засміявся.
— Ну, годі тобі старатися. Я бачу, що не зможу тобі як слід пояснити, чому чарівної шапки не може бути, — сказав він. — Ходімо краще, покажеш мені це чудо. Я категорично не припускаю перетворення непрозорих предметів на прозорі, отже, ми мусимо щось побачити.
Але літаки вже не літали, і Микола подумав, що Ліна просто щось переплутала. Бо хто ж, справді, може допустити, що є якісь невидимі літаки?
Та незабаром Миколі довелося змінити свою думку. На військовому параді в день 1 Травня вулицею міста пройшла колона... невидимих танків. Усі з цікавістю чекали на появу колони... Вже було чути її гуркіт, що швидко наближався.
— Тепер диви, зараз танки налетять, певне, з якоїсь бічної вулиці, бо щось на головній їх не видно, а вже мусили б показатися, — казав Микола сестрі.
— Ой, щось цей гуркіт дуже не схожий на гуркіт танків.
Люди не бачили їх, але з гуркоту і двигтіння землі могли судити, що потужні машини проходять зовсім близько біля них. Де ж вони, що їх не видно? Двигтіння ґрунту ставало все дужчим, і гуркіт — чудний гуркіт ніби важких черепків, що тисячами падали на грубий килим, — ішов на них. І раптом в обличчя людей, що стояли на панелі, з порожньої вулиці війнуло вітром, як буває, коли близько пролетить авто.
Щоправда, дехто помітив перед собою якесь чудне мигтіння неясних, ледь-ледь помітних контурів. Часом тут і там на мить щось тьмяно блимало, а потім знову ніби порожнеча, сповнена рухом і чудним гуркотом порожнеча.
Та ось усе це зникло. Вулиця вже була справді порожня. І тоді настала мертва тиша. Здивована вкрай публіка ніби скам'яніла. Це тривало з хвилину. Потім люди почали голосно обмінюватися враженнями.
— Оце я розумію, оце так техніка, — голосно казав високий сивий чоловік. —— Нехай тепер тільки сунуться до нас. Ми на них, як грім, як блискавка з ясного неба. Не побачать, не зчуються, звідки вдаримо...
Очі в старого запалали від молодечого завзяття. Бурхливими вигуками співчуття зустріли в натовпі його слова. Хтось заспівав пісню. Інші підхопили її.
Люди вийшли на середину вулиці й пішли стихійною демонстрацією...
— А я ж тобі казала, казала ж я тобі, — дзвенів, як кришталевий човник на хвилях могутньої пісні, голос Ліни, — казала ж я тобі, Миколо, що ми нічого не побачимо. Певне, наші вчені таки винайшли чарівну шапку, — кричала дівчина братові, маршируючи поруч з ним у колоні демонстрантів.
— Як, нічого не побачимо? Ми ж бачили непереможну силу нашої армії. Розумієш, Ліно? — схвильовано казав Микола своїй сестрі. — Що ж до чарівної шапки, то, видно, ми й без неї чудеса вміємо робити...
Що це за чудеса, хлопець уже трохи зрозумів, як пролітала колона прозорих танків. Він встиг помітити дещо таке, що давало йому ключ до розуміння дивного видовища.
Ще краще за Миколу розумів це ставний, повновидий сивий пан, що стояв на балконі готелю "Інтурист", коли повз нього проходила імпровізована маніфестація. Одяг у пана виразно свідчив, що він іноземець. Довго дивився він, похмурий, на шеренги демонстрантів, що проходили хвилями, і, не дочекавшись кінця грандіозного походу, пішов з балкона до кімнати, грюкнувши дверима так, що шибки забрязкотіли, сів до стола й почав писати листа.
"Шановний пане, — писав він до одного з всесвітніх стовпів капіталізму, — я прошу якнайуважніше поставитися до моєї інформації про ті надзвичайні явища, що відбуваються в СРСР. Досі я гадав діяти самостійно. Тому й поїхав туристом до СРСР, щоб звідти давати інструкції своїм людям. Але сьогодні я пересвідчився, що справа набуває всесвітнього значення й годі мені мріяти, що я сам залежними від мене засобами зможу запобігти небезпеці, яка загрожує всьому культурному світові. Зараз ви зрозумієте, про що йде мова.
Колись до мене з'явився один молодий вчений, на прізвище Грубер, пропонуючи мені свій винахід у справі виробництва скла. Винахід був, безперечно, геніальний. Він спирався на те, що винахідникові пощастило перевести на точну мову хімічних формул складні процеси, які відбуваються, коли варять скло. Це давало змогу свідомо керувати процесом його виробництва. Більш того, це давало змогу докорінно змінити спосіб виробництва скла. Груберові пощастило винайти холодний спосіб варіння скла, без опалення скловарної ванни або горшка. Це надзвичайно здешевлювало виробництво і змінювало всю його технологію.
Правду кажучи, тоді я зважив тільки на цей бік винаходу. Я собі ясно уявляв, яку величезну роль у поширенні вжитку скла відіграє здешевлення його виробів. Я тоді зовсім не подумав про інше, а саме про те, що точне знання внутрішньої фізико-хімічної природи скла має необмежені можливості в справі вдосконалення скла та варіації його різних ґатунків. Сьогодні, наприклад, я був свідком цілком несподіваного застосування скла. Однак про це далі. А тепер — послідовність подій...
Винаходу від Грубера я, звичайно, не взяв. Чому, ви розумієте без пояснень. Я мав необережність сказати йому, що цей винахід може бути застосований на малому підприємстві. Я навіть пояснив ученому, чому саме. Він вдався до одного власника дрібного скляного заводу й почав варити там своє скло. Якби не особливі обставини, я, напевне, не зважив би на це. Що значила робота того дрібного заводу для ринку хоча б одної моєї країни? Але сталося так, що виробами цього заводу зацікавилося військове міністерство сусідньої держави. Про це зараз же дізналося наше військове міністерство. Мені пояснили, яку велику роль відіграє скло у військовій техніці. Не було ніякого сумніву, що сусідня держава могла переманити до себе винахідника з його винаходом. Як патріот, я, звичайно, був дуже стурбований з такої ситуації. Крім того, як голова акційного товариства скляних заводів моєї батьківщини, я мусив був дбати про прибутки товариства. А надії на прибутки завжди, знаєте, безперечні, коли справою починають цікавитися різні військові міністерства.
І от я вжив рішучих заходів. Власника заводу за борги посадовили у в'язницю, його завод описали, а винахідник опинився, як. і слід було сподіватися, в лікарні нервовохворих. Була думка лікувати його там, поки він, одужавши, не стане цілком дисциплінованою людиною, здатною слухняно виконувати вказівки мудріших за. нього в життєвих справах людей. Мрійливий вчений надто захоплювався всілякими далекосяжними перспективами.
