Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Урочисту подію годилося відсвяткувати належно, а тут саме відвели їх у тил, на поповнення, і комдив після мітингу особового складу зібрав офіцерів на чарку. Село, в якому разтаїнувалася дивізія, переходило кілька разів із рук в руки, і німецька артилерія й наша молотили його, не жаліючи,— уціліло всього кілька хат, і в жодній з них не було такої кімнати, щоб розмістити всіх офіцерів дивізії. Тож комдив наказав запросити, починаючи з майорів, і Ганочка, єдиний капітан, почувався серед них дуже незручно. Сидів аж при вході, за ріжечком столу, готовий схопитися, коли йому скажуть поступитися місцем комусь старшому за чином.
" Стіл був рясна заставлений пляшками з напоями, ту-шонками у високих, наче гільзи, банках, консервами та шоколадом — усім, що вдалося наспіх зібрати заради такої події. А посередині, у величезному чавуні, зовсім уже королівською стравою парувала картопля "в мундирах". Гапочка жадібно принюхувався і нічого не міг із собою вдіяти: не пробував картоплі вже майже рік.
Пролунала команда наповнити келихи — різнокалібер.-ні посудини, теж зібрані мало не по всій дивізії. ГапочцІ дістався півлітровий алюмінієвий кухоль, він не знав, скільки наливати, поки майор, який сидів1 поруч, підморгнувши по-змовницькому, налив йому по самісінькі вінця. Та й Батя, командир дивізії, строго сказав:
— Повні!.. Повні наливайте, товариші офіцери!..
Спершу винили за перемогу, потім за свою, уже гвардійську, дивізію, потім за Батю— її командира. Вже після другого тосту стало гамірно й весело, тим більше що Батя, якого всі офіцери боялися більше власної смерті, добродушно розвалився повним тілом своїм у єдиному кріелі, приязно оглядаючи веселе застілля.
Гапочка, хоч уже й випив два кухлі, не дуже й сп’янів: йому тільки стало легко й весело, зникла геть скутість, що завжди охоплює молодших чином військових перед старшими. Він устиг уже випити иа брудершафт із майором, який йому налив келих, перекинутися словом з підполковником праворуч і майже заприятелювати з іншим майором, молодим красепем, ад’ютантом комдива, про якого Гапочка чув, що за ним більше лишається невтішних жіночок, аніж трупів ворожих. І хоч бездоганно пошитий мундир ад’ютанта сяяв нагородами, Гайочку чомусь зараз захоплював інший хист ад’ютанта. Може, тому, що він досі не мав справи з. жінками і в душі їх навіть побоювався. Ад’ютант же, скорений тим, що— Гапочка міг одним духом спорожнити півлітрову посудину, враз пройнявся до нього отією раптовою симпатією,, яка часто виникав поміж захмелілими чоловіками, і запропонував випити з ним на брудершафт.
— Хочеш у штаб? — запитав потім Гапочку.
Гапочка глявук на свою пом’яту, вилинялу фронтову
гімнастерку, на заношені галіфе й стоптані чоботи, уявив себе поруч з оцим красенем і аж головою замотав відмовляючись.
— Ну й дурень! — грубувато сказав, ад’ютант.— Ось товариш майор побіг би навприсядки... Правда ж, майоре?
Майор, що налив Гапочці перший кухоль, почервонів, сердито щось буркнув. Ад’ютант засміявся втішено, ляснув Гапочку по плечу, весело мовив:
— Ну, мені треба йти до старого... Не скучай, капітане!..
Звівся, ошатний, вродливий, упевнений, пішов до генерала.
— Якби отаких поменше було, війну давно виграли б! Протирають штани по тилах! — сказав зло майор.
— Навіщо ви так? — знітився Гапочка.
Гапочка хотів зауважити, що в ад’ютанта більше нагород, аніж у майора. Однак не насмілився. Дивився на гнучку постать ад’ютанта, на його спритні рухи і з заздрістю думав: "Отак би й мені!"
Ад’ютант зупинився тим часом біля дівчини, яка, єдина, сиділа за столом, схилившись до неї, сказав щось на вухо — дівчина засміялась голосно, одмахнулась од нього, але той ще нижче нахилився до неї, і на обличчі його вже грала переможна, а разом з тим і трохи недбала посмішка: усміх людини, збалуваної жіночою увагою. Дівчина з явним задоволенням слухала ад’ютанта, червоніючи обличчям і пгисто,— Гапочку аж кольнуло в серце отією голочкою, яка завжди являється, коли хтось інший привертає жіночу увагу. Може, тому він став пильно стежити за дівчиною, яку досі не помічав, а може, й тому, що дівчина ця була єдина в кімнаті, і погляди всіх чоловіків мимоволі на ній зупинялись.
Роздивитися як слід не міг, бо сиділа вона аж на тому кінці столу, біля комдива, схована за чоловічими постатями, мигцем побачив лише коротко підстрижене світле волосся, яким вона задерикувато стріпувала, і невелике ніжно-рожеве вушко, але й цього було досить, щоб здавалася вона йому звабною: три кухлі шнапсу далися взнаки.
— Дивізійна підстилка,— пробурчав саркастично майор.
Гапочка одсунувся од майора — так йому стало неприємно. Його завжди дратували цинічні розмови про дівчат, особливо тих, що були на фронті, бо його молодша сестра десь воювала, і він припустити не міг, щоб вона щось собі дозволяла. Тож і в роті своїй, а тепер уже в батальйоні, рішуче обривав масні розмови про дівчат та жінок, за що його офіцери прозвали потай "младенцем". Гапочка відчув до майора таку неприязнь, паче той оті всі слова сказав на його адресу.
Стало сумно й незатишно в оцьому рейваху, Гапочка
з тугою подумав, що краще сидів би він серед своїх офіцерів, у батальйоні своєму, де він знав усіх і всі його знали, він аж згорбився в спині, думаючи про свій батальйон, і прогавив, коли почалися танці.
Танцювали в цій же кімнаті. Всі, хто сидів, повернулися до танцюючих: червоні, веселі обличчя, ритмічні сплески долонь, підбадьорливі вигуки, а на вільній од столів та стільців площі, розсипаючи хвацький дріб закаблуків, вибивав шалену чечітку ад’ютант — тільки зуби виблискували та метлялась чорна чуприна. Ось він пройшовся по колу — та-та-та! та-та-та! — миготіли начищені чоботи,— зупинився навпроти дівчини, запрошувально наставивши руки,— та-та-та! та-та-та! — звав, кликав перестук. "Сошо, давай! — вигукнув хтось.— По посором нашу гвардію!" — і Соня, стенувши плечима поблажливо (мовляв, що маю робити!), звелася одразу, стала, усміхнена, навпроти ад’ютанта. 'В новій, ладно підігнаній формі, перепоясана в стані, мов чарочка, вона здалася Гапочці такою граціозно-звабливою, що в нього пересохло в горлі.
Соня якусь хвильку стояла, не спускаючи очей з ад’ютанта, що чортом ходив коло неї. Свіже обличчя її з порожевілою шкірою все ще не звільнилось од усміху, тепер уже наче аж трохи розгубленого, трохи наляканого, вона мов розкаювалася, що вийшла до танцю, і Гапочці стало її жалко. Та ось вона зігнала з обличчя посмішку, обличчя її стало враз серйозне Гг строго,— труснувши коротко підстриженим волоссям, Соня вступила до танку.
Застілля так і вибухнуло схвальними оплесками, ще дружніше заплескали долоні. Ганочка і сам незчувся, як теж став плескати, його захопив, полонив, поглинув завихрений ритм, він уже однаково захоплено дивився на дівчину та ад’ютанта, що танцювали все швидше й швидше, все шаленіше й шаленіше, не жаліючи ні своїх ніг, ні закаблуків, він аж затремтів увесь — ладен був зірватися з місця й кинутися в танок.
Рятувало тільки те, що Ганочка но вмів танцювати.
Червоні, задихані, вони зупинилися, а застілля нагородило їх дружними оплесками. Гайочка теж аплодував, долонь не жаліючи, й оглядався на сусідів такими очима, що навіть сердитий майор усміхнувся у відповідь.
Дівчина рушила до генерала, що гукнув: "Дочко, а йди-но сюди!" — ад’ютант же знову підійшов до Гапочки. Роз-червоніле красиве обличчя його було веселе й привітне.
4 А. Дімаров, кн. II
— Наступний танок, капітане, за тобоюі
— Що ви...— знітився Гапочка.— Я той.., Я не вмію..,
— Не вмієш? — вражено перепитав ад’ютант.— Танцювати не вмієш?
Гапочка лише кивнув головою: ад’ютант розмовляв голосно, і ті, що сиділи поруч, повернулися в їхній бік. І хто його 8на, чим скінчилася б ця розмова, якби генерал, цмокнувши Соню в щоку, голосно не запитав у присутніх:
— Гарна у мене "дочка"?
— Гарна, товаришу генералі — одним духом відповіли майори й полковники.
— А чому вона й досі не замужем? — строго поцікавився генерал.— Ану, встань, хто неодружений!
Гамір стих, як обрізаний. Всі аж голови попригинали, наче понад столом пронісся снаряд. Укляк перелякано й Гапочка: він був неодружений.
— Що, нікого нема неодруженого? — спитав генерал невдоволено; все ще обіймав за плечі "дочку". Вона єдина, здається, не розгубилася. Та ще ад’ютант.
— Ось капітан неодружений! — гукнув весело він та й показав на Ганочку.
— Капітан? — суворий погляд комдива зупинився на Гапочці.— Ти чого не но признаєшся?.. Гм?.. Ану, встань, ми на тебе хоч подивимось!
— Вставай, вставай, капітане! — посміхаючись, казав ад’ютант і вже підважував Гапочку.— Нічого за жонаті спини ховатися!
Гапочка вже стояв, не знаючи, куди й очі подіти. Батя ж дивився на нього вивчаюче.
— Ну як? — повернувся до "дочки".— Як женишок?
Дівчина пирснула, затулила рота долонею. А веселі ясні
очі її так і хлюпнули Гапочці в душу.
Генерал легенько підштовхнув дівчину до зовсім уже обмерлого Гапочки.
— Бери, капітане! Бери, бо сьогодні ми живі, а завтра чи й будемо? Ну як, товариші офіцери,— звівся за столом генерал,— гарна пара?
— Гарна!.. Гарна!..— загукали довкола.
— "Так женити їх, негідників!.. Майоре!
— Єсть! — Ад’ютант вискочив з-за Гапоччиної спини, як веселий чортик із бочки.
— Організуй все, як положено!
— Єсть! — хвацько відповів ад’ютант. Крутнувся і мов провалився крізь землю.
— А ми чого стоїмо? — спитав весело Батя.— На весіллі ми чи не на весіллі?.. Ану, наливайте чарки!.. За здоров’я молодих!.. Гірко!..
— Гірко!.. Гірко!..— ревонуло застілля.
— Ти чого ж стоїш? — це вже до Гапочки.— Цілуй молоду!
Виконуючи слухняно команду, Ганочка нагнув голову, аж тріснуло в шиї, і перед очима його гойднулися грайливо осяяні очі, лукаві вуста. "Все це — гра, все це — несерйозно",— промовляли і очі, і губи, і все обличчя її.
— Ти що, цілуватись не вмієш? — вражено запитав генерал.
Здригнувшись, Гапочка тицьнувся губами чи то в підборіддя, чи в щоку — ніжна податлива шкіра обпекла йому губи.
Схвальні вигуки, оплески, сміх...
Потім все було мов у тумані. Чи в примарному сні. Пам’ятає себе уже за столом, поруч із генералом та Сонею, і йому знову наливають повнісінький кухоль, і він випиває спрожогу, бо не знає, куди йому подітися од всіх оцих поглядів.
