Люборацькі - Свидницький Анатолій

— Це чорт, не дитина! Дух святий зо мною! Кому б оце в голову прийшло?

Так чоловік кметував, поглядаючи, а Антосьо ровом поза садками та в пашні; свиснув на братію, і пішли гуртом, виспівуючи.

Любили старші Антося за його штуки, піддавали йому духу, а він і пішов та й пішов по слизькому: все тільки штуки витворяв, а в книжку і не дивився. Проте таки перейшов у третій клас. Був би він попас, та ось що трапилось: прислали нового учителя. На первий же клас він "спросив" Антося, а цей ні в зуб.

— Аж мені встидно! — каже учитель. — Сідай та й не кажи нікому, що тебе "спрашували".

Колупнуло Антося за серце, аж заплакав. З цього й почав учиться, і яблука занехаяв, і все. Тим-то й "попромували" його в третій клас.

Тут було вже два учителі й наче один одного хотіли перейти в жестокості: той б'є, а той ще лучче. Та пройшов місяць — Антося не вибили, проходить і другий, а його не б'ють. І вчиться він, аж всі дивуються. Та нема такого, щоб не битим вийшов з духовних шкіл — не за одно, то за друге, або просто за те, що не битий, розтягнуть і дадуть, аж не присядеш.

В духовних школах після обід, поки ще ходили, пишуть, було, "упражнєнія"; або з латинського чи грецького на московське перекладають, або з московського на латинське чи грецьке. І боже сохрани помилитись: в той день, як після обід писати, як роздаватимуть тетраді, набереш, як убогий в торбу. Латинським учителем був вже немолодий чоловік, Заторський звався; ходив "з бакенами" і сік, доки теплий. Його духу боялись ученики. От і принесли в понеділок латинські "упражнєнія", та не роздавали, а поставили на столі, щоб то суд видати.

Опріч "упражнєній", там завдають на неділешній день писати "окупації": що-небудь з книжки на одну неділю по-грецьки, чи по-латинськи, а в другу те ж саме по-московськи пишеться.

Хто не бачив "окупацій", той не зна, що вони за штука; а це от що: з білого паперу зшивається тетрадь в лист і обрізуються "кантички", себто спідній край з-на два цалі, щоб тетрадь вийшла трохи що не квадратна; лінується її, і пишуть. Для "окупацій" особне й чорнило роблять — "лисньонце", як там звуть, себто лискуче таке, як дзеркало. І вже не пишеш, а печатаєш; і всіх святих спросиш до помочі, і самого бога, і кого знаєш на небі, щоб тільки добре написать. Бо як зле напишеш, або хоч і гарно, та помилишся, то вже прощайсь: в суботу як не заєць, то коні, так і присняться. То от і дадуть — та як зайця, то ще нічого, а вже як до коней дійшло, то й бог забув. Нещастя оті сни! кому присниться таке диво, то вже й плаче.

— Чого ти плачеш? — питають.

— Еге чого! коні снились! — відказує.

І ніхто не подивує, що того плачеш, бо кожен зна, що віщує такий сон; бо й самому не раз таке снилось. Кажуть — не вір в сон! — Ніт, в сон треба вірити! — скаже кожен школяр. — Я вже, скаже, сам перевіривсь, що як сняться мідні гроші, або що яйце їси, або яблука, вишні, — то будуть бити. Ще це іноді віщує тільки сльози, що "в пилю дадуть", або на коліна поставлять; а вже як присниться заєць, або весілля, або коні, то таких дадуть гарячих!.. І вже зараз знати, кому таке снилось: як зварений іде в клас. Другий бідняка не видержить і втече з класу; то дивись — приведуть, і збудеться сон.

Найчастіше сниться оце перед суботою, бо тоді, мовляв, "окупації" було роздають, або в понеділок, бо тоді "упражнєнія" приносять, а в неділю учитель має час перечитати.

Лучилось так, що в суботу "окупації" Заторського роздавали й вибили Антося, що погано написав: боявся, трясся — то й не вдалось. В понеділок принесли "окупації" подавати. Як передзвонили "на места", понесли їх до учителя, як звичаєм бува; та незабаром і "окупації" назад. Тепер би подивитись на дітвору! На жодному не було свого образа: всі білі — аж зелені. Зараз кинулись до книжок, а найбільше кому коні тощо снилось.

В класі тихо, що чути, як муха летить.

В таку тишу в сінцях, чути, йде хтось. Один, кому ближче було, подививсь у двері крізь дірочку й вже лиш пальцем махнув та й сів. От двері хлопнули, і показавсь Заторський у своїй сірій шинелі з плисовим коміром. Загрукотало, що всі на ноги схопились, і один як дзвінок прочитав: "Царю небесний". Хто, кажуть, не був на морі, той не молився. Ніт! мабуть і моряки не моляться так щиро, як оця бідна дітвора. Єсть і такі, що, ввійшовши в клас, б'ють поклони, щоб господь помилував. А вже як читають "Царю небесний", то й перед смертю щиріше не помолишся.

Прочитали молитву; учитель тільки кивнув. Це вже мали за знак, що сердитий, і примічали. Як же скаже він: "садитесь", то з душі як вітер повіє; як скаже: "сядьте", то трохи відійде, а не зовсім; як же тільки махне рукою, або головою кивне, то всі позавмирають. І оце лиш головою кивнув.

— Горе ж нам! подумав кожен третьокласник, та жоден жодною міною цього не показав; всі повнурювались в книжку і нічичирк; щоб котрий або плечем здвигнув, абощо: як статуї сидять. А учитель походив по класі і до "цензора" ("спекулатора"):

— Есть розги?

— Есть, — відказав той. В "спекулатори" назнача сам учитель кого ледачого та здорового. Цей уже не боїться, що битимуть, бо їх ніколи й не "спрашують"; і тільки й зна він, що різок наготовити. Вони в класі старшинують, і їм ніхто нічого, бо кожен боїться: ану ж, дума, розсердю, то відразу до самого серця добере! — На різки там складалися: кожен по шагу; а давали й побільше, щоб придобритись цензорові. Це звалось "кубана дать".

Та "кубан" все одно, що й хабар; то його й перейменували: замість кубана стали давать "приїздного", то "від'їздного". І рідко такий знайдеться, щоб не дав, а ще рідше такий, щоб не старавсь підлизатись до цензора. І вони там голова в класі. Як зійдуться писати, то цензор ходить попід парти "ану мені перця, ану мені". І другий сам не має, чим писати, а йому віддасть. Або чорнила просить. Навіть "диктурою" не відмовишся. Щоб не розливалось чорнило, дітвора напиха бавовни в каламар.

І вже робить пером, що видушить, начеб і вмочив. Оце й єсть "диктура". То, кажу, й вона не спасе.

— А ти, — каже цензор, — не даси?

— Та я дав би, тільки бачиш — диктура в мене. То він візьме, витягне і видушить диктуру. А відкажеш, то зараз пізнаєш, з ким діло маєш: хіба ж ти, каже, в мої руки не попадешся? — Для таких цензори особні різки плетуть, що як урве, то зразу кров'ю спливеш. А на кого добрий, то також особні: з кінця дерево повийма, що тільки лико зостанеться, і тим б'є. То як таки цуратись такого чоловіка? а ще коли там, як смерть тебе не мине, так не минеш спекулаторських рук. І спекулатори за кожен раз, як учитель пита, — чи єсть різки? — вже так і ждуть свого ворога, і конче мигне йому: — ось я тобі! — бо вже, значить, не до жартів іде, коли аж питається. І на цей раз відказав він: — єсть! І мигнув то одному, то другому, а до Люборацького аж кулак зціпив. Цей не дав йому яблука, та ще, як той став відхвалюватись, злаяв катом та гицлем (таке в них прозвище). Та дарма: Антосьо вже починав бояться різки і учився, аж не тямився. — Чиє "упражнєніє" погане, то стоїть з самого верху, там все луччі та й луччі. Учитель перебира ті "упражнєнія" і віддає по ряду, так як віддає? Кого бити, то "упражнєніє" летить під поріг, а за ним іде й той, чиє воно. А там — відомо що — розтягнуть неборака. От б'ють та й б'ють, — рідко кому "в палю" з десяток. От і до Антося дійшло.

— Люборацкий! — гукнув учитель.

Антосьо піднявсь на ноги і стоїть ні живий, ні мертвий; цензор вже поморгує, а учитель мовчки переглянув і кинув в очі:

— Лучше старайся! — каже, а сам гукнув на другого і обернувсь очима в другу сторону.

Антосьо схопив тетрадь на льоту, поклонивсь учителеві і, як цей обернувсь, дав дулю цензору.

— Господин учитель! — заговорив цензор, — Люборацкий дули даст.

— Что ты делаешь, Люборацкий? — гукнув учитель.

— Нет, господин учитель, он врет! Спросите учеников!

— Врет, врет, — заговорив увесь клас, а найбільше ті, що вже мали "упражнєнія" на руках. Ці вже на цей раз різки не боялись: як "упражнєнія" роздають, то так і клас пройде, — то й загули. Цензор щось почав балакать, та учитель не зважав, то він замовчав, тільки головою похитав.

Не помстившись тепер, він не хотів свого дарувати й почав, як там кажуть, гонити: став рити, якмога, аби таки вибили.

Третій клас виходить вікнами в садок, то учитель було й перегнеться за вікно. Тут-то й лахва для школи: один по другому встають, і кожен чита з книжки; дочита один, то встає другий, читає. А учитель там собі, за вікном. Як же другі читають, то нічого, а Антосьо хоч і без книжки говорить, та цензор гука:

— Люборацький! чого ти читаєш? То учитель почує і собі озветься:

— Ты зачем читаешь?

— Нет, господин учитель, то он врет. От выслушайте меня!

Учитель вислуха й нічого.

Ця гонитва багато помогла Антосьові; бо він, хоч і не дуже боявсь бійки, та постановив-таки на свойому поставити, щоб не вибили! І вчився з немочі!

XI

Тимчасом екзамен зближався. Страху-страху, боже, твоя воля! Не один останню копійку протратив на свічки, та молився по цілих ночах, щоб бог поміг щасливо. Солдати, мабуть, смотру так не бояться, як тут екзамену. І Антосьо щиро молився. Перед самим екзаменом і не снідав. Та не він один, а рідко хто снідає, йдучи на екзамен, аж мовби це у звичай ввійшло. От Антося і в четвертий клас "попромували".

Хто його зна, де та дітвора такої пихи набирається. Аби тільки в четвертий клас перейшов, то наче не той хлопець стане: задере носа, що куди! і з ким вчора горобці дер, сьогодні й поглянуть не хоче. І Антосьо так: зараз десь і маніжка в його взялась і така жилетка, що до маніжки; й прості чоботи виваксував. А що бідним шароваркам, то найбільше досталось. Були вони прості димові, та ще й зроблені на славу: як Дунай широкі й короткі, чуть нижче колін. В свою пору були вони й довші, та Антосьо вигнався за рік. До цих то шароварок здумав він стремена вчепити, та не мав з чого, так з ниток — тільки випростувався, стремена й порвались. Що робить? Понадрізував халяви й попришивав шкурлати з-на п'ядь шириною. Та й пришив же! — циганською голкою і суччю. Тоді й натяг до сподоби. — Оттак виштатувавшись, надів кашкет набакир, підняв плечі чуть не до вух і почав ходить "стибнівкою" взад і вперед по подвір'ї, — за подвір'я вийти нехватало сміливості.