Знак чотирьох - Артур Конан Дойль

- І я скажу те саме. Якщо в нього знову прокинеться завзяття, я не поручуся за нашу безпеку.

Цієї миті в передпокої гучно пролунав дзвінок, а за ним - зляканий голос нашої господині місіс Хадсон, що силкувалася когось зупинити.

- Боже милий, Холмсе,- мовив я, підводячись,- невже це справді вони?

- Ні, до цього ще не дійшло. Це мій нерегулярний поліційний загін з Бейкер-стріт.

Не встиг він закінчити, як на сходах хутко затупотіли босі ноги, долинули тонкі хлоп’ячі голоси й до кімнати вдерлася дюжина брудних, обдертих хлопчаків. Незважаючи на галасливе вторгнення, в їхній поведінці була дисципліна, бо вони негайно вишикувалися в ряд і нетерпляче вирячились на нас. Один з них, вищий і старший за інших, виступив уперед з виразом недбалої пихи; дивитися на це мале опудало без сміху було неможливо.

- Дістав вашу телеграму, сер,- мовив він,- і привів усіх. Три шилінги й шостак на квитки.

- Ось, тримайте,- сказав Холмс і подав кілька срібних монет.- Далі, Віґінсе, вони доповідатимуть тобі, а ти - мені. Я не можу піддавати свій дім новому вторгненню. Але зараз навіть добре, що прийшли всі: послухаєте мої інструкції. Треба знайти паровий катер «Аврора», власник якого - Мордекай Сміт; катер чорний із двома червоними смугами, димар - теж чорний із білою смугою. Він загубився десь на річці. Я хотів би, щоб один з вас чергував на причалі Мордекая Сміта,- на той випадок, якщо катер раптом повернеться. Розподіліть між собою обов’язки і обшукайте обидва береги річки. Коли матимете якісь новини, негайно повідомте мене. Зрозуміло?

- Так, начальнику,- відповів Віґінс.

- Умови, як і раніше; тому, хто знайде катер, плачу гінею. А це - за день наперед. Ну, до праці!

Холмс кожному дав по шилінгу, хлопці затупали босими ногами по сходах, і за мить я побачив, як вони повибігали на вулицю.

- Вони цей катер і під водою розшукають,- мовив Холмс, підводячись із-за столу й запалюючи люльку.- Всюди пролізуть, усе побачать, усе почують. Сподіваюся, що вже надвечір ми знайдемо «Аврору». А тим часом нам зостається тільки чекати. Слід обірвавсь, і ми не візьмемо його, доки не відшукаємо «Аврору» або містера Мордекая Сміта.

- Ці рештки доїсть Тобі. Ви ляжете відпочити, Холмсе?

- Ні, я не втомився. У мене дивна вдача. Я не пригадую, щоб праця мене втомлювала; навпаки, мене зморює неробство. Я хочу покурити й поміркувати про цю химерну пригоду, якою ми завдячуємо нашій чарівній клієнтці. Кінець здається мені надзвичайно простим. Людей з дерев’яною ногою, гадаю, не так багато, а той незнайомець - просто унікальна особа.

- Знову цей незнайомець!

- Я зовсім не хочу робити з нього таємниці, тим паче для вас. Але ви вже повинні були б мати про нього власну думку. Згадаймо ще раз прикмети. Маленька нога, пальці якої ніколи не знали взуття, ходить босим, дерев’яний кийок із кам’яним наконечником, дуже спритний, малий на зріст, отруєні шпичаки. Що ви про все це скажете?

- Дикун! - вигукнув я.- Можливо, один з тих індусів, що були спільниками Джонатана Смола.

- Навряд,- відповів Холмс.- Коли я вперше побачив його дивовижну зброю, то подумав те саме, але сліди змусили мене змінити свій погляд. Серед мешканців Індостану є низькі на зріст люди, але таких маленьких ніг там ні в кого немає. Індуси мають довгі й вузькі ступні. Магометани взувають сандалі, і великий палець у них відділений від інших ремінцем. Ці маленькі стріли можуть бути випущені лише одним чином - із трубки, в яку дмухають. То звідки, по-вашому, наш дикун?

- Південна Америка,- сказав я наздогад.

Він простяг руку до полиці й дістав звідти грубезний том.

- Це перший том географічного довідника, що видається нині. Його можна вважати за останнє слово науки. Що тут є цікавого?

«Андаманські острови. 340 миль на північ від Суматри, в Бенгальській затоці».

Так, так! Що далі? Вологе підсоння, коралові рифи, акули, Порт-Блер, каторжна тюрма, острів Ратленд, рослинність... Ось, знайшов!

«Тубільці Андаманських островів можуть заслуговувати на те, щоб мати їх за найнижчий на зріст народ світу, хоча деякі антропологи віддають перевагу африканським бушменам, індіанському племені «копачів» з Америки й тубільцям Вогняної Землі. Середній зріст тамтешньої дорослої людини - близько чотирьох футів, хоч трапляються й набагато нижчі особи. Це люті, похмурі, нетовариські люди, які здатні, проте, демонструвати найвідданішу дружбу».

Запам’ятайте це, Ватсоне. Слухайте далі:

«Вони дуже потворні, мають великі голови, малі люті очиці й огидні риси обличчя. Руки й ноги в них надзвичайно малі. Вони такі дикі й злі, що всі зусилля британської влади приручити їх щоразу зазнавали невдачі. Вони завжди були грозою для моряків, з якими ставалися аварії, бо полонених вони звичайно вбивають кийками з кам’яними наконечниками або отруєними стрілами. Ці напади зазвичай закінчуються людожерськими бенкетами».

Які чудові, милі люди, Ватсоне! Якби цей чолов’яга мав змогу діяти на власний розсуд, ця пригода могла б обернутися ще страшніше. Мені здається, що Джонатан Смол не надто охоче скористався його послугами.

- Звідки ж у нього такий чудернацький товариш?

- Оцього я не можу вам сказати. Та оскільки ми вже знаємо, що цей Смол прибув до Англії з Андаманських островів, то немає нічого дивного, що він знайомий із цим остров’янином. Лягайте-но краще на канапу й подивіться, як швидко я присплю вас.

Холмс узяв із кутка свою скрипку; я вмостився на канапі, і він заграв якусь тиху, повільну, дрімливу мелодію - безперечно, свою власну, бо в мого друга був надзвичайний композиторський хист. Я пригадую його тонкі, сухорляві руки, серйозне обличчя й помахи смичка. Потім мені здалося, що я спокійно пливу кудись лагідним морем звуків, і ось я вже опинився у країні снів, де наді мною схилилося миле личко Мері Морстен.

Коли я прокинувся, відпочилий і бадьорий, було вже по обіді. Шерлок Холмс сидів там, де раніш, але скрипку відклав убік і заглибився в читання книжки. Почувши, що я заворушився, він поглянув на мене;