Смерть у Києві - Загребельний Павло

Треба записати. Нема мого вірного боярина Петра, нікому й записати. Отець Іоанн, знаєшся на грамоті, запиши сказане Дулібом.

Отець Іоанн закашлявся від такого несподіваного доручення.

— Не маю приладдя до письма.

— Принесуть, принесуть. Гей, там, принесіть отцю Іоанну все потрібне для письма. Чи, може, ще щось треба? Може, буквиці позабував за жирними наїдками князівськими та питвом безмірним? Га? Ні? То пиши! А Петро Бориславович повернеться від угорського короля, тоді й перепише, бо ти, отче, однаково так не зумієш, як мій боярин.

— Що писати звелиш? — націлюючись на пергамент відразу писалом і бородою, поспитав священик.

— Не велю, а прошу. Запиши слова Дулібові про те, що сліди вбивства ведуть до князя Юрія Довгої Руки.

— Не вбивства — убивців! — поправив Дуліб.

— Убивці — то саме вбивство і є. Однаково, Не було б убивців, не сталося б і вбивства. Так, діти мої й братове? Бачу, що так. Ось і пиши, отче. І пиши, як ми дали слово помститися Юрієві за вбивство. З дружиною своєю і братом Володимиром я піду супроти союзника Юрієвого Святослава Ольговича та всього його роду. А ти, брате Ростислав, тобі Бог дав верхню землю по Дніпру, отож там і піди супроти самого Юрія, там у тебе і смоляни, і новгородці, і ратники твої, ти там удерж Юрія, а вже як мені дасть Бог поквитатися з Ольговичами і Давидовичами, тоді…

Ізяслав перехрестився, перехрестилися його брати князі, перехрестилися воєводи, перехрестилися дружинники. Дуліб дивився на все це і не йняв віри. Як же так? Він висловив тільки припущення. Власне, переказав те, що почув у Києві, підтверджень не мав ніяких, не знав навіть, чи існували взагалі оті два чоловіки, що їх названо вбивцями — Кузьма, Ємців син, і прибрамний з монастиря святого Феодора. Може, їх вигадав Войтишич і наплів-накрутив довкола вбивства лиш з єдиною метою: щоб потішитися над княжим лікарем, який узявся не за своє діло?

— Стривай, князю, — Дуліб спробував напоумити Ізяслава. — Все, що я довідався про вбивство, довідався від воєводи Войтишича або з його поміччю. Сам не переконався. Передав тобі почуте.

— Войтишич служив самому Мономахові, а потім моєму отцеві. Це найвірніший нам чоловік у Києві, — зрадів Ізяслав. — Коли сам Войтишич стверджує все, то так воно і є.

Дуліб міг би нагадати, що Войтишич служив не тільки Мономаховичам, але й Ольговичам, вчасно перекидаючись на бік сильного, але йшлося йому не про Войтишича, і не про Юрія Суздальського, якого не знав, — ішлося про істину.

— Князю, — твердо мовив, — не так витлумачуєш мої слова. Криво тлумачиш.

— Ні, брате мій, — щосили вдаючи суцільну лагідність, знову приклав до грудей руки Ізяслав, — не тлумачу твоїх слів ніяк. Велю записати їх — ось і все. Щоб усправедливитися перед дітьми своїми і нащадками.

— Але не так називаєш речі, як належить. Вбивців називаєш убивством, а це ж неоднаково.

— Любий мій лікарю, чи помітив, що всі мовчать після того, як почули від тебе, куди ведуть сліди вбивства?

— Убивць! — гукнув Дуліб.

— Перебиваєш князя, бо втомився в дорозі й випив надто міцного вина. Навіть мої братове князі мовчать, чи помітив, лікарю? А це тому, що я, Ізяслав, великий князь київський, у таку тяжку хвилину змушений брати на себе, і тільки мені судилося мовити слова, від яких залежить доля цілої землі нашої. Всі слова і їхнє тлумачення належать мені. І все підлягає моїм словам. Я називаю речі — без моїх слів вони не існують. Поза моїми словами не існують теж.

— Помиляєшся, княже, — підвівся Дуліб. — Безліч речей існує поза тобою і незалежно від тебе, І найперше: справедливість, а ще — істина.

– Істина? А що то таке? Стривай, отче, не пиши, поки нам лікар не розкаже, що то таке — істина? Може, Бог? Але Бог завсігди з нами, він у серцях наших, а поза нами його нема, бо тоді б довелося визнати бога і для коней, і для дерев, як ведеться ще й досі серед диких поганів, од яких, хвала нашим князям першим, ми відбігли навіки, прилучившись до світу християнського. Коли ж так, то що тоді, лікарю, твоя мова про істину?

– Істина — це те, що дає змогу бути справедливим у вчинках. А в тяжкім ділі вбивства Ігоревого все ускладнюється безмірно вашими князівськими незгодами. Тому перша потреба — встановити істину, а вже лиш по тому звинувачувати остаточно того чи іншого. Ти звелів мені почати се діло, хоч і незвичне для мене й протиприродне моїй натурі, дозволь і докінчити. Для цього відпусти до князя Юрія в Суздаль, де спробую відшукати вбивць, а також довідатися, хто їх намовив.

— Хочеш, щоб дозволив?

— Так.

– І не боїшся Довгої Руки?

— Заради істини чоловік не повинен нічого боятися.

— Багато істин загинуло непостережно. Відаєш вельми гаразд, як те робиться. Цінний ти для мене чоловік, лікарю. Шаную і люблю тебе, як брата. Плакатиму невтішно, коли спіткає тебе лихо в Суздалі.

— Зготовлені ми з Іваницею на все.

Ізяслав зітхнув, сльоза скотилася йому з ока й потонула в густій забіяцькій бороді.

— Що маю діяти, брате й сину мій? Хочеш — то їдь. Дам у супровід вірних людей.

— Дяка, князю. Звикли вдвох з Іваницею.

— Дорога далека, шляхи незнані.

— Звик іти не шляхами, а за орлиними гніздами. А ще: від чоловіка до чоловіка. Не скажу, що була моя путь завжди праведна, та, може, спокутую, коли вдасться.

Ізяслав пустив ще одну сльозу в світлу варязьку бороду, розвів руками: хочеш — іди, шукай, спокутуй, може, справді свого досягнеш, а може, й загинеш. Він перехрестився, і всі перехрестилися, окрім Дуліба та Іваниці.

Хрест, як водилося, мав би вінчати всю справу, однак Дуліб не хотів, щоб відмахнувся князь отак просто від нього, мов од мухи, бо в узвичаєно-ритуальному помаху руки була водночас і урочистість, і зневага: тебе ніби й благословляли на діло почесно-благородне, але ніби й закреслювали в своїй пам'яті, в самому житті, замикаючи саме ім'я твоє в безнадійність отого холодного, байдужого перехрещення.

— Відаю, князю, — сказав Дуліб на прощання, — що не вважаєш мене більше своїм слугою прибічним, бо й хто я тобі? Але хотів би сказати на розстання…

— Сину мій! — занадто урочисто вигукнув Ізяслав. — Завше любий будеш моєму серцю. Сам ідеш, без спонуки, і тим ще дорожчий мені. Хочу й молюся, щоб вернувся. Хай Бог тебе боронить і моє князівське слово, допоки воно владне!

— Ну, так, — Дуліб не піддався Ізяславовій нещирій улесливості, за якою легко вбачав безсилу роздратованість. — Ти від свого не відступишся, князю. Можу їхати чи не їхати до Юрія — однаково виступатимеш супроти нього, бо став ти проти цілого роду Мономаховичів — це вже ваша князівська суперечка. Та не я в цім ділі суддя. Лікар єсьм, відаю про хворощі тіла, душевні немочі теж знайомі мені так чи інакше, державні ж розв'язання належаться лиш володарям. Однак перед від'їздом наважіусь сказати тобі, князю, таке. Бував я серед людей трохи, знайомився зі світом і з книжною премудрістю, хоч і не можу дорівнятися тобі в досвіді, ученості й знанні потаємних чинників державних, які знаєш не лише завдяки своєму князюванню в своїй землі, але й через розгалужені зв'язки з володарями чужоземними. То дозволь, коли так, нагадати тобі слова польського князя Владислава Германа, сказані десь тоді, коли ти щойно прийшов на світ, а мене ще й не було. Помираючи, Владислав розділив землі між своїми синами Болеславом і Збігневом. Коли ж вельможі спитали, кому він віддає первородство, себто старшинство, Владислав одповів: "Моє діло розділити волості, бо я старий і слабий, але возвисити одного сина перед другим або дати їм правду та мудрість може тільки Бог єдиний. Моє бажання: щоб ви впокорювалися тому з них, хто виявиться справедливішим за іншого і доблеснішим при захисті землі рідної". Даруй, князю, коли вважаєш зухвальством повторювання цих слів. Та мусиш відати, що їду на діло тяжке, може, й смертельне, їду заради тебе, заради істини, заради честі землі нашої. І тому прошу тебе, князю: молися! І не за нас з Іваницею, не за себе, бо вірю в твою, чесність, а за землю нашу, яку маєш любити понад усе!

— Молитимусь! — вимовив Ізяслав з такою високою урочистістю, аж отець Іоанн шмаркнув од розчулення й розбавив атрамент сльозою, від чого слово "молитимусь" на пергаменті вийшло смішно спотвореним: "милитимусь".

По всьому тому Дуліб міг їхати куди хотів. Не дав собі бодай незначного перепочинку, не стали вони з Іваницею міняти й коней, ні верхових, ні для поклажі, а тільки погодували їх, бо в далеку дорогу завжди слід брати те, в що віриш, а в своїх коней вони вірили.

Дорогу їм значили спалені князем Ізяславом городи й пограбовані княжими дружинами села. Коли ж перебралися через Сейм і заглибилися в праліси, то не було в них ні позаду, ні попереду нічого й нікого, окрім безмовних дерев, причаєно оголених перед настанням зимової холоднечі, байдужої до людської долі, хоч якою б вона заповідалася — лихою а чи розкішною.

Зненацька за одну ніч упав сніг, і тепер пущі лежали під холодним блідаво-голубим небом якісь мовби затишніші, вирізьблювалося виразно на сніговій білості кожне дерево, яскріли під сонцем широкі галявини, причаєно темніли далеко попереду чорні бори, немов загроза для зухвальців, які наважуються до них наблизитися.

Двоє, навіть навіки здружених, все ж неоднаково дивляться на світ, бачать теж не те саме. Це нагадувало струмок у лісі, на обох берегах якого стоять сумно-зчорнілі вільхи. Все тут мовби однакове, і похилені до води вільхи, і засніжені береги (влітку вони зелені від густої трави); і вода тече між берегами однаково, тече вічно, напуває коріння дерев з однаковою щедрістю. Та тільки неоднаковою буде доля цих дерев. Обоє мають рано чи пізно впасти, але одне впаде від натиску вітру, може, ще молодим, а друге достоїться до глибоких старощів, коли вже не витримає власної ваги і зломиться коло самого кореня або ж стане поступово ламатися від вершини.

Людське око також вибирає собі довкола те, що найбільше відповідає душевному настроєві. Тому Іваниця вже першого снігового ранку щоразу натикався поглядом на горобину з кетягами темно-червоних ягід на гілках, притрушених снігом. Горобина чомусь нагадувала Іваниці босу дівчину на морозі — так би й зігрів її, заховав коло самого серця. А там трапилися на путі два дуби, що зрослися докупи коло самого кореня багато літ тому.