Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія

напоїли!" Остання надія захмарилась. А проте вона ще, видно, жевріє у покривдженому серці. Оксана каже: "Проведи мене до нього... мій жаль його роз-буде, моє горе його витверезить".

Інтонація Заньковецької, з якою її Оксана вимовляла ці слова, була настільки переконливою й правдивою, що коли б дійсно сама прибита горем дівчина заговорила про свої почуття, то й вона не могла б сказати те все інакше. Голос у Заньковецької був такий багатий на різні звучання, що своєю тональністю мав широку можливість малювати безліч різних відтінків людських почуттів.

Не почуваючи за собою ніякої вини, Оксана сміливо, а разом з тим щиро й сердечно розмовляє з Наталею Семе нівною, матір'ю Бориса. "Не полохайтесь, — каже вона їй, — не кричіть... бо собі тільки сорому наробите... прийшла я до вас не з докором, а принесла я вам своє серце, щоб ви його добили! Живуче... ніяк сама його не здолаю..."

— "Я не душогубка", — відповідає їй пані.

— "Не душогубка?" Чому ж у вас такий страшний погляд?.. Хоч одну ж іскру жалю у погляді, молю вас!.." У подальшій розмові з Наталею Семенівною Оксана хоче показати їй, що вона нічим не завинила перед нею: "Мені здавалось, що ви самі втішались, дивлячись, як панич залицявся до мене... Ви тоді казали, пані, що ви й самі не з високого коліна, що ваш отець був простий міщанин і вас вчив на мідні гроші... Одначе, що ж це таке я плещу?.. Я не те зовсім хотіла казати..." У цьому місці Заньковецька показувала свою деяку розгубленість — адже ж вона не за тим прийшла, щоб дорікати або виправдовуватись. "Що ж таке я хотіла? Хіба те, що ваш син любив мене, що вашого сина і я любила"... І в тих словах у Заньковецької звучало стільки глибокого й безнадійного відчаю, що й камінь міг би пожаліти її. Але пані безжалісно відповідала: "А тепер минулося! Мертвого з гроба не вертають!" Оксана — Заньковецька пристрасно, переконливо говорила про те нелюдське, що почулося їй у словах Бори-сової матері. "Я кохала вашого сина,— у його коханні я кохала увесь світ. Він був моєю думкою, моєю молитвою, моїм світом. Одняли його у мене! Одняли не душогуби, а люди з ангельською душею! Ох, страшно ж мені, страшно!" Слухаючи артистку, ставало дійсно страшно за потоптане безжалісною панею чисте, щире почуття дівчини до її сина; страшно було бачити таку жорстокість в людині, жінці.

Переживання горя й безнадійності виявляється настільки виразно й правдиво, що навіть кам'яне серце Наталі Семенівни здригається. Вона каже: "Мені жаль тебе, Оксано!" — але тут же лякається своїх жалощів і додає: "Що ж робити?" Дійсно, нема чого робити. Пані хоч розчулилась неначебто і навіть просить бідолашну дівчину сісти, бо та ледве на ногах стоїть, але визнати її як наречену свого сина все ж не хоче. Вона дає Оксані гроші, щоб та "без ґвалту й без огласу" розв'язала її синові руки. Треба було бачити, з якою погордою відхиляла Оксана — Заньковецька оту панську подяку, мерзенні гроші, і з

яким презирством та обуренням вона промовляла до пані: "Ви вийняли з моїх грудей серце і, сміючись, краєте, ще й на моїх очах, його на шматки. Не бог вам, пані, душу дав, не мати вас породила!"

Спустошена вкрай вертається Оксана додому і, власне, не додому, бо батько знайшов її на греблі, де вона востаннє бачилася з Борисом. Вона пролежала там, зі слів її батька, мало не цілу ніч, перш ніж він знайшов її майже мертву і приніс до хати.

Моральні й фізичні сили Оксани, видно, вичерпані до краю. Вона лежить нерухома, тільки марить зрідка, нікого не впізнаючи. У мареннях її звучить дороге для неї ім'я Бориса. Борис, почувши про тяжкий стан коханої дівчини, вже не кориться бажанням матері. Він біжить до хати Завади, Оксаниного батька, і на його очах знесилена дівчина вмирає.

Отже, образ Оксани зовсім інший, ніж образ Олени. Психіка у обох не однакова. Оксана далека від того, щоб мститись Борисові за те, що він кориться своїй матері і сватається до іншої. Вона йде до нього тільки для того, щоб самій переконатись у його зраді. А дізнавшись правду, Оксана не кляне коханого за безвольність, а пробує сама, своїми силами переконати його матір і врятувати своє щастя.

Заньковецька вміла тримати увагу глядачів у такому напруженні, що в її сцені з Соломією, а потім з панею, в залі завжди панувала мертва тиша. Ця тиша панувала навіть і тоді, коли Оксани не було вже на сцені, і Наталя Семенівна закінчувала цю драматичну дію сама. У звірячому серці її раптом ворухнулося щось людське, і вона гукає через двері: "Оксано, Оксано, вернись!" А потім звіряче знов переважає, вона відбігає від дверей і каже: "Що я роблю? Чи не збожеволіла я? Ні, ні. Не погублю я своєї дитини! О, чом же ти, Оксано, не рівня моєму синові. Яка велика душа! Нащо ти в кріпацтві зародилась? Ні, ні! Не невістка ти мені!"

У ролі Одарки з п'єси "Дай серцю волю, заведе в неволю" Заньковецька виявила себе не меншим художником, як і в перших тих п'єсах, про які я тільки що розповіла. Одарка доброго серця дівчина, глибоко чесна й правдива. Вона кохає Семена, якого довго не було на селі, і рішуче й невблаганно відштовхує від себе багатого парубка Микиту, сина старшини. Але зовсім інша вона з тим же Ми китою, коли він, накоївши лиха на селі і повештавшись десь по світі багато років, повертається під конвоєм додому. Побачивши його, хворого й безталанного, Одарка ласкаво звертається до нього, як справжня сестра, чим глибоко вражає його озлоблену душу.

Надзвичайно характерно для всієї Одарчиної натури звучать слова Заньковецької в розмові з настирливим парубком Микитою, що якнайкраще характеризують дівчину. На питання Микити, за віщо вона кохає Семена, бідного парубка, а не його, багатого і з себе кращого, Одарка відповідає:

"...Може, розумом та хистом ти його переважиш, не знаю. А ось що: ти багатий дукар, а він бідний — і за те я його люблю! Ти спритний і надто балакучий, а він тихий — і за те я його люблю! У тебе щоразу глум та сміх на умі, а в нього праця — і за те я його люблю! Ти кожного зачепиш, з кожного кепкуєш, а він нікого й словом не уразить — і за те я його люблю! Ти вихваляєшся та чванишся тим багатством, що батько твій придбав, а сам і за холодну воду не берешся, а він змалку працює, і батькові своєму старому допомагає, і малих братів та сестер до розуму доводить — і за те я його люблю! Ти мало не щодня п'яний, та б'єшся та бенкетуєш, а його й зроду ніхто п'яним не бачив — і за те я його люблю! Чув?"

Слова автора вже самі за себе говорять і малюють нам весь світогляд молодої Одарки. Але Заньковецька вміла вкласти в них стільки переконання і ясності, що образ дівчини ставав глибоко зрозумілим і виразним для кожного, хто чув її. Мушу сказати, що і в тій ролі Заньковецька, як справжній художник, знайшла потрібні, яскраві фарби на своїй творчій палітрі, так що образ Одарки здавався живим, неначе вихопленим із самого життя.

Уся поведінка артистки була поведінкою правдивої, благородної дівчини-селянки, яка вміє постояти за праве діло, оборонити себе від залицяння осоружного парубка і бути вірною своєму милому. Все те, що вона каже про нареченого і про кохання до нього, вже дуже добре характеризує її саму. Голос у Марії Костянтинівни був широкого діапазону. Вона грала на тому голосовому апараті, як найкращий піаніст на роялі, користуючись різними регістрами клавіатури і різними відтінками: то піано, то форте, то зовсім піаніссімо — до шепоту. В неї були якісь особливі грудні інтонації, що звучали м'яко й надзвичайно тепло, а коли треба — то й трагічно, навіть патетично. Ніколи не було в неї крику, який би міг неприємно вразити вухо. Багатство й різнобарвність інтонацій її голосу робили кожне вимовлене нею слово надзвичайно рельєфним, виразним. Здавалось, що слова ролі — це не що інше, як самі почуття, які природно шукали вияву в найбільш правдивих, щирих інтонаціях, а часом і в трагічному мовчанні.

Таким же самим багатством різних голосових відтінків звучали у Заньковецької її ролі іншого, не драматичного плану. Адже вона грала і Пріську ("По ревізії"), і ївгу ("Чорноморці"). Такого веселого й дзвінкого сміху, як у неї, мені, здається, ніколи не доводилось чути. Моторна, легка у своїх рухах, жвава, граціозна в швидкому танку, вона запалювала веселощами всіх глядачів. Жартувала і сміялась Заньковецька так, що не можна було не сміятись разом з нею.

Такої Івги Цвіркунки, якою була на сцені Заньковецька, я вже ніколи пізніше не бачила. Дуже реальним був у Марії Костянтинівни образ цієї жінки, одруженої проти волі ще занадто молодою, як те часто траплялось на селі в давні часи. Своїми жартами й веселощами вона неначе кидала виклик самій долі, що спарувала її — життєрадісну, закохану в життя,— з нелюбом, а до того ще й із заздрісним, похмурим чоловіком.

У сцені, коли ївга розчісує косу молодої Марусі, готуючи її до вінця, і, розчісуючи, співає пісню "Плавай, плавай, лебедонько", вона глибоким смутком тієї пісні неначе відхиляла завісу, яка ховала за собою весь внутрішній світ молодої, нещасливої в житті жінки.

Почувши глибокі, грудні звуки журливої мелодії та слова, які Марія Костянтинівна вимовляла чітко і з великим сумом, я відчула в той момент, неначе і з моїх очей почала спадати полуда. Я зрозуміла тоді не тільки горе самої Цвіркунки, яка шукала забуття у веселих піснях, жартах і танках, ховаючи тяжкий сум у глибині своєї душі, а й горе солдатки, яку я знала ще в Плискові, у дні своєї юності. Та солдатка, яку звали Параскою-московкою, вийшла заміж дуже юною. Чоловіка свого вона дуже кохала, а на її нещастя йому, як то кажуть, забрили лоба, себто забрали до війська. Журба за коханим точила її серце. Роки минали, чоловік не вертався і літа молодої жінки марно проходили. Не знала вона ні щастя, ні радості. Краса її іпочала в'янути, як та квітка без води. Заховуючи вірність своєму чо ловікові, Параска, розчарована життям, у повній безнадії, почала потроху вчащати до корчми, дедалі все частіше й частіше. На доброму підпитку верталась вона додому і завжди шлях її лежав попід нашими вікнами. Мати забороняла і мені і сестрі моїй дивитись на неї і слухати тих веселих, а іноді навіть сороміцьких пісень, які вона співала на повний свій голос, ідучи вулицею.