Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія

Стати артисткою — було її палкою, постійною мрією. Але куди там! Хіба ж можна було дівчині з поміщицької родини та ще й інститутці мріяти стати артисткою?! Де там!

Тогочасне суспільство вважало, що театр — це щось подібне до вертепа. Вільні від усяких прописних законів тогочасної моралі стосунки акторів з актрисами робили їх

людьми іншого світу, чужого для звичайних представників "благородного" товариства. Ні одна мати, яка дорожила своїм становищем у товаристві, не могла дозволити своєму синові або доньці одружитися з працівником сцени. Скільки трагедій, тяжких драм знали ті часи в отих шляхетних родинах, які цуралися артистів поза сценою театрів і не вважали можливим ріднитися з ними!

Вийшовши заміж за сусіднього поміщика Затиркевича, який теж мав маєток у Полтавській губернії, Ганна Петрівна не перестає думати про театр. Життя в родині, з його повсякденними вузькими інтересами, не цікавило молоду жінку, якій хотілося більш широкого кола діяльності.

На щастя для неї і для її майбутнього, Ганну Петрівну запросили в Ромни, щоб узяти участь в аматорській виставі. Ставили тоді "Сватання на Гончарівці", п'єсу Квітки-Основ'яненка. Гурток аматорів був досить величенький, у ньому було багато панночок, що претендували на роль молодої Уляни, але на роль старої Одарки не знайшлось нікого. Ніхто не погоджувався вийти на сцену, затримувавшись старою жінкою.

Ганна Петрівна радо погодилась на ту роль і виконала її з винятковим успіхом. Усі, хто дивився той спектакль, відчули в ній великий талант. Усі хвалили тільки її, радили їй іти на сцену. Ці похвали вирішили її долю. Аматорська вистава відбулась у 1882 році, в грудні місяці, а 20 травня 1883 року Ганна Петрівна Затиркевич уже вступила до трупи Кропивницького, яка грала в той час у місті Полтаві. Псевдонім її тоді був "Прилуцька". Марко Лукич, великий знавець театральної справи відразу помітив велику артистичну обдарованість Прилуцької і запросив її поїхати разом з ним також і до Одеси, де вік мусив грати взимку. З того часу долю Г. П. Затиркевич остаточно було вирішено. Всупереч бажанням своїх рідних, вона стала артисткою українського театру, який придбав у її особі видатну виконавицю характерних ролей.

Український театр міг пишатися нею. Публіка полюбила її і радо аплодувала їй, у якій би ролі вона не виступала. Грала вона і молодих і старих, і в кожній ролі видно було яскраво її глибоке знання села, його побуту й характерів. У ролях характерних жінок вона була неперевершена. Чим довше я працювала в театрі разом з нею, тим більше переконувалася в силі її таланту.

У трупі Старицького Ганна Петрівна вже відкинула

свій псевдонім і грала за прізвищем свого чоловіка Затиркевича, а пізніше приєднала до нього ще й своє дівоче — Карпинська.

Там же, у Миколаєві, до нашої трупи вступив Панас Карпович Саксаганський, який пізніше став окрасою українського театру. Він вирішив залишити свою службу у війську і піти на сцену, тим більше, що під час свого перебування в Одесі мав нагоду переконатись, як серйозно ставився до театрального мистецтва керівник нашої трупи Старицький. Ще з юності душа молодого Панаса Карповича кохалася, за словами Маші, в театральному мистецтві. У старшого брата Івана Карповича, в Єлисаветі, Панас Карпович і Микола Карпович ще малими хлопцями були присутні і на репетиціях аматорського гуртка, і на виставах, які давались у великому приміщенні, що звалося "Дворянським зібранням". У Панаса й Миколи тоді тільки й думки було, що про театр. Перше вони із захватом виконували невеличкі доручення, приносили до приміщення потрібні меблі, речі, посуд. А коли трохи попідростали, то стали виходити на сцену як статисти. Микола навіть виконував часом маленькі, епізодичні рольки. Отже, для обох театр був добре знайомою й дорогою стихією. А тут — справжній український театр, на чолі із знайомим уже здавна, по аматорському гуртку в Єлисаветі, Марком Лукичем Кропивницьким, який і там був режисером.

Михайло Петрович спокушав Панаса Карповича заробітною платнею і замість 50 карбованців, які той одержував, будучи офіцером, запропонував йому відразу 150 щомісяця.

Та не це спокусило молодого офіцера, а люба праця в гурті благородних, ідейних людей, які творили живе, цікаве діло — справжній художній, цілком культурний український театр. А що він бачив тоді на службі, у війську? Мертву рутину військових порядків, безвідповідальність старших чинів, знущання їх над меншими, а особливо над солдатами, й повну безнадійність на покращення в майбутньому. Все, що було талановитого, розумного, що виходило за межі вузьких поглядів і звичок військового керівництва, мусило сохнути, так би мовити, "на пні", а ті, більш енергійні люди, які пробували освіжити затхле повітря, полегшити підневільне життя затурканого безглуздою муштрою солдата, гинули по тюрмах та на далекій півночі. Про це Панас Карпович багато дечого цікавого розповідав Маші, коли приходив до нас, а далеко пізніше написав у своїх спогадах.

Стосунки брата із сестрою були на диво щирі й сердечні. Він цікавився всім тим, чим вона цікавилась, що робила, і дуже хвалив її за серйозне ставлення до підготовки ролей, які їй доручалися. А доручалось їй вчити всі ролі Заньковецької, щоб мати змогу замінити її в разі хвороби або втоми. Не можна ж було Марії Костянтинівні грати щодня тільки через те, що вона була на мистецькій височині в усіх ролях, що з неї була однаково чудесна і Олена в "Глитаї", і Оксана у п'єсі "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", і ніжна, щиросерда Галя в "Назарі Стодолі", і Івга Цвіркунка у "Чорноморцях", і Наталка Полтавка в однойменній п'єсі, і навіть Пріська в "По ревізії" — невеличка роль.

Маша, звичайно, раділа з того, що і вона може грати такі відповідальні ролі, які виконувала уславлена вже Заньковецька. У другій половині театрального сезону в Миколаєві деякі ролі Марії Костянтинівни вже зовсім перейшли до Марії Карпівни, як, наприклад, роль Наталки Полтавки, де багато співочих номерів — адже ж Садовська була прехорошою співачкою. У неї було виняткової краси драматичне сопрано, чисте й мелодійне на всіх нотах. Грала вона й Галю в "Назарі Стодолі" та ще й героїню в п'єсі за "Немань іду". В інших п'єсах, де було дві-три ролі дівчат, грали обидві артистки, і Заньковецька, і Садовська. Ролі суто драматичного амплуа залишались за Заньковецькою, бо публіка тільки й шукала її прізвище на афіші. Заньковецька буквально потрясала всю душу глядачів, і в драмах усі хотіли бачити тільки її.

Тим часом у нашому спільному проживанні з Машею трапилась одна дуже важлива подія, яка розлучила мене з моєю приятелькою. Ми бачилися з нею тільки в театрі, бо вона переїхала жити до готелю, де тоді оселився її чоловік Барілотті. Він приїхав до Миколаєва трошки раніше від інших артистів оперети, в якій був тоді прем'єром. Оперета повинна була заступити нас у театрі, після закінчення наших вистав. Барілотті, певно, хотів застати у Миколаєві Машу Садовську, помиритися з нею і намовити її повернутися знов до оперети.

Я дуже засумувала після переїзду Маші до готелю. "А що як кохання до чоловіка переважить її захоплення роботою в трупі Старицького?" — питала я сама себе

і дуже турбувалась. Увечері, побачивши Машу на виставі в театрі, я навіть насмілилась спитати її про те. Маша розсердилась на мене за такі припущення і запевнила, що до оперети вона вже нізащо не повернеться. Вона поділилася зі мною своїми намірами намовити Барілотті вступити до Старицького, бо співак Світлов-Стоян збирався кинути трупу. Голос у Барілотті, за її свідченням, був надзвичайної краси, і він був би дуже потрібний.

А тимчасом наша кімната, після того як Маша виїхала з неї, почала здаватись мені сумною пусткою. Зник із неї родинний затишок, який уміла створити Садовська. Почувала я себе в її стінах неначе сиротою. Не було вже з ким поділитися своїми думками, своїми враженнями від того нового, що з'являлося в моїй душі під впливом вистав, до яких я стала придивлятися з великою увагою.

Понад усе мені хотілося зрозуміти, якими чарами володіла артистка Заньковецька і в чому саме полягав її постійний успіх у публіки.

У Миколаєві я вже мала нагоду бачити її в драматичних ролях і тому можу тепер сказати, хоч коротко, про те враження, яке її виконання справило тоді на мене.

Перед моїми очима проходила одна за одною п'єси нашого репертуару, який на той час не зазнав ніяких змін. Заньковецька грала то Олену ("Глитай, або ж павук"), то Оксану ("Доки сонце зійде, роса очі виїсть"), то Одарку ("Дай серцю волю, заведе в неволю"), то Ярину ("Невольник") та багато інших ролей, не кажучи вже про славнозвісну Наталку Полтавку. У кожній ролі вона малювала зовсім інший образ дівчини або жінки, хоч усі вони були героїнями, взятими з сільського життя.

Олена — пристрасна, палка, нестримна у своїх почуваннях і вчинках. Під впливом афекту вона може наробити багато лиха і собі і своїм близьким. Йосип Степанович Бичок, багатій, що тримає у своєму павутинні мало не всіх людей на селі, обплутав і родину Когутів — Андрія, чоловіка Оленчиного, та її матір Стеху, яка крім Олени має ще трійко діток. Краса Оленчина привернула його увагу. Розпусний сільський багатій певний того, що на світі все можна купити. Тому й напозичав він грошей і Андрієві, і Стесі. Бичок хоче притиснути Стеху боргами і примусити її намовити свою дочку Олену піти до нього. Щоб усунути всі перешкоди зі свого мерзенного шляху, Бичок намовляє старшину "цінувати" все убоге майно Когутів й виставити його на продаж для сплати боргів. Після першого цінування майна Андрій, за порадою того самого Бичка, поїхав десь далеко на заробітки. От уже рік минув, а від Андрія Олена не одержує жодної звістки: Бичок перехоплює всі його листи, сподіваючись на те, що Олена забуде Андрія й легше впіймається на гачок. Але сподіванки його марні. Олена кохає свого чоловіка й вірить у те, що він її так само вірно любить і повернеться.

Тоді Бичок міцніше затягає зашморг. Тепер уже мають цінувати й хату Когутів. Тим самим Бичок ставить родину перед страшним майбутнім: куди йти? Де жити, коли хату продадуть? Становище родини безвихідне! Дітей бідна Стеха повіддавала в люди, щоб їх за їхню роботу принаймні годували.

Олена не втрачає бадьорості.