Чорна рада - Куліш П.
А що ж Петро? Петро зараз після обід узяв рушницю і пішов у гай, ніби на польованнє. Проблукав сердега по гаю до самого вечора. Вернувсь на подвір'є, аж там усі веселяться. Гомін справили такий, мов справді на бенкеті. Інші й до нього присіпались із кубком, а йому притьмом прийшлось так, як співають у пісні:
Чомусь менi, братцi, горiлка не п'ється:
Коло мого серця мов гадина в'ється!
Сiли за вечерю, аж ось iзнов iде Кирило Тур, тiлько вже без побратима.
Леся не вийшла вечеряти. Розгорілась і рознемоглась сердешна дівчина, що притьмом мусила Череваниха посилати у хутір до чернечого пасічника пo шептуху. Прийшла шептуха і наварила якогось зілля, щоб напоїти на ніч, да й сама бабуся осталась ночовати на подвір'ї. Надвечір ублагала була мати Лесю роздягтись да лягти спать; як же почула Леся Кирила Тура голос, то так і затрусилась; і вже шкода було й казати їй про сон! Боялась заснути, щоб не вхопив той пугач її сонну. Не вонтпила вона, що сей пройдисвіт не своєю силою дише, бо не раз чувала про запорозьке характерство.
А Кирилові Туру, мабуть, були жарти з того дівочого жаху. Сів за вечерю, да зараз і почав викидати.
- Ну, панове, - каже, - тепер я вже зовсім налагодивсь у дорогу.
- У яку се? - питає Сомко.
- Та в Чорну ж Гору.
- Усе-таки туди? Ти не покинув своєї думки?
- Коли ж се бувало, пане гетьмане, щоб наші братчики, задумавши що-небудь, покинули свою думку, мов яку химеру? Про що іншому і згадати страшно, те низовець, сидячи над широким морем-лиманом, викомпонує, вимізкує і вже хіба лусне, а не покине своєї гадки. Так отеє й мені прийшлось, бачу, або луснути, або доказати слави, бо вже не дурно щось мою Турову голову так заморочили дівочі очі.
- І тобі отеє, запорожцеві, отшельникові, не сором признатись? - каже Шрам, бо й він, старий, розвішав уші, як поніс той свої баляндраси. - А що скаже товариство, як дочується, що курінний отаман так осрамив своїх братчиків?
- Нічого не скаже, бо я вже тепер вольний козак.
- Як то тепер вольний? А перше ж хіба був невольний?
- У нас, панове, поки козак не випишеться з коша чи з куреня, то слухай січової старшини, так як ігумена. Знюхайсь тоді, коли хоч, з бабою, то знатимеш, почім ківш лиха! Тілько наш чернечий устав кращий од монастирського. У нас, скоро чоловіка спантеличить мирська суєта, то в куну або до кози не саджають, а зараз - іди собі к нечистій матері! Вибрикайсь на волі, коли дуже розжирів на товариському хлібі! І чи раз же то траплялось, що сердешний сіромаха попогасає по городах, ухопить, як там кажуть, шилом патоки та, побачивши на власні очі, що чортмає в світі нічого путного, покине жінку й дітей, вернеться в курінь: «Ей, братчики! Приміте мене знов між товариство! Чортма на світі добра! Не стоїть він ні радості, ні печалі»! А братчики тоді: «А що, ледащице! Ухопив шилом патоки? Бери лишень коряк та випий з нами сієї дури, то, може, порозумнійшаєш!» От бідолаха сідає між милим товариством, п'є, розказує про своє городове життя з жінкою та з дітьми; а тії слухають, кепкують з його, як із блазня, та тілько за боки беруться. Так і мій покійний панотець, - нехай царствує, - їздячи колись із прощальником по городах, натрапив на такі очі, що й товариство йому стало не миле - замутив зовсім лукавий йому голову. Ну, виписавсь із куреня, сів хуторком десь коло Ніженя, і господарство, і худобчину завів, і діток сплодив двойко - карапуза-хлопчика та скверуху-дівчинку. Тілько років через п'ять чи що, так йому обридло все в господі і в полі, як приборканому степовому птаху. Сумує та й сумує козак; бо чи статечна бак річ - ісповнити козацьку душу жінкою-квочкою та дітьми-писклятами? Козацької душі і ввесь світ не сповнив би: увесь світ вона прогуляла б і розсипала, як таляри з кишені. Тілько один бог може її сповнити...
- Що ж сталось із твоїм батьком? - спитав Сомко. - Ти-бо вже коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть і за попа, і за дяка.
- Із моїм батьком? - каже Кирило Тур, мов крізь сон, бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив... - Еге! Я ж кажу, що мій батько, скоро розчовпав, що пожививсь як собака мухою, то й заскучав по братчиках. Уже не раз казала йому моя мати, так як та жінка в пісні:
Що ти, милий, думаєш-гадаєш?
Мабуть, мене покинути маєш:
Рано встаєш, коня напуваєш,
Жовтенького вiвса пiдсипаєш,
Зеленого сiнця пiдкладаєш;
В сiнечки йдеш - нагайки питаєш,
В комору йдеш - сiдельця шукаєш;
Дитя плаче - ти не поколишеш;
Все на мене важким духом дишеш!
Тiлько батько мiй не пускавсь у такi жалiбнiї розмови, як той козак iз своєю жiнкою, а, надумавшись сам собi, сiв на коня, ухопив на сiдло карапуза-синка свого, себто мене ледачого, та й гайда на Запорожжє. Не вибігала ж за ним услід моя паніматка, як у тій пісні, не хапала за стремена, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голубий жупан та хоч раз іще подивитись на свою милу. І жупани, і худобу покинув він їй на прожиток, а сам у семрязі убравсь за границю бабського царства. От же й мені, бачця, доведеться йти батьківським слідом!
- Ну, бери ж кубок, - каже гетьман, - да підкріпись на дорогу. До Чорної Гори не близький світ. Ось і ми погладимо тобі дорогу.
- Дякуємо тобі, пане гетьмане! - каже Кирило Тур, кланяючись низенько. - Уже коли ти й сам гладиш мені дорогу,