Нова заповідь - Винниченко Володимир

Нарешті, тихо-тихо кинув:

— Та й сволоч же ти, Грицю!

— Я — сволоч?! Я?! Оце маєш! То ж за що?

— Скажімо, ти правду кажеш (хоч це й не зовсім правда, чесно кажу). Скажімо, що так воно й є. Так ти повинен мені отак говорити? Та ти ж під'южуєш мене. Ти ж хочеш мене засоромити, розпалити, ти хочеш, щоб я пішов на побачення. А хочеш ти цього для того, щоб я не мав сили на плян іти...

Кіндрат схопився на ноги й навіть кулаком у темноті махнув.

— Неправда! Слово чести даю, що ні на хвилину так не думав. Просто з жалю до дівчини й до тебе. А на плян я вже рішився. От будь я проклят, коли брешу!

— Та не брешеш, ти щиро. Так само, як і я. Але ти сам себе обманюєш. Коли б десь у тебе, в глибині, не було думки, що, може, через Мабель мій плян не буде здійснено, то ти б не міг так казати, просто не міг би. Це темняк тобі підсунув ці слова. Ти б, навпаки, підтримав би мене, вдав би, що не зрозумів, чого я не хочу більше бачитись. Хіба ж мені легко, Грицю?

— Ну, знаєш... Ти зі своїм темняком просто... Ет!

І Кіндрат, махнувши рукою, пішов до свого ліжка і ліг, рішуче закутавшись у ковдру.

— Ти не сердься на мене, Грицю, — тихо сказав Петро. — А коли я несправедливо сказав, прости мене.

Гриць не витримав цих слів, таких незвичних для Панька, а надто цього тону. Перестрибнувши знову на ліжко Петра, він сердито сказав:

— Посунься трохи, я ляжу.

Петро швиденько відсунувся на край ліжка, і Кіндрат ліг поруч. Ліг, полежав і несподівано бовкнув:

— Не ходи на побачення з американкою. Петро нічого не відповів.

— Твоя правда, Паню: я не повинен був так тобі казати. Це — темняк. Або ж... Чорт його знає, я й сам не вхоплю. Тільки — не ходи. Що ж робити. Ми її потім знайдемо. Або ж це буде твоя жертва справі. Хай. Та ти хоч раз її поцілував?

— Кого? її?! — аж злякався Петро. — Ти сказився?

— Та чого? Що, вона не з тої глини зліплена, що й усі?

— З тої чи не з тої, а... Ну, та годі про це балакати. Давай краще про справу. Ти, Грицю, не бійся нічого. Я все до найменшої дрібнички обдумав. Все як по нотах заграємо. Вистрілиш ти мені в ліву руку. Ну, звісно, рана буде, але то ж дурниця, через два тижні загоїться як на собаці. Сам скочиш на мотоциклеті...

— А як у кістку куля попаде? — шепотом сказав Кіндрат.

— Ну, то що? Ну, розіб'є кістку. Так що тут такого? Зростеться. Звичайно, може вийти дещо не так, але ми всі можливі випадки обміркуємо і наготовимось. Коли піде так, то ми будемо робити отак. Коли так, то так. Зате ж, Грицю, тут уже прямий і найкорот-ший шлях до мети. Тут нема ніяких викрутасів.

— Та то вже так...

І обидва замовкли. Час од часу повз вікна внизу пролітало авто, і вікно легесенько, як комарик у павутинні, трусилось і пищало.

— Ну, а ви хоч балакали коли про кохання? — раптом спитав Кіндрат.

Петро не зразу відповів.

— Один раз. Теоретично. Та й не я, а вона.

— А що ж вона казала?

— Та нічого такого особливого. Що в коханні головне — довір'я. І що немає нічого гидшого, коли чоловік жениться на грошах, або коли дівчина виходить за гроші. Через те, мовляв, у багатих рідко бувають щасливі шлюби.

Кіндрат уголос посміхнувся.

— Хе! Хитре дівча. Попереджала, що ти в неї мільйонів не знайдеш. Ну, ти, звичайно, тримався того погляду, що тільки мільйони важать у шлюбі?

— Атож.

І через якийсь мент додав:

— А тепер може подумати, що я зник через те, шо побачив, що в неї нічого нема.

— Ну, вже дурниці кажеш! Такий у тебе вигляд, щоб таке думати.

— Е, хто зна. Ну, та хай собі дума, що хоче. Що мені тепер до того? Так що ж, Грицю, давай завтра ж викличемо Анрі та й приступаймо. Чого ж чекати? Га?

— Та давай.

— А то Стовер ще десь виїде з Парижа. Ганяйся тоді за ним. Мотоциклет Анрі у своїх знайде. А як ні, то купимо. На це грошей жаліти не треба. Я гадаю, що так днів через п'ять і можна призначити? Га?

— Та вже так хутко?!

— А чого ж одкладать? Штука не складна. Кіндрат помовчав і тихо сказав:

— Що ж, як так, то й так.

І знову замовкли, лежачи обидва горілиць і дивлячись на тоскний чотирикутник на стелі.

— А ти якось дуже влучно сказав про неї, — раптом заговорив Петро, — "вся без торгу". Дійсно, без торгу. І посмішка в неї дійсно така, що... Коли вона сміється, то трошки перехиляє все лице наперед і так щиро розгортає уста, що здається, що й руки розставляє — на, мовляв, усю, бери без торгу. Якщо в неї є що-небудь до мене, то ні, не така, що зразу забуде. Ну, що ж, tant ріх, як кажуть французи.

І Петро глибоко зітхнув.

— Нічого, Паню, як усе добре вийде, ми її потім знайдемо. Це ж не може бути, щоб отак узяли та й розгубились.

— Ні, не знайдемо, — рівно й неначе задумливо сказав Петро. — Дуже вона горда. Як побачить, що зник без ніякого знаку, — кінець.

— Так давай, кажу, я піду до неї в кафе і що-небудь скажу! Га?

— Ні, не можна, Грицю. Не можна. І не треба. Ну, годі про це. Давай спати. Не рано, мабуть.

— Е-ех! Ну, давай. Тільки я спатиму тут, коло тебе. Хто зна... Ех, Паню, Паню! Пам'ятаєш, як ми з тобою на Дніпрі з човном топилися? І як спали тоді в лозах, як оце отут?

— Якби човна нашого тоді не підбило до гатки, не лежали б ми оце з тобою тут у Парижі. Нічого, підіб'є і тепер до якоїсь гатки. Плавать уміємо. Правда? Га?

І Петро сильно притиснув до себе Кіндрата й злегка та ніжно покачав його, як дитину в колисці. Кіндрат поклав голову на круте, м'язисте плече Петра й, як тоді в лозах, щільно присунувся до нього всім тілом.

Так вони й затихли. Хвилин через п'ять Кіндрато-ве тіло ослабло й дихання стало шумніше. А Петро все так само лежав і широкими безсонними очима дивився на стелю із застиглим ясним чотирикутником.

Розділ X

Нарешті й Жак досяг згоди на "приватне" зібрання деяких впливових членів Центрального Комітету. Правда, тільки чотирьох, та й то не головніших, та ще й з умовою, що прийдуть тільки на годину. Перед самим виїздом Жака на те зібрання Жан "заскочив" перед Асамблеєю до нього "на хвилинку". Жако і Тіль — молодці! — сприйняли поставлення соціялістів досить розумно, воно їх не захитало, — так, мовляв, і треба було ждати, — але все ж таки цікаво було подивитись, у якому стані вирушить Жак на свій бій.

Жак тримався твердо. Правда, покусював нижню губу, очі часом робилися сліпими, був мовчазніший, ніж звичайно, але ніякого вагання не було помітно. Одначе, щоб іще більше зміцнити ту твердість, Жан вважав за тактичне розгорнути деякі перспективи, намітити ресурси й можливості.

— Нам би тільки кілька місяців добре попрацювати над мобілізацією наших сил, матеріяльних і людських, тоді... Що таке, наприклад, оцей Стовер? Ми, соціялісти, ставимось до нього як до одного з лідерів Волл-Стріту, який виконує тут якусь його спеціальну місію. Я сам виступав проти нього й домагався, щоб він виклав карти на стіл, щоб сказав виразно, чого він хоче. Але його прихильники уперто кажуть за нього, що він хоче тільки знищення війни. Такий, мовляв, добродій людства. Це, розуміється, занадто наївні й простяцькі відповіді. Але я думаю собі: добре, хай це гра, але чи не можна його якось упіймати на слові і якось використати його щедроти. Що кажуть у вас про нього, Жаку?

Жак роздумливо поколупав у своїй люльці і своїм звичаєм одповів не зразу — значить, дещо знав і міркував, чи слід говорити.

— У нас ним теж цікавляться. Мені якраз пощастило через деяких людей просунути за шофера до нього нашого товариша. Хороший хлопець, мій, можу сказати, вихованець. Але він, на жаль, нічого не може вивідати в прислуги. Стовер, каже, має багато візитерів усякого роду, влаштовує прийняття, літературні й музичні вечірки. Але які саме розмови й справи провадить він з візитерами й гостями, цього він не міг розвідатись. Між іншим, я спробував з цим товаришем зачепити ідею роззброєння, федерації, колектократії. Мушу сказати, Жане, чоловік так загорівся, що я аж злякався: почне передчасно всіх агітувати й може викликати репресії з боку партії проти нас. Але, з другого боку, Тіль каже, що цього боятися не треба, що все одно, так чи інак, а коли ми вступимо на цей шлях, то...

— Розуміється! — підхопила Тіль. — Годі!

— А дійсно загорівся? — з великою цікавістю спитав Жан.

— Дуже. Видно, що це підсвідомо, стихійно жило вже в ньому. І в багатьох воно живе, я трохи вже зондував.

Жан схвильовано потер руки, потім стиснув кулак і потрусив ним перед собою.

— Справа піде, Жако! Правда, Матільдо?

— Не маю ніякого сумніву! Люди не можуть більше думати про барикади, гармати, бомби, кров, голодування. Ні, ні, годі! І ти, Жако, так їм і скажи. Треба, щоб знайшовся нарешті хто-небудь, хто б підняв це питання серед наших. Доки ми будемо тільки приймати накази Кремля і сліпо їх виконувати. Ми — не автомати!

— Правильно, Матільдо! Ви — чудесна комбатант-ка! Сміливо, Жако. За тобою стоїть така армія, як Тіль і я...

— І мільйони, які підуть за нами! — з рішучим завзяттям труснула головою Тіль. — І я не маю сумніву, що товариші вислухають тебе з найбільшою увагою і напевне твоя доповідь зробить свою дію. Та, Господи, як вона може не зробити, коли вони хоч трохи мають смальцю в голові. А вони — люди не дурні, а надто товариш Кольє. Він, розуміється, й ухо, й око Сталіна, але тим краще, нехай послухає й перекаже.

Одне слово, коли Жак вирушив "до бою", то він навіть губу не покусював. Жан, на жаль, не міг ждати на нього, щоб довідатись про результат його доповіді. Але як тільки вихопиться вільна хвилина, він зараз же потелефонує Жакові.

І вони, міцно потиснувши один одному руки, розійшлися на вулиці.

Засідання було призначено в кабінеті Кольє при редакції газети "Народня Демократія". Коли він ввійшов туди, там, у диму цигарок, серед куп газет і книжок уже сиділи сам Коле, Дік і Вашо. Не було тільки Тріпона. Кольє з привітною коректністю і мовчки потиснув руку Жакові, Вашо відірвав голову й руку від купи папірців, що ними був занятий, сидячи збоку при столі, за яким сидів Кольє, і неуважно бовкнув:

— Здоров!

А Дік потяг до себе Жака, посадив його поруч себе на канапі, хляснув його по коліні й зарипів своїм басом:

— Ну, філософе, як справи? Що ти такого мудрого наготував? Закурюй, американські, — і простягнув до нього червону пачку цигарок. Жак двома пучками витяг одну й закурив, нічого не відповівши на запитання й непомітно пильно глянувши на Кольє.