Прощай, Америко! - Довженко Олександр
Так, цей палій війни, і вона поруч нього... їй захотілося кричати.
Настали гнітючі часи життя в посольстві. Людиноненависництво, замасковане усмішками й зовнішнім показом лагідності паліїв війни, доводило Анну до знемоги. Як жити? Прикидатися до самого початку страхітливого всесвітнього злочину? А далі?
І от одного разу вона мало було не розповіла все професору Громову. Спершу то була розповідь про Америку, про братів, про культуру, про пресу. Віра Громова з мамою і Ярослав з двома товаришами слухали її з неприхованим подивом. В міру того як вона розповідала про життя своєї країни, уявлювана картина майбутніх спустошень, які готує її батьківщина світові, виникла перед нею з такою силою, що вона мимоволі спинилася нараз і подивилася на присутніх очима, повними туги й власної провини.
— О! Аннушка! От як усе дуже добре!.. — сказав професор Громов, виходячи з лабораторії.— А я думаю, коли ж вона... Так... Ну от. З приїздом, дорога, і з. приходом. З цієї нагоди навіть поцілую.— 3 цими словами Сергій Васильович поцілував Анну, як рідну дочку. Помітивши, однак, переміну в ній, він звернувся до всіх: — Слухайте, що ж це з нею? Аннушко, що з вами там стряслося в Америці?
— Нічого.
— Від чого ж у вас такий змучений вигляд? Неначе вас хтось напутив підкласти під наш будинок атомну бомбу, і ви мучитесь.
— Мені страшно,— сказала Анна, зблідши.
— Оце даремно. Я просто вам це забороняю,— сказав Громов, зрозумівши, що з нею робиться.— Я розумію страх ваших імперіалістів. Кінчається їхня епоха. Все розвалюється. Світ тікає з-під ніг. А вам чого боятися? Ви ж у них тільки гроші заробляєте, не більше, правда ж? Ну, признавайтеся?! Вам радіти треба.
— Сергію Васильовичу, ви не знаєте, що станеться в найближчі роки?
— Ну, не знаю, звичайно, але я можу догадуватися,— одпаде од Трумена Китай, можливо, й ще дещо. Криза схопить вас за горло. Розкриється ваш обман. Зростає ненависть пограбованих народів до вас...
— Перетвориться на купу мертвого каміння Москва!..— вихопилося в Анни.
— Оце ви даремно, — усміхнувся Громов, широко розкривши очі.— Зовсім даремно. От бачите, що вони там їй пообіцяли! — звернувся він нараз до своєї сім'ї.— Вона прийшла нас оплакувати.
— Сергію Васильовичу, мир набагато страшніший, ніж вам здається.
— Знову ж таки, кому страшніший. Нам, людям миру, він не страшний. Ми хороші друзі друзів і пречудові вороги ворогів. Це ми вже довели. Сили наші більші за сили війни. Вони ростуть. Які сили підіймаються в світі, Аннушко... Хм... Москва. Звичайно, страшний мир усьому імперіалізмові.
— Точиться війна нечувана...
— Дуже шкода. Ну, що ж, будь ласка,— сказав Громов.— Тільки майте на увазі, Аннушко,— око за око, зуб за зуб, атом за атом... Багато бачили ми сліз, страждань, розору. Спізнає їх і ваш народ. Посіє вітер на світі, пожне бурю.
Шумить, гуде посольство великої держави в Москві. Костюмований бал. Багато вин, горілок та віскі на довгих столах. Накурено, душно. Ледве видно на стінах гобелени. Куранти пробили дванадцять. Країни нової демократії пішли вже. Осталась Західна Європа, Африка й Південна Азія. Маски знято. Говорити можна вільно. Посли пішли в апартаменти. Біля столів багато п'ють і їдять навстоячки і не зовсім охайно. Деякі п'ють так, наче місяць перед цим їх мучила непогамована спрага. Блукають спітнілі, посоловілі одинаки, стоять дипломатичні пари, топчуться з'юрмлені групи, обсипані попелом сигарет, без масок чи з масками на лобі. Всі швидко починають хмеліти, п'яніти, і звільнена від стримуючих умовностей ницість розлилася по всіх залах, по всіх затишних куточках. Розповзаються новини. Виба-зікується все, що приховують посли. Вигадується брехня.
— Цього бути не може.
— Присягаюся честю! По дорозі з Владивостока сам бачив. Це все ось-ось-ось!..
— Слухайте. Про це говорили під час війни, і то вже було безглуздо.
— Ну, я запевняю вас. В вагоні всі про це говорили, звичайно, пошепки... Поки що це тримається в страшенній таємниці... Коли я доповів послові...
— Ви певні у неминучості війни?
— Абсолютно. Вона неминуча й обов'язкова! Це вже буде цілковито наша війна. (Набік). О-о! Містер Марроу! Браво! У вас фігура чемпіона!
Підходить Марроу, добре підпилий. Фамільярний, ниций.
— Ким ми будемо воювати? Потрібні солдати,— де вони?
— Ну-ну!
— Ні, ви скажіть. Кого ми пошлемо на смерть? Хто піде за нас у бій?
— Чому?
— За що? За які ідеї? Ні, нехай він скаже, за які ідеї?
— За знищення комунізму. Це, на вашу думку, не ідея?
— Ні. Це мінус-ідея.
— Ідіть ви!
— Ах!.. Ну! Так-так-так. Бен! Скажіть, ви вірите, що можна перемагати за гроші?
— Но? Чому? А німці, іспанці, турки, англійці...
— Англійці? Ви певні?
— Абсолютно. Мусять же вони якось рятувати свою шкуру... Джім! Ей, британський лев! Поясніть йому, що ви змушені будете воювати.
— Ідіть під три чорти, хам.
— Ха-ха-ха! Га-га-га! Але це не ми з вами видумали, Джім. Так виходить. Це історична неминучість, нема чого єрепенитись.
П'ють. П'ють спраглі.
— Но, но, но... Я за німців. Це найдешевше. Витратимо невелику частину тих грошей, які ми платимо нашим солдатам...
— Величезні людські резерви. Набрати 25 дивізій...
— Абсолютно... Мало того, ми можемо це зробити, обумовивши, що вони, як найманці, не дістануть ніяких пенсій для ветеранів.
П'ють.
— Ей, ви можете реалізувати мої російські гроші?
— Скільки?
— Чемодан. Купив у Франкфурті. Шістдесят кіло.
— Можете їх викинути... прозіт... Ви чули, Сибір відходить від комунізму...
— Ви ідіот. В Сибіру робиться атомна бомба.
— Но. Тут ніякого знецінення не станеться. Ми можемо влаштувати так, щоб вони робили цю оплату в марках, а Сполучені Штати вносили б долари в німецьку державну скарбницю. Н-ну! Все продумане, ха-ха-ха...
— Хелло! "Британський союзник"! Ну, годі дутися!
— Дайте мені спокій. Ви п'яні.
— Однаково вам доведеться стати 49-м штатом. Згадаєте Черчілля. Ясно?
— Пробачте, я не хочу з вами розмовляти.
— Чому?
— Тому що ви американський хам.
— Мені наплювать. Хам чи не хам. Однаково ви вже зіграли в ящик. Анно, ці англійці ніяк не хочуть зрозуміти, що вони вже зіграли в ящик.
— Я ще раз кажу, ви — хам... Вам не вдасться перетворити Великобританію в авіаносець, а англійців у гарматне м'ясо. Не.смійте так розмовляти зі мною.
— Чому?
— Я протестую.
— Хе! Він протестує! Ха-ха-ха! Він протестує...
— Атомна бомба — ура!
— Зрозумів. Відповідаю одверто всім одразу. Всі ви, весь стародавній континент, байдужі і фізично втомлені. Потім, ви бідні! У вас уже нічого немає! Ви злиденні банкроти, гультяї, п'яниці й старі розпутники... Хм! Європа! Сміх!
— Постривайте, постривайте... А японці?! Вісімдесят п'ять мільйонів японців! То ідеальні солдати!
— Дозвольте, чим вони ідеальні?
— Вони... абсолютні невігласи.
— Ну, невігласи не тільки вони.
— Ви що хочете сказати?
— Я хочу сказати, що невігластво у підсумку ніколи...
— Ні, дозвольте. Я хочу знати...
— Момент. Я хочу сказати, в нас немає філософії. Це наше найвразливіше... а... а...
— Тобто?
— Філософія наша відстала на півтораста років. Тому не-не-не-е-ее... ніякі солдати... не... не це... ви зрозуміли мене? Е-е!.. Е-е!.. Е-е!..
— Ідіть к чорту...
В спальні радника хтось когось б'є по фізіономії.
Анна і редактор "Британського союзника".
— Міс Бедфорд, подивіться, на кого ми стали схожі. Прислухайтесь до цього убозтва думок...
— Мені дуже сумно. Підходить Марроу:
— О! Міс Бедфорд! З Вашінгтона є телеграма.
— Містер Кеннон?
— Так. Як книга? Готова?
— Ні. Але я її вже абсолютно всю обдумала.
— Як? Ви ще тільки думаєте? Отже, книги немає?
— Я кажу, думки всі зібрані. Я зараз сама вже як книга. А написати — це один тиждень.
— Ну-у...— Марроу наблизився до Анни з двозначною усмішкою.—Я розумію вас. Важко писати, дуже, правда? Важко висловитися. Особливо коли хочеться чогось іншого. Еге?.. Весна... лірики хочеться... Еге?.. Ну, не хвилюйтеся. Завтра ваш старий радник усе владнає. І ви будете йому вдячні, так?
— Тегеран, Ялта, Потсдам — все це суцільні помилки. Росіяни були абсолютно праві: час працює на них. На випадок чого, не дай бог, вони захоплять Європу.
— Ви думаєте?
— За один місяць.
— Ну?..
— От побачите. Мені іноді заходить у голову страшна думка: всі ці авіабази кругом... А що, коли ми їх будуємо для них!..
— Ну, знаєте, з такими думками треба зразу йти у відставку. Ми стукнемо їх атомками без попередження.
— Ви певні, що конгрес на це піде. А якщо ні?
— Чорт з ним. Ми примусимо його підкоритися "вищому інтелекту"...
Гасне світло.
Засвітіть! Що трапилось?! Спальня. Марроу й дружина.
— Мені гидко на тебе дивитися. (Вмикає світло). З яким презирством на тебе дивилися.
— Хто?
— Всі. Ти жалюгідний!
— Облиш... Не отруюй мене своїм поганющим психологізмом.
— Радник посольства, а поводишся, як клоун.
— Дай мені спокій!
— Навіщо ти це робиш? Тебе ніхто не поважає.
— Не потребую. Досить того, що мені догоджають. І слухають! Мене! Я роблю погоду! А не посол і ці вискочки Кеннони, Гревси.
— Вони теж зневажають тебе. Все одно ти ніколи не будеш в їхньому товаристві.
— Чорт з ними. Звичайно, на мені їдуть усі ці кар'єристи... Але автор "залізної завіси" між посольством і Росією я! І вони це знають. Вони пігмеї всі переді .мною! Всі!
— Годі блазня корчити. Вилетиш ти звідси, як пробка, згадаєш...
— Не вилечу... Я обскакаю їх усіх до одного, цих розхлябаних філософів і багатих молодчиків!
Телефонний дзвінок. Дружина:
— Чш-ш!.. Посол кличе... У, блазень... Марроу зникає.
Анна Бедфорд у своїй кімнаті коло телефону. Тихо:
— Ярослав? Це я. Анна... Я готова... Так... Зараз... Дуже важливо, дуже... Виходжу. Так. Ярослав...
Поклала трубку. Прислухалась. Потім сіла коло столу, взяла портрет матері. Заплакала. Потім пройшлася по кімнаті. Хотілося рухатися, вирватись. Потім знову сіла й глибоко задумалась, заплющивши очі. Чути невиразний шум, стук і крики. Та ось стук посилюється, стає тривожнішим. Анна розплющує очі — суд!
Вона бачить гнівні обличчя присяжних засідателів, свідків. Рідні брати й сестри. Журналісти, кінооператори, юрба. І над усім цим на трибуні Парнелл Томас. Він приголомшує аудиторію. Він знемагає, він увесь у поту, йому тісний комір, так понадувалися жили, він ладен знепритомніти.
