Лахтак - Трублаїні Микола

— Ану, підліземо ближче.

Мисливці, пригнувшись, почали наближатися до ведмедя. Звір, очевидно, їх помітив, але залишався байдужий.

Коли до нього залишилося кроків з тридцять, Вершомет став на коліно і почав націлюватись. Ведмідь підвів голову і знову опустив, вдивляючись в ополонку.

Стьопо, це повинен бути твій ведмідь, — сказав Вершомет.

Зраділий Стьопа скочив на два кроки вперед, підняв рушницю і гукнув:

— Ей, біляку, стережись. Ге-ге-ге-е-е-е!

Цей крик сполохав ведмедя, і він, враз звівшись на ноги поволі рушив на мисливців. Стьопа вистрілив. Ведмідь із стогоном упав на передні лапи, і в ту ж мить мисливці почули розпачливий людський зойк.

РОЗДІЛ XII

Місяць закінчував свій шлях по небу, коли на палубу вийшов Кар, Лейте і Запара. Вони чекали Вершомета та Стьопу і розмовляли на тему, яка останню добу так непокоїла Кара, — про причину пожежі і про те, хто бив у дзвін тривогу.

Штурман весь час уникав порушувати це питання серед своїх товаришів, і його приклад наслідував Лей те Зараз же Кар вирішив розповісти про свої підозри та тривоги Запарі і порадитись з ним та з Лейте.

В цей час вахту відбував Котовай. Він визирнув з вік на штурманської рубки, проводячи зором моряків та вченого, що пройшли на ніс, де й схилились для розмови над самим бушпритом [На парусниках балка, що похило стирчить на носі корабли, і по допоміжною щоглою. Іноді ставиться на пароплавах як прикраса]. Три постаті в кошлатих кожухах

стояли на фоні засніженого півбака і, освітлювані місячним сяйвом, нагадували якихось таємничих змовників.

Котовай зійшов на капітанський місток і перехилився через фальшборт.

— Вахтовий! Не замерз? — гукнув йому Лейте.

— Ні. В таку погоду й три вахти вистояти можна! — відповів Котовай.

Матрос пройшовся по містку. Капітан і його помічник тихо розмовляли між собою.

Кар розповідав Запарі про норвезьку люльку, про те, що Котовай бачив таку люльку у небіжчика-радиста, про незрозумілу поведінку Павлюка і про той дивний звук, що йому вчора довелося почути.

Запара, прослухавши все і кілька хвилин помовчавши, сказав:

Коли так, то я мушу розповісти вам теж одну дивну річ. Тижнів зо два тому, а може й трохи більше, опівночі я вийшов на палубу робити метеорологічні спостереження і зайшов на дах штурманської рубки. Коли я підняв анемометр і, присвічуючи, почав спостерігати за секундоміром, то почув, як звідкись з палуби, ніби з-за димаря, а може з якоїсь шлюпки, долинули дивні цокотливі звуки. До речі, вони мені здалися дуже знайомими. Скінчивши спостереження по анемометру, я перехилився через борт і почав прислухатись. Але звуки стихли, і ніщо не порушувало тишу. Ці звуки, повторюю, здалися мені дуже знайомими. Я став пригадувати, де я міг чути щось подібне. Але хоч скільки пригадував, нічого не спадало на думку. Знаєте, так буває вві сні. Щось присниться, а потім пригадуєш: і наче знайоме, а пригадати не можеш. Зійшовши з капітанського містка і підійшовши до дверей, що ведуть у наш кубрик, зустрів я Павлюка. Мені спало на думку спитати, чи не чув він чого. Павлюк відповів, що він абсолютно нічого не чув, і сказав це таким веселим, навіть глузливим тоном, що у мене відпала охота казати ще будь-кому про ці звуки. Я вирішив, що мені вчулося. Побоюючись за свої нерви, я ухвалив частіше виходити гуляти на лижах.

Кар, вислухавши Запару, повернувся до Лейте і сказав:

— А ви чули щось подібне?

— Ні, — відповів Лейте, — мені ніколи нічого не вчувається. І коли б я щось подібне чув, я б одразу повідомив капітана.

У вас напрочуд впевнений характер, друже! — заявив йому Запара.

— А все ж таки, якої ви думки про всю цю історію? —

спитав Kap. — Говоріть, Запаро!

— Я гадаю, — розгублено промовив метеоролог, — що

про це треба спитати Павлюка. Покликати його, розповісти про наші підозри і спитати.

Лейте, почувши відповідь Запари, засміявся.

— Ви, здається, не поділяєте цієї думки, — сказав ЙОМУ Кар. — Прошу висловитись.

— Я майже погоджуюсь з товаришем штурманом, — кивнув Лейте на Запару, — тільки на мою думку, перше ніж говорити з Павлюком, треба його заарештувати і зробити трус у радіорубці і в каюті радиста, де він живе, а також по інших палубних надбудовах.

В цей час Кар підвів голову і побачив на даху штурманської рубки Котовая; він стояв і кудись уважно вдивлявся.

Штурман випростався і, нічого не сказавши своїм помічникам, гукнув матросові:

— Вахтовий!

— Єсть!

— Що трапилось?

— Чув ніби постріли звідти, від тих торосів, куди наші звіролови пішли.

— А ми нічого не чули, — сказав Кар і повернувся до помічників. — Так. Отак саме, Лейте, і ви, мабуть, не чули тих звуків, заклопотані господарством. — Помовчавши, штурман додав: — Отож я вважаю, що, починаючи від сьогодні, ми мусимо уважно стежити за тим, що робиться на палубі. Ви розумієте, чому я встановив безперервне чергування вахтових на палубі і чому, коли відбуває вахту Павлюк, я прошу вахтового штурмана палуби не залишати?

Місяць сховався за обрій, з очей зникли береги острова, темрява оточила пароплав. Лише мерехтіли зорі, і в синюватому мороці ховалися засніжені крижані простори.

Наші мисливці щось затримались, — стривожився Kap. — Не заблудили б. Лейте, засвітіть вогні.

Лейте пішов виконувати наказ. Але раніше, ніж Лейте встиг засвітити ліхтарі, моряків стривожив крик Котовая:

— Отто Рудольфовичу! На березі вогонь! Кар і Запара подивились у бік острова.

Там, крізь темряву ночі, світився вогонь. Він горів чималим полум'ям, то розгоряючись, то пригасаючи, ніби хтось час від часу підливав у нього гасу. Ті, що стояли на палубі, завмерли в нерухомості. Аж ось трохи далі від того вогню спалахнув новий вогник, а далі ще один і, нарешті, ще один. Чотири вогнища палали на березі острова Місячної Ночі.

РОЗДІЛ XIII

Коли б Стьопа, за хвилину до того, як зробити постріл, повернув голову і глянув на високий, десятиметровий торос, що стирчав поблизу, він би надзвичайно здивувався. На верху того тороса він би побачив високу постать людини, освітлену місяцем. Тепер та людина лежала коло підніжжя тороса. Вона посковзнулась і впала з висоти на дрібні уламки криги.

Гостроокий Вершомет перший побачив розпростерту людину.

— Хто це? — спитав Стьопа.

— Хтось з наших товаришів, — стривожено відповів Вершомет.

Але, нахилившись над людиною, він ніяк не міг пізнати, хто це такий.

— Ростом з Кара, — бурмотів він, шапка ніби Запари, але що за кожушок? Це з песцевого хутра. Такого у нас ні в кого не має.

— Що, він мертвий? — спитав Стьопа?

— Зараз довідаємось, — не поспішаючи, відповів Вершомет і, перекинувши людину на спину, просунув руку за пазуху.

— Живий, — промовив він, вдивляючись в обличчя. Місячного світла, здавалось, ще було досить, щоб його роздивитись. На обличчі виднілась кров і, можливо це змінило його вираз. У всякому разі Вершомет ніяк не міг розібратись, чиє це обличчя.

— Здорово побився, — сказав мисливець. — Треба б зробити перев'язку. Чи, може, так потягнемо на пароплав? Тільки хто ж це такий?

Стьопа теж уважно розглядав обличчя. Помовчавши кілька секунд, він заявив:

— Дядьку Юрій! Це чоловік не з "Лахтака". Це зовсім незнайомий.

— Правильно, — відказав мисливець, піднімаючи рушницю, що лежала біля розбитого, — таких рушниць у нас немає.

Справді, на "Лахтаку" було лише три рушниці, і Вершомет прекрасно знав кожну з них. До того ж, дві з трьох були з ними.

— Це, здається, американська, — сказав Вершомет, оглядаючи рушницю.

Думка про те, що перед ними зовсім стороння людина, ще більше схвилювала обох. Вони зовсім забули про ведмедя, що вже сконав. Забули й про пастки, які принесли з собою. Було чого хвилюватись: незнайома людина, в такий час, у такому місці!

— Може, тут ще хто є? — висловив припущення юнга.

— Ану, лізь на торос, тільки не лети звідти, як цей молодець, і гукни, а то й постріл дай. Може, хто відгукнеться.

Стьопа почав дертися на крижину, а Вершомет тим часом розстебнув невідомому комір, зняв шапку і стер з обличчя кров. Голова, здавалось, була ціла. Принаймні крові не було видно. Мисливець побоявся роздягати незнайомок на морозі, але, помітивши кров на боці, де одяг порвався об кригу, розрізав на цьому місці далі ножем і, знайшовши рану, почав спиняти кров, наклавши хустину і прив'язавши її шматком старого бинта, що випадково знайшовся у нього. Йому здавалося, що людина пошкодила собі ноги. Коли він потягнув за одну з них, незнайомий застогнав.

Стьопа виліз на крижину, звідки впав незнайомий. Там, справді було дуже слизько. Але звідти, ніби з капітанського містка, він міг спостерігати арктичний краєвид в полярну ніч. Місяць уже стояв над самим обрієм. Стьопа бачив по один бік чорну пляму пароплава, а по другий — невиразні обриси лінії острова. Навколо простягалася пустиня. Ніде не видно було живої істоти. Юнга кілька раз гукнув, потім послухав і, не почувши ніякої відповіді, крикнув Вершометові:

— Дядьку Юрій, я стрілятиму!

— Стріляй!

Спустившись на півметра нижче, юнга вперся коліном у виступ тороса і вистрілив. Це був той постріл, що його почув Котовай.

Даремно Стьопа чекав відповіді на постріл. Прислухавшись кілька хвилин, він сповз з тороса вниз, до Вершомета. Той тим часом, знявши з себе куртку, робив для незнайомого ноші.

— Знімай, Стьопо, і ти куртку. Зігріємось, коли нестимемо його.

— Давайте, дядьку Юрій, ще постріляємо, може, з "Лахтака" прийдуть допомогти.

— Та ні, давай уже самі. А то чекати...

— Ведмедя так і кинемо?

— Нічого не зробиш, нема часу морочитися з ним. Я гадаю, що песці не встигнуть його попсувати, доки я повернуся з товаришами сюди. А цього хлопця треба швидше однести. Я вже його підіймав. Він важить небільше як сімдесят кілограмів.

Стьопі надовго запам'яталася така картина: довгі тіні від торосів затемнюють прогалину між ними. Чорною плямою дивиться ополонка, і безформною купою лежить біля неї ведмідь. Дядько Юрій стоїть без куртки, зіпершись на рушницю, а коло нього лежить невідомий чоловік. Він злегка стогне. Очі в нього заплющені. Навколо сніг і крига. Мороз посилюється і щипає за ніс і щоки. Небо темно-синє, зорі розгоряються дедалі ясніше, а місяць схиляється до обрію.

— Ходімо, — каже Вершомет.

Вони нахиляються і підіймають невідомого чоловіка. Стьопі трохи важко, але мисливець старається перебрати на себе більшу частину ваги; вони обходять тороси, обминають по змозі кожний крижаний виступ і розміреним кроком простують до пароплава.