Диваки - Комар Борис
— Тягни, Миколо!
Микола з учителькою взялися за другий кінець, смикнули добряче. І Сашко вже на волі.
— Добре, що ви мене знайшли. Думав, і ночуватиму оце тут.
— Йому скажи спасибі, — пом’яв Микола за вухо Кудлая. — Це він картуза твого приніс. На! — простягнув другові. — Та ще й привів нас сюди.
Собака, мовби й справді щось розумів, вдоволено крутив хвостом.
— Де ж лопата? — пошукав очима навколо ями Микола.
— Я ще не встиг дійти до сушарки. Зараз збігаю, візьму, — рвонувся Сашко.
— Ідіть удвох, — сказала Валентина Михайлівна. — Прихопіть кілька штук. У дівчат теж не вистачає. А я вас тут підожду.
До сушарні — недалечко. Минули кілька яблуневих рядів, смородинник. Залишалося ще перейти ділянку малинника — і все. Он вона височить, мовби якийсь казковий терем.
Раптом у "теремі" повільно відхилилися двері, і звідти виткнулася велика Шморгунова голова. Сюди верть, туди круть і, нікого не помітивши, одразу ж сховалася.
Микола здивовано зиркнув на Сашка — що б то могло значити? Сашко зблід на обличчі, опустив очі.
Через якусь хвилину із дверей знову висунулася спершу голова сторожа, далі і весь його тулуб. На спині здоровенний мішок.
Микола потягнув Сашка за густі кущі малини. Звідти стали стежити за сторожем.
Той замкнув сушарню і, озираючись на всі боки, підтюпцем потрюхикав до посадки.
— Сушки накрав, — здогадався Микола. — Давай вислідимо, куди понесе.
Він зняв зі штанів пояс, накинув Кудлаєві на шию, і хлопці обережно, щоб не виказати себе, подерлися густим колючим малинником слідом за сторожем.
Сашко плентався позаду вкрай розгублений, бо знав, куди подався Шморгун. Там, біля посадки, мабуть, чекає його з машиною батько. Забере і одвезе до Ольги, обміняє на самогонку. І про це знатимуть усі-усі. А найстрашніше, що Сашко зовсім безсилий відвернути це лихо.
Сторож вбіг у посадку, кинув мішок у рівчак, зверху притрусив опалим листям. Поправив на голові скособоченого картуза, сплюнув, неквапом вийшов на безлюдну дорогу.
Микола і Сашко також забігли в посадку. Затаїлися неподалік у заростях акації.
— Когось виглядає, — прошепотів Микола і посварився на Кудлая, щоб той не ліз до його пазухи, де схований тушканчик.
Сашко ствердно кивнув головою.
"Знав би ти, кого саме, — гірко подумав він. — А може, сказати, признатися? Ні, хай уже як буде, так і буде".
Дорогою, певно, хтось їде або йде, бо Шморгун знову заскочив у посадку і присів за кущем. Зовсім близько від них.
Кудлай схопився, але Микола притримав собаку і затиснув йому пащу.
Повз них прокотив на велосипеді дільничний міліціонер.
— Давай гукнемо, — прошепотів Микола.
— Не треба, підожди, — заперечив Сашко.
Микола розчаровано скривився. Чого не схотів? Це ж так доречно з’явився міліціонер, ніби відчув, що тут діється. Одразу й поцупив би за шкірку цього злодюгу.
Незабаром долинув гул машини. Сторож підвівся, вийшов на дорогу.
Під’їхав колгоспний грузовик, у кабіні поруч із шофером сидів Сашків батько.
— Здоров, Павло! — привітався до нього зраділо Шморгун.
— Здоров, — нехотя відповів батько.
— Я зараз, — кинувся до посадки сторож, але його спинив батьків оклик:
— Пожди, Іване!
— Га? — рвучко повернув голову Шморгун.
— Іди сюди, кажу.
Сашко почував себе так, ніби його виставили перед людьми на суд за якийсь страшний злочин.
— Ну що там? — підступив до машини сторож.
— Розумієш, Іване… — мнявся батько, — не хочу я в це діло встрявати. Передумав…
— Як це передумав? — вирячив очі Шморгун. — Ми ж із тобою вчора договорились!..
— Знаєш, тоді були під чаркою, а тепер… Одним словом — не хочу. І тобі, Іване, не раджу…
У Сашка, як тільки зачув останні слова, де й поділася неприязнь до батька.
"Татусю, любенький, дорогенький, — хотілося вигукнути йому, — який же ти молодець! Послухався-таки…"
— Так я ж приготував уже! — почервонів від люті Шморгун. — Он лежить у посадці…
— Однеси назад. Хай воно сказиться!
— Вже злякався? Зустрів міліціонера і злякався?
— Не те, щоб злякався, просто…
— Дурень ти набитий! — сердито процідив крізь зуби Шморгун.
— Як хочеш про мене думай, а я не повезу, і не вмовляй.
— Ну й їдь ти… — вилаявся погано Шморгун. — Без тебе зумію все зробити. Тільки тепер на випивку не надійся.
Батько більше нічого не сказав, махнув рукою шоферові, той завів мотор і повільно рушив з місця.
Собаки, як відомо, чомусь недолюблюють машин. Загледять яку, женуться, гавкають, намагаються гризнути зубами за шини, хоча це їм ніколи не вдається. Мабуть, ота нелюбов у них од заздрощів — самі-бо не можуть так швидко бігати. Кудлай особливо ненавидів їх. Уже, було, і поплатився за це, — колись добряче пом’яла його машина, — а однаково ганявся.
Отож і тепер, тільки-но зрушив з місця колгоспний грузовик, він вирвався, і як несамовитий кинувся слідом за ним.
Микола зопалу підхопився, голосно погукав Кудлая, виказавши цим себе і Сашка.
Шморгун стріпнувся, ніби його батогом уперіщили, оглянувся. Побачив Миколу і Сашка за кущем. Збагнув — за ним стежили. Однак спробував викрутитися.
— Чого це ви тут лазите? — накинувся на хлопців. — Гілля обламувать? Ану, гайда звідси! Щоб вашої ноги більше не було…
— Нас дідусь послав, — не злякався Микола.
— А-а, вистежити захотів!.. Сищиків завів уже!.. — зарепетував Шморгун.
— Ви не кричіть, бо ми вас не боїмося. І про те, який ви сторож, все одно розкажемо.
— Ось я вам розкажу… — рушив Шморгун до хлопців.
Невідомо, чим скінчилася б ця сутичка, коли б у посадку не нагодилася Валентина Михайлівна з дідом Артемом.
Садівник, не дочекавшись учительки з хлопцями, і собі пішов на сушарню. "Чи не наробив там якогось шелесту п’яний сторож?" — подумав.
Біля сушарні він зустрів розгублену Валентину Михайлівну і почув, як із посадки долинув сторожів лемент.
Прийшли садівник з учителькою, і Шморгуна ніби підмінив хто. Згорбився враз, удав із себе такого нещасного, що в людини, яка його не знала, міг би викликати навіть співчуття і жаль.
— Що трапилось? — суворо звернулася Валентина Михайлівна до хлопців.
— Та он… — кивнув Микола на сторожа.
— Винен, товаришочки, винен, — не дав йому доказати Шмор-гун. — Не подумала моя дурна голова, тепер страждаю… ой страждаю…
— Що тут таке? Нічого не розберу, — зиркав то на сторожа, то на учнів дідусь.
Тоді Микола ступив до рівчака, згріб з мішка листя.
— Набрав сушки, хотів одвезти кудись.
— Свята правда, ой правда… Десятому закажу… Листочка тепер із саду не винесу…
— Нема-таки в тебе совісті й на копійку — ось що я тобі скажу! — вибухнув гнівом дід Артем. — Простили тобі люди, а ти знову за своє. Оддай ключі! — звелів грізно.
— Ой, каюся, каюся…
Шморгун довго нишпорив по кишенях, врешті витяг ключ до сушарні і неохоче віддав садівникові.
— Тепер іди собі і щоб духу твого більше не було в саду!
Мов побитий шкодливий пес, поплентався Шморгун дорогою до села.
Микола з Сашком віднесли на сушарню мішок, а потім побігли наздоганяти Валентину Михайлівну.
Сонце мало ось-ось креснути далекий, повитий осіннім холодним серпанком небокрай. Високо в небі кричали дикі гуси, відлітаючи в теплі краї.
ХТО ПЕРЕМОЖЕЦЬ?
Микола дав собі слово — не чинити більше Валентині Михайлівні нових прикрощів. Якщо й схоче щось утнути — з усієї сили буде стримувати себе. Хай минеться те, що встиг раніше натворити.
Почав старанно готуватися до уроків, не пустував у школі, вдома був слухняний. Цим приємно подивував і вчителів, і матір.
Мати просто не могла нарадуватися ним.
"Бач, старшенький стає, вилюднює, і вдача в нього міняється", — думала вона.
Вражені були таким несподіваним переродженням Миколи і однокласники — чого б це?..
І тільки Сашко достеменно знав справжню причину тих змін. Та ще, може, Валентина Михайлівна догадувалася: стріне, бувало, гляне мигцем, усміхнеться хитро, мовби їхня співучасниця.
Дивна-таки, справді дивна ця нова вчителька! Скільки їй Микола заподіяв усяких каверз, вона ж йому все прощає. Не зовсім, правда, завжди або висміє, або дорікне, але ніколи не зчиняє галасу і нікому не скаржиться.
Як швидко біжить час! Здається, недавно почалося навчання, а ось уже й чверть минає, жовтневі свята настають.
Шостого листопада шкільна піонерська організація проводила урочистий збір, присвячений роковинам Великої Жовтневої соціалістичної революції і, звичайно, закінченню першої чверті. На збір запросили директора, вчителів, голову колгоспу і бригадира дядька Василя.
Коли вже виступив директор школи, голова колгоспу і Світлана Коломієць від піонерів та учнів, бригадир, який статечно сидів за столом президії і уважно слухав виступаючих, шепнув щось піонер-вожатому. Той ствердно кивнув йому, потім відшукав в залі Миколу і Сашка, звернувся до них:
— Може, й з вас хто виступить та розкаже про себе?
Хлопці перезирнулися стривожено — чого це раптом? — і заперечно похитали головами.
— Невже у вас немає нічого цікавого? Певний, що є. Розкажіть, наприклад, як ви працювали в колгоспі їздовими. Ану, хто сміливіший, давай! — заохочував піонервожатий.
Але хлопці, хоч і відлягло в них на душі після тих слів, мов затялися — ні та й ні.
Звичайно, з Миколою і Сашком траплялося чимало цікавого під час поїздок на станцію, як возили фрукти. Та це ж, коли розповідати, неодмінно треба згадати і про те, як вони стали їздовими. А їм зараз, коли на зборі був присутній дядько Василь, дуже не хотілося згадувати тієї історії.
Тоді вожатий надав слово бригадирові.
Дядько Василь розповів, хто з учнів і як саме допомагали літом та й зараз допомагають колгоспу, подякував їм від імені правління.
— Тепер я хочу почитати вам ось цього листа, — дістав бригадир з кишені зеленого конверта, витяг з нього списаний аркушик паперу. — Слухайте… "Дорогі друзі Миколо і Олександре!"
Учні нашорошили вуха. Микола з Сашком переглянулись: що за оказія, невже це до них звертається хтось у листі?
— "Записку, яку ви вклали у ящик з грушами, ми знайшли. ("Ага, он воно що!..") Вас цікавить, кому дісталися груші, що їх привезли ви на заготівельний пункт, і чи дійшли вони цілими, неушкодженими. Так-от, одержали ваші груші ми, будівельники з далекої суворої Тюмені, одержали цілими-цілісінькими. Мабуть, ви дбайливо доглядали свій вантаж, коли він так добре зберігся. Щира вам дяка. А ще дякуємо вашим батькам за те, що вони виростили такі смачні-пресмачні плоди.
