Диваки - Комар Борис
Слідом іде заплакана мати, засмучений Сашко. Вони нічим уже не можуть допомогти Миколі. З дворів визирають дорослі й діти. Серед них і дядько Павло, Сашків батько, і Тихін Федорович, і дід Артем, і Шинкаренко Оля, і Троць Віктор, і Олег.
Де не взявся Сергій Шморгун, підступив, запитує:
— Скільки буде сім разів по вісім?
Це мовби така умова: якщо Микола відповість, його відпустять.
Він намагається згадати і ніяк не може. Став множити в думці цифру сім з самого початку, але збився.
Сашко намагається підказати йому, ворушить губами, та Микола не добере. Оля стоїть ближче, могла б виручити, але мовчить — боїться вчительки.
Раптом на дорогу виповзає "дракон". Той самий, яким вони налякали вчителя праці, тільки тепер він живий. Розкриває свою пащеку й хапає Миколу за ногу.
Микола скрикує і прокидається весь мокрий од поту.
Надворі світає. Мати вже застилає свою постіль. Вона сама звечора довго не могла заснути, чула, як зітхав і крутився Микола. Вночі прокинулась. Уві сні син стогнав на всю хату. Тепер уже й пожаліла, що так полаяла його вчора за молоко і забруднений одяг. У школу Микола ішов, як на кару. Спершу хотів був не піти, сказати матері, що захворів. Та він справді почував себе хворим. Але потім роздумав.
Це ж тоді ще більше підозру може викликати на себе. Вчителька подумає: "Ага, не прийшов, злякався, значить, це він кидав". А як побачить на уроці, то, може, й не подумає на нього.
Вийняв з сумки недокурену пачку сигарет, викинув у дерезу.
На уроках Микола сидів тихо, уважно слухав учителів. На перервах теж не пустував, чекав: ось-ось покличуть до директора, почнуть розпитувати про камінець.
Зустрівся з колишньою вчителькою ботаніки Іриною Тимофіївною, що працювала тепер у школі бібліотекаркою, хотів був узяти в бібліотеці якусь нову книжку. Веліла прийти завтра і полаяла, що Микола, як і раніше, бешкетує. Згадала і про "дракона", і про колосок, але про вчорашню подію ні слова, ні півслова.
Та ось і урок Валентини Михайлівни. Вона теж нічого йому не сказала, тільки частіше поглядала на нього, і в хлопця одразу мороз пробігав поза шкірою.
Зважився, підійшов до неї після уроку, спитав, коли будуть закладати шкільний сад.
— Ось тільки на ділянках упораємося, одразу й почнемо.
Спокійний тон учительки трохи заспокоїв.
"Може, вона й не підозрює мене? Міг же й інший хтось кинути. Ну, скажімо, Сергій Антонюк. Він теж на неї сердитий…"
Сашко підійшов до сітки-огорожі, заклав два пальці в рот і тричі протяжно свиснув.
Микола кинув ложку — обідав саме, вибіг із хати.
— Чого ти?
— Глянь, куди це вона йде?
— Хто? Вчителька?
— Ага. Присядь, щоб не помітила.
Валентина Михайлівна вийшла за село і звернула на дорогу, що вела до станції.
— Мабуть, у сад, до дідуся Артема, — висловив здогад Сашко.
— Ні, — заперечив Микола. — Якби в сад, чого б вона ішла з портфелем? Може, на станцію? Казала, у неї в місті сестра є.
— Ще віддасть камінець отому, як його, слідчому?
— Хтозна… Давай сходимо до баби Дарини, може, вона знає Щось…
— А якщо й дідусь дома? Він уже не спить у курені, бо вночі холодно.
— Про шкільний сад побалакаємо. Він любить, як з ним про таке говорять.
— Мені ще треба обід варити. Сьогодні тато казав, що раніше прийде.
— Ну, добре, — згодився Микола. — Іди вари, а я дивитимусь, чи не вернеться.
Сашко розпалив у плиті, поставив у чавунці картоплю, і за якихось півгодини обід був готовий. Вийшов за ворота, гукнув Миколу до свого нехитрого обіду, але той відмовився. Сидів біля двору і дивився на дорогу від станції.
Тоді Сашко сам з’їв кілька гарячих картоплин, а чавунець закутав у стару ватяну фуфайку і поставив на ліжко — для батька.
Зачинивши хату, Сашко з Миколою подалися до бабусі Дарини.
Хата Сашкових дідуся й бабусі стояла над кручею, що глиняною стіною височіла біля річкової переправи. З одного боку коло неї пролягає стрімка, викладена каменем і обсаджена акаціями, дорога-узвіз, з другого — росте невеликий дубовий та кленовий гайок. Влітку хату навіть не запримітиш, вона губиться серед гіллястих дерев. Коли ж настають холоди й дерева скидають своє вбрання, її видно здалека — наче вітрило біліє на кручі. Називають усі дідусеву й бабусину хату ластівчиним гніздом. Та вона й справді схожа на нього — адже на самісінькому краєчку урвища примостилася. Рибалки не раз застерігали дідуся: "Переселяйтеся звідти, а то сповзе ваша мазанка в річку, добряче викупаєтесь". Але той завжди спокійно відповідав: "Це не велика рахуба, якщо викупаємось…"
Коли підійшли до двору, відразу побачили: в кімнаті Валентини Михайлівни на вікні висіла фіранка, раніше її не було. Мабуть, учителька повісила після того, як вони заглядали до неї вчора.
Відчинили одні, другі двері, переступили поріг.
Бабуся сиділа на долівці, лущила квасолю.
Привіталися.
— О, таки навідався! — докірливо глянула на Сашка. — А то ні батька, ні сина не чути й не видно. Чого це ви забули про нас? Може, обижаєтесь? Так наче ж і нема чого.
Вона, крекчучи, встала, висипала з фартуха в сито налущену рябу квасолю, витерла ганчіркою лаву.
— Сідайте.
Хлопці посідали.
Бабуся вийняла з-під припічка накриту рушником макітерку, поставила біля них на стіл.
— Поїжте пиріжечків з маком, — забрала рушника. — Добрі вдалися!
— Спасибі, ми не голодні. Недавно пообідали, — відмовлялися Микола з Сашком.
— Дякуватимете, як поїсте. Беріть, беріть, не соромтесь. А я тим часом до криниці по воду сходжу…
— Ми самі принесемо, — посхоплювалися.
— Е ні, там гак поламаний, ще відро впустите.
Одягнула приношений дідусів піджак, закуталася теплою хусткою, хоч надворі було тепло, сонячно, і вийшла в сіни.
Заторготіла там відром і подибала стежкою через гайок до криниці.
Хлопці, дарма що відмовлялися, як заглянули в макітерку, а там такі ж рум’яні, такі пахучі пиріжки, взяли спочатку по одному, далі по другому, потім і по третьому.
Валентина Михайлівна займала найменшу кімнату. Двері до неї були прочинені і було видно нікельоване ліжко, заслане голубим покривалом, невеликий портрет Тараса Шевченка в узорчастій рамці над ліжком, край столу із стосами книжок та зошитів.
— Он і зошит лежить, — прошепотів Сашко. — Той, що вона писала в ньому.
— Де? — забігали в Миколи очі.
— На столі. Бачиш, у червоній палітурці. Я запримітив учора. Микола виглянув у вікно, потім навшпиньках зайшов до вчительчиної кімнати.
— Що ти? — спробував зупинити його Сашко. — Це ж не…
— Мовчи! — гримнув на друга Микола. — Дивись краще, щоб бабуся не застукала.
Тоді Сашко, затамувавши подих, подався і собі слідом за ним. Став біля вікна в учительчиній кімнаті, ледь відхиливши фіранку.
— "Щоденник", — прочитав Микола на першій сторінці зошита. — Ти диви, і в учителів є щоденники!
— Ой, Миколо, облиш! Не треба!
— Ет! — махнув рукою Микола.
Наступний аркуш був списаний дрібним, але розбірливим почерком.
— "1 липня, — читав далі уголос. — Учора нам вручили дипломи про закінчення заочного відділу природознавчого факультету Полтавського педагогічного інституту. Отже, відтепер ми повноправні педагоги. Роз’їдемося хто куди і, може, більше вже ніколи не зустрінемось…"
Микола перебігав очима по сторінках. Валентина Михайлівна писала про те, як вона пішла у відділ народної освіти і там їй запропонували вчителювати в їхньому селі, Лепехівці, далі — як сюди добиралась…
— Ага, ось і про нас є. "…З саду вискочив сердитий сторож. Лаяв якихось хлопців, що крали яблука і відчахнули гілку. Я помітила — неподалік стирчить із канавки собачий хвіст. Як попрощалися із сторожем, підійшла до канави. Вони повилазили. Ох і диваки ж! Один худий і довгий, другий опецькуватий. Ну, як Дон-Кіхот і Санчо Панса. Менший загнав у ногу колючку. Я витягла. За це він дав мені два яблука. А вони ж такі кислі й терпкі, що й на зуб узяти не можна. Дарма, хлопці трощили їх, ще й прицмокували. Я почала докоряти "злодіям", мовляв, погано вони роблять, що крадуть яблука в колгоспному саду. І тоді хлопці такого мені наговорили, аж страшно стало — адже доведеться таких учити й виховувати. Вони сказали, що перейшли в шостий клас. Той, вищий, певно, типовий шкільний бешкетник, на якого учні, надто хлопці, дивляться підлесливо і захоплюються всіма його витівками. Проте мені здається, він хлопець кмітливий і розумний. (В цьому місці Микола підвищив голос, як читав.) Другий, Сашко, — страшенно симпатичне хлоп’я, але перебуває під цілковитим впливом…" — Микола змовк, далі читав про себе.
— Чого ти? Читай голосно, — настоював Сашко.
— Та тут нерозбірливо написано…
— Ану покажи, — ступив Сашко до столу.
— Ти стій там, дивись, — замахав на нього руками Микола. — Я сам розберу. "…Він у всьому слухається…" Та це ж нецікаво, — й знову перекинув кілька аркушів. — О, ще про нас. "…Черговий доповідає. Бачу: на столі скляна чорнильниця з гарною кришечкою. Знімаю її, а звідти вилітає цілий рій ос. Милі, любі мої хлопчики, які ж бо ви ще наївні та дурненькі. Хотіли, бач, налякати "вредну" вчительку. Як добре я вас знаю! Сама ж недавно з шкільної лави. А що я не призналася тоді, як вперше познайомилася з Миколою Петренком та Олександром Антонюком, то даремно…"
— Далі, далі читай, — підганяв Сашко.
— "Я певна, що це саме вони підстроїли мені таку оказію. Та нічого, вірю, колись іще будемо друзями"… Авжеж, "друзями"! Понесла, мабуть, камінець у міліцію — друг називається!.. — Микола пошукав очима по столу, не лишився він часом удома, той камінець. Ні, не видно.
— Ти в кінці почитай, там вона й про нього, мабуть, написала.
— Підожди, ось тут про маму щось… "Сьогодні була в Миколи Петренка удома. Він прив’язав до хвіртки собаку, певно, думав, що я побоюся зайти". Таку не обдуриш… "Мати в нього живе сама, чоловік загинув. її шанують у селі, працює бригадиром садово-городньої бригади. Після того як я домовилася з нею, щоб повести учнів у колгоспний сад, вийшли надвір і довго розмовляли. Хоча їй і ніколи за роботою, та все ж пообіцяла, що більше приділятиме уваги сину, якого вона дуже любить і хоче, "щоб з нього були люди". З Миколиною матір’ю у мене вже є контакт.
Важче, мабуть, буде його налагодити з батьком Антонюка. Цей п’є. Жінка кинула його сама через те. Хлоп’я бідно вдягнене, в очах у нього завжди затаєний смуток.
