Робітні сили - Івченко Михайло

Так, сорт утрачав свою життєву силу,— витривалість біологічної клітини слабнула, клітина марніла. І тільки на деяких пунктах цього розкладу затрималися здоровіші екземпляри цього сорту. Це все було тепер з'ясоване більш-менш певно. Але в чім же причина такого розкладу? Це було те питання, що ось уже який час непокоїло професора, і він не знав, чим пояснити цей процес розкладу. Варіаційні таблиці були складені в розрізі часу. Аналіз а рядків дала дуже цінні висліди, але все ж не відповідала на найголовніше питання — чим пояснити деградацію сорту?

Професор стояв, дивлячись на криві, розкладені по ділянках. І по тому, раптом окинувши їх скошеним оком, весело свиснув і застукав пальцями по столу так рішуче, що на це навіть Гамалій звернув увагу й, підвівши здивоване обличчя, прислухався:

— А все-таки ми ще раз розробимо таблиці за ознаками ділянок: інсоляції й грунту.

— Всі поляризовані корені перекомбінувати?

— А що ж?

— Це ж величезна робота!

— Чому величезна? Двох студентів ще додати на два тижні — тільки й усього.

Гамалій знизав плечима й одійшов убік, а професор покликав до себе одного з практикантів і став пояснювати йому методи складання таблиці в новім розрізі. Нарешті, передавши матеріал студентові, Савлутинський узяв стека і вийшов з контори. Було вже біля 4-ої години, і він завжди в таку пору йшов до себе обідати, а перед тим 15 хвилин гуляв у парку.

Він ішов, розмахуючи стеком, зосереджений все ще на всіх тих питаннях, що їх викликали досліди сорту. Якийсь неймовірно солодкий і паморочливий дослід.

Розпалившись цими спробами все з'ясувати, він дуже швидко пройшов у кінець парку, за яким зразу ж починалися селекційні ділянки трав. Тут він спинився і байдуже оглянув лани, але зразу повернув, збираючись іти назад, як раптом зір його впав на жінку, що сиділа на межі двох ділянок застигло, ніби скам'яніло. Густа темно-червона кофточка її злегка коливалась у повітрі, а вона сама, як монумент, застигла зором на далекім краєвиді річки. Вражав болісний обрис плеч, зламаний і тонкий, що викликав зразу ж якусь чулу турботливість до цієї людини. Він згадав цю тиху й лагідну дівчину, завжди засоромлену і малобалакучу, і якийсь особливий, цього разу теплий і уважний інтерес обійняв його.

Він зразу ж повернув до неї, зайшов просто неї і, поволі знявши капелюха, допитливо сказав:

— Споглядаєте?

Дівчина спокійно перевела на нього свій погляд і широко, але тихо посміхнулась.

— Чи, може, про милого засумували, як годиться дівчині серед поля під отаку застиглу спеку, коли хочеться зняти одежу і в бокса битися з повітрям? У вас такого бажання не буває?

— Ні! — тихо посміхаючись, відповіла Орися. В чорне м'яке волосся, просто зачесане, вплуталось їй кілька сухих билин, і це особливо бентежило зір професорові.

— А так. Це вірно. Бо ви, по-перше, жінка, дівчина. А до того ж тиха, споглядальна людина. Але скажіть, будь ласка, колего, чого це в вас такий смутний вигляд, коли люди вашої вдачі ясні й спокійні?

— Ну, чого ж спокійні? Хіба в нас не може бути своїх турбот чи серця в нас нема?

— Я цього не скажу. Але споглядання — це якийсь особливий процес зосередження й спокою. По-моєму, це мусить бути особливий підвищений спокій, коли людина ніби переключає себе на вищий щабель переживань та відчувань. Це, безперечно, цікаво, але я певен, що це нічого не дає. Людина вже вийшла зі стану отого несвідомого думання, отого неясного відчування життєвих процесів, якими вона керувалась раніш. Тепер усі спізнавальні сили мусять переходити тільки в розум. Я, знаєте, в інтуїцію не вірю, що таке інтуїція, зрештою? Це ж той самий недорозвинений апарат мозку, якого ще до кінця не викрили наші психологи, та й більш нічого. Розумієте? Це все, вибачте мені, туман, дурниці! Сьогоднішня людина мусить жити розумом, і тільки розумом. Вона повинна його й слухатись. Бо розумом можна виміряти, вичислити, ствердити, спізнати. А що ваша інтуїція, ваші ідеалістичні течії, ваші споглядання! Вони організували світ, поліпшили людське життя?

Орися слухала його, але ніби далекою й байдужою увагою, а сама вп'ялась пильним тужливим поглядом в далечінь, а на тонкім засмаглім і полупленім від сонця обличчі застигла велика скорбота.

— А мені думається — ми убогі й сліпі. А думаємо, що ми все можемо зробити. Справді ж бо. Є надто тонкі речі в житті, щоб їх можна було спізнати розумом,— тихо й ніби байдуже відповіла Орися.

— Значить, по-вашому, інтуїція і є ця от туманна душа?

— Я не знаю, як хочте називайте.

— Дурниці, я вас запевняю! Просто туман. Коли хочете, то ніякої й інтуїції нема. Є просто в нас стимули, що спонукають розум до праці. Ну, коли хочете, оте шмаровидло, щоб коліщатка розуму краще працювали. Розумієте? І більш нічого.

— Та ні ж бо, це не в усіх розвинене, як ото буває, що людина не має голосу й слуху. Через те ми й думаємо, що нічого більше й нема...

— А хоч би й так! Що нам додумуватись? Нема, то й нема. Ми орудуємо тим, що маємо.

— Ні, це не те,— рішуче й твердо заперечила дівчина. І по тому, глянувши на нього вогкими й блискучими очима, сказала:

— Я так не могла б жити. Це страшно. Справді ж бо... Професор поглянув на неї скоса й докірливо:

— А прошу вас, чому саме?

— Не знаю,— сказала гаряче й щиро Орися.— Мені здається, що ми самі себе обкрадаємо, бо ми самі себе позбавляємо радості буття. Розумієте? Що людині з комфорту, з розкоші, коли душа їй буде висмоктана, як жмаки? Хіба в цім зміст життя, товаришу? Серйозно.

Савлутинський перестав стьобати стеком і пильніш поглянув на дівчину.

— Да, це цікаво. А що ж тоді, по-вашому, треба робити?

— Я не знаю, що робити,— сказала сумно дівчина.— По-моєму, ми не знаємо спочинку й свята. Розумієте? В житті є не тільки серед людей, а й у природі великі свята. А ми заклопотані своїми дрібницями, метушимось, як голодні жебраки, а того великого моменту й не помічаємо. І він проходить завжди мимо нас.

— Ну, то й що з того?

— Як що з того! Там же великий розум і серце землі творять свою роботу й для нас. І нам треба відчути той потік і ввійти в нього.

— Так, але це треба тільки розуміти,— просто сказав професор.— Нема що віддаватись усяким візіям.

— А по-моєму, треба тільки помічати й відчувати,— сказала засмучено Орися.

Та Савлутинський усе це повернув собі на жарт і, ґречно нахилившись, поспитав:

— Так, але чому все-таки ви така засмучена?

— Ну, не знаю,— засміялась дівчина й знизала плечима.— Просто від усяких роздумувань.

— Сердешна дівчина! То ви ще й роздумуєте ото так багато над усім? — по щирості здивувався професор.

Дівчина здивовано поглянула й ледве посміхнулась, далі встала, зв'язала кілька горсток трави й повернулась іти до станції.

— Ну, а що ж, по-вашому, мені робити? — жартома поспитала вона вже в алеї парку.

— А дуже просто, товаришко. Ну, насамперед, закинути зовсім ваші роздумування. Це — перша вам дієтична умова,— говорив методично й авторитетно Савлутинський.— По-друге, вам конче потрібно вийти заміж і якомога швидше.

— Що? — голосно розреготалась Орися.— Ну, слухайте, що ви справді! —ображено додала вона, хоч сама дивилась веселим блискучим поглядом.

— Я цілком серйозно вам раджу. А так!

— Ну, мені це може порадити всяка тьотя з Кобеляк чи з Хорола.

— Ну, те саме і я вам раджу. Ви ж подумайте. Ви вродлива, розумна й прекрасна вдачею жінка, а порпаєтесь у такій, вибачте, єрунді, як якесь споглядання або нікому не потрібна селекція вівсів і трав, що може зробити абиякий найпоганіший і найдурніший чоловік. Яке ж ви маєте право не бути матір'ю й не родити дітей? Мусите! Мусите дати нове прекрасне покоління. Вибирайте собі доброго чоловіка й залиште роботу.

— Що ви кажете? Залиште! — здивовано й злякано сказала Орися. Але прооре сор, захоплений цією думкою, раптом випалив:

— Нарешті, коли хочете, і я на це можу пристати.

— Що таке? — майже закричала Орися і зміряла його гнівним ображеним поглядом.

— Я не проти цього, коли ваша ласка,— цілком щиро й серйозно сказав Савлутинський.

Орися тепер не стрималась і приснула сміхом.

— Ну, слухайте, ви просто ненормальна людина,— сказала вона, обриваючи сміх.

— Ну, що тут ненормального? По-моєму, до серйозних речей треба ставитись просто й серйозно.

Але Орися тепер дзвінко й нестримно сміялась. Так вони підійшли до головного будинку. Розчинені вікна його ніби замерзли в густім холодку, що повис над клумбами. Хтось, перехилившися з кабінету надвір, повільно курив, але, запримітивши їх обох, як вони йшли, чомусь сховався всередину. Тим часом, коли вони підійшли ближче, з вікна визирнула Тося.

— Орисю? Це ти так смієшся? Що з тобою?

Але, зустрівшися з поглядом проо>есора, холодно-сірим і зухвалим, як їй здалося, вона раптом знітилась і тільки непевно поспитала:

— Орисю! Ти сюди?

А та хитала щасливо головою й бігла наперед.

Вже на ґанку вона кивнула процесорові головою і сама з щасливою посмішкою побігла в будинок. Професор задумано збив кілька головок бур'яну на подвір'ї і потім, так само як і завжди, спокійно й поважно пішов обідати.

XII

Увечері того ж дня парком проходив Горошко. Був він у білій сорочці, у білім крислатім солом'янім брилі, чорні ж вуси й борідка йому горіли густою скам'янілою смолою. Втім, його повільні рухи нагадували швидше пасічника з-під Полтави — цей тип з особливо гостро виявленими тюркськими рисами.

Помітивши в палісаднику Тосю, що йшла якраз напроти нього, він підкреслено ґречно зняв бриля, широко й добродушно повів ним у повітрі і вклонився.

Тося мимоволі засміялась.

— Який з вас дядько добрий!

— А що?

— З самої Полтави! Шкода, що нема в живих Гоголя.

— А то що?

— Списав би з вас другого Солопія Черевика,— глузливо зауважила вона.

— Го-го! Якби живий був Микола Васильович, ми ще б і не такі діла з ним устругнули,— розважно сказав Горошко.

— А ви що тут гуляєте? Мабуть, нудьгуєте тут? — поспитав він так само.

— Атож. Саме вас чекали тут,— дражливо сказала Тося.

— О, дуже приємно! Тоді я зразу прийду. Тільки ось управлюсь, і ми до ваших послуг.

— О, будемо щасливі вас приймати,— з удаваною ґречністю вклонилась Тося.

Фіртка в паркані поволі заскрипіла, і Горошко, ласкаво вклонившися, з широким помахом бриля, посунув за будинок, мурмочучи якусь пісню.

Тим часом Тося зразу ж побігла в будинок і, заскочивши до Орисі, захекано поспитала:

— Що ти робиш, Орисю?

— Читаю! — спокійно відповіла та.

— Ходімо швидше куди-небудь.

— Чого саме?

— Та так! Ходімо!

Та, чекаючи, звела бровами.

— Розумієш, Горошко обіцявся зараз прийти до мене.