Робітні сили - Івченко Михайло
Просто не знаємо, на яку стати. Ну, а потім багато ще халтурників, пройдисвітів позалазило до нас!
— Ну, от, це так! До певної міри це вірно. Правильно. Але, я гадаю, не в цім біда. Просто здебільшого в людей нема довір'я один до одного. І тому людина за людиною стежить, винюхує, ловить її. І, значить, кожен відповідальний боїться стати на певну ногу. Розумієте? А в такім разі він не почуває себе за господаря, а тільки за обережного чиновника, бюрократа. Розумієте? Нема довір'я, нема певності, ініціативи. А без певної господарської ініціативи як ви збудуєте господарство? Це неможливо,— з нотою ображеного капризу поскаржився директор.
— Еге ж. А що ж би ви в такім разі хотіли? Особисте довір'я, ініціативу — і потім так легенько перекинутись до капіталізму ?
— А навіщо так? Адже ціла низка громадських установ жили на особистім довір'ї й раніш, і працювали дуже добре. Візьмемо, скажім, земство. Хіба інтелігенція зле там працювала? І хіба ми мали погані наслідки з того? Що ви скажете?
— Таке! Згадали! Що таке земство робило? Чепуха! Тільки голови задурювали селянам. Тут усе перевернулось. І треба по-іншому за це братись.
— Авжеж. Але ж подумайте — в кількох же аспектах вам треба брати сучасність, щоб перебудувати її: і політичний, і господарський, і моральний, і інтелектуальний, і взагалі культурний. І чи це так легко вправитися з усіма цими сторонами? Коли ви не вмієте подолати, на мою думку, найпростішого з них — господарського! Авжеж.
— Діло таке: це ж не так швидко робиться. Ви ж самі добре знаєте,— невдоволено відповів Горошко.
— А по-моєму, просто нема в нас талановитих людей. А так попричеплювано багато всяких ступ, а ми й тішимося з того. Де ж тут буде толк з якогось діла? "Хотів з чорта молока, як він не пасеться", як кажуть на селі.
— Ну, це вже дуже кріпко сказано,— відповів Горошко.— Це все-таки далеко не так.
— Не знаю, вам видніш. На те ви і в партії,— лукаво промовив Сахнович. Але Горошко так важко й докірливо поглянув на нього, що той поспішив виправдатись: — Ну, принаймні, були там, здається. Мабуть же, й тепер поділяєте її погляди.
І Сахнович знову насмішкувато оглянув Горошка. Але той тільки невдоволено знизав плечима і поволі одвернувся в другий бік.
Ліс раптом обірвався. Крізь дерева визирнули прогалини неба, далі показались кущі вільшини, лози, а за ними широка болотяна смуга, рясно заросла осокою. З'їздили вниз. Кінь, обережно ступаючи й занепокоєно пирхаючи, зійшов на гатку. Обоє відчули, як під колесами широко затряслась гатка, збита і замощена хмизом і соломою та прикрита землею. Побіч вилискували на сонці лисини води, ще далі вони сходились у струмок, що ліниво просочувався крізь гатку.
За гаткою знову міцна бита дорога пішла попід коронами важких дубів і в'язів, що сплітали довге й важке склепіння. Але дорога круто вибиралась угору, і кінь мимоволі стишив ходу. І тоді обоє чоловіків відчули гомінкий шум води, що невгамовно десь падала, ніби на млині. Ще трохи далі, як вони під'їхали, вдарило густими хвилями пари. А незабаром крізь просвіт корон вилиснув клапоть води. Що в'їздили в гущавину, він поволі розтягувався, ніби хтось розстилав низом довгу скатертину, і нарешті виросло широке озеро. Посеред нього дебелим списом вгрузало сонце. Десь глибше спис той ламався й розбивався на дрібні скалки, що підпалювали й золотили воду аж до самих комишів, які густою стіною взялися по лівому березі. Попри них брижилась вода, гуляла легенька хвиля, сила метеликів і бабок бавились у сонці над водою й пустотливо тріскотіли крильцями.
Кінь, почувши воду, збентежено захропів, але Сахнович спинив його й зразу ж зіскочив з коляси, а слідом за ним зійшов і Горошко. Сахнович прив'язав коня і підійшов ближче до берега. Сонячний спис обрізав обидві тіні на воді, а сам ударив скалками геть далі, у другий кінець озера, де похилився важкий вільховий ряд.
Поблизу, ніби під самими ногами, плеснула риба, кола від неї зразу ж побігли вшир, але праворуч ударились у густу застиглу смугу води, що, здавалося, зляглась важкими мармуровими плитами й захолола. І тоді тільки Горошко помітив, що в воду, ніби купа гадюк, задивлявся похмуро й задумано високий берег, густо пописаний шарами глини та піску. Сірий товстий шар підперізувався чорною каймою, а за нею майже понад самою водою сходила широка цегляного кольору смуга. Трохи далі у той цеглянистий шар врізувалась біла крейдяна маса, мовби попід корінням дубів і берестів, що полоскались в озері, поповз товстий ледачий полоз з чудернацькою білою головою.
Горошко, що спочатку пожадливо був розігнався, тепер похмуро й приголомшено стояв і дивився, ніби смакуючи якусь свою затишну задуму.
— Ну, що? Правда, штучка хороша? Що ви скажете? — весело поспитав його Сахнович. Але Горошко нічого не відповів і тільки важко мугикнув.
— А так,— сказав далі Сахнович.— Такі штучки можна було зробити тільки за кріпацтва. Пан Карпович мав добрий смак, коли надумав викопати в самій горі серед каміння озеро. Це ж чудесно! Головне, очевидно, було в тім, що тут піщані й тверді береги. Розумієте?
Горошко тільки важко похитав головою.
— Чудесно! Я завжди думаю, що тут добре розвести рибний розплідник. Але наркомзем не дає коштів. От вам і притичина.
Вони пройшли далі крутим берегом. Сахнович ішов упевнено й швидко, широко розмахуючи рукою, а Горошко важко, як віл, вгрузав у вогкі трухлі шари листу. По дорозі, коли вони зайшли до середини озера, з-під окоренків великого дуба, що заходив широким півколом у воду, раптом виповзли дві здоровенні гадюки й, сердито засичавши, поповзли донизу, а доглядач спинився й задивився на них.
— Ну, от і маєте собі, отут ми й зачепили ділянку дубів,— сказав Сахнович, показуючи на крутий схил шпиля по другий бік озера.— Це ж нам опріч розробки та приставки нічого не коштуватиме. Розумієте? І потім, це ж стиглий вистояний дуб. Такого дуба поблизу нема.
Він окинув пильним закоханим оком схил і додав:
— В липні ми вже почнемо возити дерево, а з серпня й візьмемось закладати будівлю. Що ви скажете?
Доглядач обдивлявся, байдуже роздумуючи. Нарешті ліниво поспитав:
— Хіба вже ви маєте й кошти на це?
— Аякже, цілих чотири тисячі. На перший час цього вистачить.
— А що ж тоді з поденними, що працюють у нас на полі?
— Ви тільки послухайте! Та ви ж самі обіцялись усе в лад йти. Що ви скажете на це? — поспитав вражений Сахнович.
— Тут, бачте, таке, що я не знаю, чи це можна,— сказав застережливо Горошко.— Ми маємо по професійній лінії дуже суворого наказа домагатись, щоб грошей не затримували.
— Ну, так ви й домагайтесь тепер самі, голубе мій сизий. Ви пообіцялись це зробити. Авжеж. Звичайно, ми не станемо кривдити наших робітників, але грошей зараз ми не можемо сплатити.— Він поглянув спостережливо на Горошка й розважно додав: — Ну, та це все уладиться якось. Ходімо краще погляньмо на дерево.
І, взявши доглядача за талію, він повів того в глиб лісу. Вони незабаром зайшли в смугу порваних просвітів і зразу ж вийшли на широку покошлану й вирубану галявину, де тепер валялось безладними купами галуззя, а осторонь угрузали в густий ліс бур'яну великі й незграбні, з обтесаною корою окоренки дубів та бересту.
— Це називається господарським способом, голубе мій! Ви тільки подивіться, які тут дуби! Це просто заповідний ліс. А тепер уявіть, що ми цих генералів попиляємо так приблизно в два з половиною вершки й дамо ці бруси на стіни. Що ви тоді скажете?
Сахнович дивився на доглядача переможно й завзято, а той позирав байдуже й блукливо. Втім, він помітив, як з білих пузатих боків окоренків стирчали сухі покручені галуззя, що здавались схожими то на роги якогось чудернацького оленя, то на руччя лісового велетня, що скам'янів тут у болісних корчах. Але яке це мало призначення, Горошко не розумів і не роздумував над тим.
— Ну, що ви скажете на це? — захоплено поспитав Сахнович.
— Еге ж, дуби дуже добрі,— чемно відповів Горошко. Та навіть від цього байдужого співчуття Сахнович раптом захопився і, повернувшись до Горошка, весело сказав:
— І уявіть собі, що це за будівля буде! Ви розумієте? У нас багато говориться про міць та сталість всієї справи, а робиться все якось кат зна як. А ми тут поставимо будівлю, щоб сторіччя вистояла. Обкладемо зовні цеглою, затинькуємо. Нехай стоїть на славу трудовому людові.
— А коли ж ви почнете? — поспитав Горошко.
— Ну, певне, дуже швидко. Тільки-но скінчимо головні роботи, як зразу й візьмемось.
— Так. Це дуже добре,— сказав Горошко і позіхнув. Але Сахнович цього не помітив.
Обидва повернули назад і пішли низом попри озері. На середині берега Сахнович спинився і знову задивився на вирубану галявину.
— А знаєте що? Тут же підґрунтя піщане. Добре буде засіяти це сосною та ялиною. Це буде прекрасний курортний клапоть для робітників станції. Ви собі уявляєте ? Трохи вище збудуємо літній дачний будинок, а внизу соснові сажанки й озеро. Чого вам ще треба?
Горошко зацікавлено й вивірливо оглянув Сахновича, ніби зважуючи, чи той серйозно говорить, і співчутливо відповів:
— А це було б добре. Еге ж! Розпочинайте, Михаиле Ісайовичу. А ми вас безперечно підтримаємо по професійній лінії.
— Що "підтримаємо", голубе мій? Дайте мені коштів, то ми й завтра почнемо. А що мені ваше "підтримаємо"?
— Діло таке. Коштів ми достанемо від райкому цукровиків.
— Ну, заждіть,— лагідно відповів Сахнович.— Дайте нам уладити все з лабораторією. А тоді візьмемось і за цю справу.
І він смачно якось цмокнув язиком і, надівши кашкета, швидко пішов далі, а за ним важко потюпав Горошко.
їдучи назад, вони майже не говорили. З півдня давно зійшло, і з заходу студив шелесливо-рівний вогкуватий вітер, що затуманив у сіру брудну хмару край неба. Полем ішов зажурений густий шум хлібів, вкритих сизою млою. Кінь біг рівною, ніби ледаче-задуманою ходою,— Сахнович уважно, по-господарському, пильним оком спостерігав окремі ділянки. Але, на диво, на ближчих дільницях людей не було. І це зразу ж чомусь збентежило Сахновича. Проте він тільки густо зітхнув собі в бороду й нічого не сказав.
Трохи пізніш, уже спускаючися з пагорка, вони догнали Орисю. Та неквапно йшла до станції з великим оберемюм тимофіївки. Сахнович спинив коняку й запропонував підвезти її.
— Що це ви маєте робити? — поспитав він уважно.
— Та це ж обмір треба зробити.
— Ви все щось витіваєте, Ірино Михайлівно! — поблажливо відповів Сахнович.— Скажіть, будь ласка, ви в минулім житті не були весталкою в Елладі або черницею в перших християн ?
— Ну, що ви, їй-богу! Таке й прийде в голову!
— Ні, ні, серйозно.
