Слід "Баракуди" - Тендюк Леонід
І будуть такими вічно — пропливе в нікуди мій "Садко", подаленіє й згасне мамине життя, а вони, злеліяні її руками, зостануться прекрасними довіку… І село наше Очеретяне з журавлями над криницями щовесни колисатиме яблуневий цвіт. І хтось молодий та щасливий припаде устами до степового джерела й нап'ється, як і колись, цілющої, пропахлої чебрецем води.
Пропливає "Садко", як мої літа, без вороття, в безвість…
Я кричу, пориваюся встати.
— Де я?
— Лежи, Васка-Кваска, лежи, — тихо наказує Лота.
Крізь пасма туману, що сповиває тіло, мов повиток, розплющивши очі, бачу: високі пальми, бездонне небо, схилене й заплакане обличчя Лоти.
— Де я? — запитую знову. І тоді нараз пригадую все…
За останні дні ми подолали чималу відстань. Вода бурунилася, ніби кипіла. Це починалося розгалуження Екваторіальної протитечії. Потрапивши в її бурхливі струмені, наша лакана, перескакуючи з хвилі на хвилю, прудко мчала вперед.
Було душно. Дощі, яких очікували, не йшли. І знову, отже, почала допікати спрага.
— Води лишилося в кількох горіхах. Тому щоденна порція: два-три ковтки кожному — і ні краплі більше! — розпорядився Кім Михайлович.
Риба, навіть медузи, — вся живність зникла. Води, як і раніше, стали пустельними.
Спрямовуючи човна на взятий східний маршрут та, щоб не втрачати решти сил, ми здебільшого лежали, намагалися не рухатися.
Спека була нестерпна, небо — чисте. Надвечір далеко на заході, там, де сонце розпекло й позолотило вогнисту небесну баню, ніби хто кинув розчепірену пальмову віть, — з'явилися тонкі, довгасті смуги пір'їстих хмарин.
— Отже, знову на бурю, — розглядаючи ті штормові вісники, мовив командир.
І справді, невдовзі усе враз змінилося, так, ніби порушилася звична рівновага природи і в довколишньому середовищі щось надломилося.
Повіяв рвучкий стрічний вітер, захвилювалася вода, він її якось непомітно сплюснув, океанська поверхня стала дивовижно чистою й молодою, немов чоло, з якого раптово зникли глибокі зморшки.
Але так тривало недовго…
Мені здалося: чиясь всесильна рука розпрямляє туго стиснуту пружину. Вода дедалі більше бралася борозенками хвиль, аж поки й зовсім перетворилася на брижі.
Гунуло, помчало, понесло — зібгана пружина розпрямлялася й розпрямлялася. Струмені течії, що мчали нас на схід, не зрозуміло з чиєї волі звернули тепер у протилежний бік. Могутній вихор метляв їх як хотів: то закручував у спіраль, пускаючи по хиткій, ніби п'яній, орбіті, то підштовхував у круговерть, де хвилі вже заводили відьомський танок.
Як і тоді, під час тайфуну на кораловім атолі Туамако, коли ми з Наташею мало не загинули, стало тривожно й лячно — щось гнітило, серце прискорено билося в очікуванні страшної неминучості.
— Мені погано, — зізнався Альфред, прикладаючи руку до грудей. — Нічим дихати… моторошно.
У мене теж раз у раз паморочилася голова, терпло, наливаючись втомою, тіло.
Циновки, наші надійні вітрила й затінок — "заячий холодок", як ми їх жартома називали, — згорнули в сувої й поклали в човен.
— А тепер ось що… — перекрикуючи ревище вітру, наказав Кім Михайлович. — Кожному прив'язатися й надіти нагрудники!
Ще в штильову погоду з порожніх кокосових горіхів гуртом виготовили рятівні пояси: горіхи не гірше корка утримують людину на воді. Рештки ліанової линви, що збереглися після акулячих "гонок", пішли на прив'язні паски, якими зараз кожен із нас кріпився до човна.
Рішення Кіма Михайловича слушне: хвиля, навіть якщо й перекине човен, не зможе нас змити в океан. Ну, а вже коли лакану не врятуємо і опинимося на воді,— кокосові нагрудники допоможуть триматися на плаву й не тонути.
— Прив'язалися? — пересвідчився командир.
— Так.
— Ну от і добре.
Ось як ми, за нашим штормовим розкладом, розмістилися в лакані. Лота згорнулася клубочком у носовій частині, Кім Михайлович залишився біля румпеля — стерновий. Барарата і я сиділи на банках коло весел, а Заєць — для підмоги! — поруч, припнувши себе вірьовкою до споду човна.
— Тепер ми справді приковані ланцюгами галерні раби, — посміхнувсь я невесело.
Та було не до сміху.
Вітер завивав. На воді почалося сум'яття. Лакану так тусало, жбурляючи врізнобіч, ніби горох на решеті. А під днищем, здавалося, ворушаться, підкидаючи його вгору, якісь горбоспинні, неповороткі потвори.
Так нас стрічала буря.
Там, де ще звечора, ніби грайливі й легкі штрихи, розчепірювалась пальмова віть — пір'їсті хмарини, зараз, на вранішньому небі, вже клубочилися кучугури грозових хмар. Набубнявілі вологою, вони важко плинули над океаном, і в глибоких розривах між ними вогнистим оком — оком химери — посміхалося сонце.
Із тих обважнілих кучугур несподівано гунула вода — стіна небесної зливи.
— Вода!.. Вода!.. Вода!.. — підставляючи обличчя потоку і від радості не тямлячи себе, кричали ми.
— Вода! Вода!
Напилися.
Але злива, втамувавши спрагу, принесла холод. Вологий, липкий, насичений випарами океану холод, хоч температура і впала лише на кілька градусів.
— Не сидіть, друзі, склавши руки, — почувся голос командира. — Розтирайте хутчій спину, груди, зігрівайтеся потроху — ми ж не звикли до такої температури. Застудитися — легше легшого.
Але злива як почалася несподівано, так несподівано і вщухла.
Я глянув на небо: хмари, звільнившись від дощу, полегшали. Гнані високим піднебесним вітром, мчали і мчали в сіру далеч.
Рух купчастих хмар, згадав я синоптичне застереження мореплавцям, завжди свідчить про напрямок центру тропічного циклону: якщо повернути обличчя назустріч рухові хмар, то центр циклону — ліворуч.
Я підвів голову, стежачи за мінливістю хмар. А, он воно що! Циклон від нас правобіч.
Потім ні хмар, ні вітру не стало — під синім, синьо-ласкавим небом, під сліпуче палким сонцем вирувала сама вода.
— Ура! Буря минула. Налякала нас і вгомонилася.
Я ж знав, що це не так — тайфун над Туамако мене дечого навчив.
— Альфреде, не радій передчасно, — сказав геологу. — Таке затишшя і спокій буває перед найгіршим — шаленою навалою вітру. Ми попали в око бурі.
— Оце воно таке, око бурі? — здивувався Заєць.
— Як бачиш.
Неподалік від нас, ніби перепиняючи вітер, що намагався проникнути в раптове затишшя, звелася стіна грозових хмар.
То був мур, високий циліндричний мур довкола глибочезного колодязя. На дні його пагорбились хвилі та, ніби впущена кимось баддя, гойдалася з боку на бік наша лакана. А вгорі колодязь прикривала ляда — шмат синього-синього неба з іскристим сонцем посередині.
Потім той мур упав. Сонце погасло. Неба не стало. Вітер косою, боляче й гостро, різонув, ударив по обличчю. Гунула вода — згори. А хвилі піднялися знизу.
Куди нас мчало, скільки часу — не пам'ятаю. Лише — мов сон — пригадую: ревище бурі… спінені хвилі-вали, за якими раптом майнула, притиснута якимись високими деревами до води, смуга коралового берега.
Вітер гнав лакану в обійми смерті.
Високий-превисокий вал. Сувої води женуть лакану до лукомор'я, просто на гущавину зелені… Стовбури. Верховіття дерев. Удар! Морок. Забуття — я більше нічого не пам'ятаю.
— …Васю, Васильку, да Гама.
Це голос Кіма Михайловича.
— Він живий! — каже Лота.
— Живий, живий! — репетує від радості Заєць.
— Де я? Що зі мною? — розплющивши очі, запитую.
— Потім… потім, Васка-Кваска. Не рухайся — лежи, — і чиясь рука ніжно дотикається до мого обличчя.
"ГНІЗДО" НАД ЛАГУНОЮ
Так я вдруге за своє коротке життя знепритомнів. Перший раз це трапилося тоді, коли наш батискаф турсонула невидима підводна сила і ми, четверо акванавтів, провалилися в океанську безодню. Ну, і ось тепер — у бурю, на цьому далекому, невідомому острові.
Полежавши, як і веліли друзі, нерухомо й спокійно, я нарешті знову розплющив очі.
Галюцинація, чи що? Лежу я в човні, у нашій лакані, високо в небі, серед розкидистого гілля якогось велетенського дерева.
Кокосовий гай. Довкруг неширокої лагуни — коралове узбережжя. А лакана, як чорногузове гніздо, висить, застрягнувши між перехрестям гілок, у верховітті.
Щоб пересвідчитися, що це не сон і не мара, боляче щипаю себе за ногу. Нога — моя, і я — я, Василь Гайовий, а човен таки висне над землею.
— Що — не віриться? — Заєць посміхається. — А таки це дійсність, — каже. — Навіть барон Мюнхаузен не потрапляв у подібну халепу. Він лише до церковної дзвіниці прив'язував коня. А щоб опинитися на човні в піднебессі, такого з ним не бувало. Колосаль! — вигукує Альфред захоплено.
Ну й дивина! Я досі не можу дійти до тями й повірити у фантастичну реальність того, що бачу.
У човні і Кім Михайлович, і Барарата, й Лота.
— Добре, що ти живий, — озивається командир.
— Бідна моя Васка-Кваска, — відчуваю на своєму чолі ніжний дотик Лотиної руки.
Барарата сміється.
— Маева — карашо, дуже добра! — коверкає він наші слова.
— Так що ж усе-таки сталося? — намагаюсь підвестися і — через біль у стегнах — не можу.
— Ти все пам'ятаєш? — замість відповіді запитує Кім Михайлович.
— До тієї миті, як нас підхопила висока хвиля й понесла на суходіл.
— А далі було таке…
Командир воскрешає все те, що я, знепритомнівши, не відчув і не міг побачити.
Після короткочасного затишшя, коли на нас "зиркнуло" око бурі, шторм залютував з новою силою. Хвилі набігали звідусюди. На поверхні води коїлася незрозуміла колотнеча. Вона, мов дзигу, крутила, кидаючи то в один, то в другий бік, лакану.
Уже не допомагали ні весла, ні стерно. Та ми й не пробували ними орудувати. Прив'язавшись наміцно, лежали, благаючи одного — щоб човен тримався на плаву й не перекинувся.
Лакану, покружлявши, нарешті погнало за спінені кучугури валів — у сіру, наповнену вітром безвість.
Навіть під час вибуху підводних вулканів та моретрясіння, коли хвилі цунамі оскаженіло мчать урізнобіч, — навіть тоді у відкритому морі вони відчуваються менше, ніж на березі. Довгі-предовгі, хвилі, як на гойдалці, то піднімають, то опускають човен і мчать далі.
Буря, в яку ми потрапили, була звичайним тропічним циклоном. Як потім нам говорили, синоптики нарекли цей циклон "Наталі". (Багато років тому романіст Джордж Р. Стюарт написав книжку про шторм у Тихому океані, назвавши його "Марія". Відтоді тайфуни, урагани, циклони величають жіночими іменами).
Наталі… Так я іноді називаю і свою Наталку.
Треба ж статися такому збігу, що я мало не загинув од лютого "ока" примхливої тезки моєї милої Наташі!
— Нашу лакану, я вважаю, — додав Кім Михайлович, — підняла не тільки вода штормового океану, а й сейсмічна хвиля.
