Слід "Баракуди" - Тендюк Леонід
Відчайдушна особа, скажу тобі! — вигукнув Альфред. — І надзвичайної краси.
— Як Софі Лорен? — поцікавився я.
— Трохи гірша.
— Жах який!
— Не переживай, да Гама, — заспокоїв Заєць. — Піратська флотилія мадам Вонг у цих водах не плаває — тут монополія американських військових кораблів. Що, власне, не краще, ніж піратські нальоти мадам Вонг. А, крім того, ти ж голодранець. Що в тебе візьмеш? Хіба душу.
— Душі я не віддам.
Уже майже розвиднилося. Барарата й Лота сиділи на веслах. У тубільця після випадку з акіо, коли вона потрапила на гак і потім, мабуть, була розтерзана іншими акулами (пропливаючи, ми бачили на воді кров та шматки каната), — нога почала гоїтися, і він на неї потроху ставав.
Таким чином, нам несподівано прийшла підмога — Барарата допомагав веслувати. Ось і зараз він із Лотою зміни мене й Кіма Михайловича на веслах.
Заєць, угомонившись після "пожежі", спав, а ми з Кімом Михайловичем, усівшись на кормі, камінцями шліфували поіржавілі гачки.
— Якби-то швидше потрапити в струмені Екваторіальної протитечії,— вголос висловив мрію командир. — Течія б нас підхопила й понесла на схід. А там — острови Індонезії. Звідти — шапкою докинути й до рідного берега.
— Пропливши на лакані до Яви чи Суматри, ми, виходить, звершимо безприкладний океанський перехід?
— Чого безприкладний? — спитав Кім Михайлович.
— Ну, ми ж… перші, хто долає ці відстані.
— Хо-хо-хо, які ми первородні й неповторні! — насмішкувато відказав він. — Хлопче, хлопче, хтось мудро зауважив, що люди стоять на плечах у велетнів. Це означає: давно до нас жили вже попередники, діяння яких гідне подиву. Бо яку б сферу людського творення не взяти, у кожній були свої гіганти. Платон, Арістотель, Авіценна, Леонардо да Вінчі, Бетховен, Пушкін, Шевченко… Боже ж ти мій! — ніби випробовуючи на вагу щось таке, що не піддається мірі, потряс він руками. — Та це ж маяки, могутні прожектори, які б'ють з глибин віків і освітлюють шлях у майбутнє. І коли хтось із сучасників, сяк-так докупи стуливши дві ноти, зарозуміло твердить: "Це — вершина!"; коли новоспечений вірш оголошується шедевром чи щойно захищена дисертація — геніальною, мені вчувається розкотистий сміх Арістотеля, Пушкіна, Бетховена. Велетні сміються осудливо.
— Добре, що Заєць не чує ваших слів, — він би підняв на глум своїх пробивних колег.
— Нехай краще спить, — сказав командир. — А ти, Васько, послухай і затям: у водах, де ми з тобою бовтаємося, багато віків тому вже проклали дорогу безіменні й небезіменні мореходи.
— Наприклад?
— Ось тобі приклад, — заломив мізинець Кім Михайлович. — Окремі вироби індійської матеріальної культури з сивої давнини були в Стародавному Єгипті та колисці вселюдської цивілізації — межиріччі Тігру і Євфрату. Наукою доведено, що обмін товарами між далекими країнами на сході — Індією і Єгиптом та Месопотамією відбувався ще до другого тисячоліття до нашої ери. До того ж торговий шлях пролягав морем. Це раз — плавання давним-давно зі сходу на захід. Друге. Візьмемо східний напрямок, — заломив він ще один палець. — Уже в другому столітті нашої ери відомий географ Птолемей згадує острів Яву: туди з Індостану — від Індії та Шрі Ланки — були прокладені морські шляхи.
— І навіть маршрути відомі?
— Звичайно. Свого далекого попередника й тезка — португальця Васко да Гаму ти знаєш. А про Ібн-Баттуту чув?
— Це той багдадський злодій, про якого є кінокартина? — згадав я бачений колись фільм.
— Який там злодій? — глянув здивовано Кім Михайлович. — І тобі не гріх, Васько, — присоромив, — не знати великого мандрівника середньовіччя?
— Розкажіть про нього…
— А що розповідати? Ібн-Баттута зазнав, як і ми, немало лиха. На нього напали пірати, корабель потрощила буря. Та він, спорудивши нове судно, ще раз вирушив у плавання. "Загнуздавши" тутешні морські течії, під крилами західного мусону добрався до Мальдівських островів, а звідти — десь тут проліг його шлях! — на індонезійський острів Суматра. Тож, як бачиш, друже, не ми перші, не ми останні, хто в океані торував шлях, — докінчив Кім Михайлович. — Я не кажу вже — ти про нього знаєш, — що в цих водах колись із Ормуза в Індію плавав і наш співвітчизник, російський землепроходець Афанасій Нікітін.
— Знаю. Кінофільм про Нікітіна — "Ходіння за три моря" — бачив.
— Телевізор, радіо, кіно… — задумливо мовив командир. — Яке прекрасне надбання цивілізації. Не підводячись із ліжка, можна побувати за тридев'ять земель, сягнути в минуле й майбутнє. Справді — колосально й фантастично. А все ж, коли я бачу, як підліток чи юнак на довгі години "прилипає" до телеекрана, а в книжку й не збирається зазирати, в мені наростає протест: так не можна! Не можна, щоб хтось розжовував і готове клав тобі у рот. Ти сам повинен до всього докопатися, дійти до витоків і першопричин усього. Це дається, Васько, не "вахтуванням" біля магнітофона й телевізора, а вдумливим заглибленням у книгу. Та й не вірю я, що півгодинна чи двогодинна телепередача здатна розкрити всю глибину якого-небудь твору, скажімо, щонайменшого оповідання Чехова чи Франка. Все то — екстракт і поверхове демонстрування невловимого, вічно живого.
— Ви що — проти телевізорів і магнітофонів?
— Чого ж, — відповів Кім Михайлович, — По телебаченню часом передають корисне, скажімо, "На добраніч, діти!" або "Алло, ми шукаємо таланти". Правда, де вони, серед верхоглядів, візьмуться, ті таланти?
— Знову — випад проти підростаючого покоління, — дорікнув я.
— Аж ніякі — заперечив Кім Михайлович. — Діти і молодь — наша будущина, наша надія. Але ця "надія" не повинна лише споживати те, до чого додумалися інші, треба й самим думати. Ось книги, друже, якраз і спонукають змалку до творчого мислення.
— Заєць теж каже, що книги — велика сила, особливо придбані в обмін на макулатуру, модні романи Дюма та Сіменона, — хотів було я перевести серйозну розмову на жарт.
Але жарт вийшов недоречний. Полон! Навіщо я Ображаю того, хто мені зичить добра і кого я насправді шаную?
— Ти, Васько, був би ідеальним хлопцем, — згадалися слова Наталки, — якби іноді менше патякав або й зовсім мовчав.
Аякже, помовчиш! Хоч я й не говіркий, та мені часто ніби хто нашіптує: "Ану, Василю, сипони спідтишка, ніби чорт із лантушка! Докинь ущипливе словечко". Ото я й докидаю.
Що й казати, дурна вдача — через неї лише прикрощі.
І в кого я такий, колючий, вдався (батько, розповідають, був лагідний, мати — сумирна)?
РЯТІВНА ТЕЧІЯ
Вода помітно змінювала колір. З ультрамаринової, прозорої, ніби кришталь, ставала голубуватою, покрашеною де-не-де світло-коричневими й зеленавими цятками планктону.
Кінчалася небезпечна для нас пустеля — починались живі води.
Вони відразу принесли життя. Знесиленим, охлялим, нам сьогодні вперше за довгі дні блукань Нептун, змилостивившись, послав смачний сніданок.
— Лава-лава фіа![20] — кричав Барарата, вибираючи з води волосінь.
Усі кинулися до борту. Там, припнута до гачка, пориваючись то в один, то в другий бік, ходила величезна рибина.
— Чого ти ждеш? Піднімай! — а нетерпінням пристав до Барарати Заєць.
— Одна секунд, Альфреда, — спокійно відповів тубілець. — Фіа цара, фіа сенга,[21] — ніби риба щось справді розуміла, примовляв він до неї.
— Підсікай! Хутчій!
— Не заважай йому, Альфреде, — рукою перепиняючи Зайцеві шлях до корми, сказав Кім Михайлович.
А Барарата уже підводив здобич до борту… Ось риба плеснула хвостом — пінява водокруть, ніби в'юнисте мереживо, забіліла вгорі; ось вона гострою, зубчатою пилкою вигнула спину й розітнула повітря. Мить — і Барарата, намотавши на кисть волосінь, потяг її до себе — риба враз опинилася в човні.
— Краса яка! — захоплено вигукнув я.
— Ой, ой! — сплеснула в долоні Лота. — Фіа лава-лава, фіа сенга-сенга, — дивувалася дівчина.
— Поможи йому, Альфреде! — наказав Кім Михайлович.
Заєць нахилився й притиснув коліном рибину, яка, ляскаючи хвостом, не переставала битися під лавою.
Барарата витяг із її довгастого рота гачок, розплутав скойлану волосінь.
— Бяри, кушай, Зайца, — витираючи спітніле чоло, підсунув рибу Альфредові.
— Го-о-о-ох, аж слина котиться… Давайте мерщій їсти — чого ми ждемо? — не зрозуміло, жартома чи то насправді так здичавів, вирячив Заєць голодні очі.
— Ти дикий-предикий заєць, — посміхнувсь я.
— А що — хіба зайці бувають і свійські?
— Тоді це просто кролі.
— От що, — хапаючи за хвоста рибину, сказав Альфред. — Я хочу їсти і край!
— Стривай-но, всі голодні!
Ми гуртом підступили до здобичі.
Це була крупна золота макрель, яка ще зветься корифеною. В іскристих краплинах води вона палала, мов сонце. Її мінливі барви, здавалося, увібрали в себе відтінки райдуги — від зеленавого й бузкового до латунно-вогнистого, сяючого.
Мені доводилося бачити всяку рибу, але таке диво зустрів уперше. Ніби згусток палаючого сонця, що побував у океанській синяві, звідки його вихопила людська рука. Та це й була сонячна скалка, яка у пас на очах тьмяніла й гасла.
Не стану оповідати, як ми їли та смакували, припавши устами до шматочків рожевого і прохолодного м'яса, висмоктуючи з нього життєдайний сік.
Спрагу притлумили, наїлися досхочу.
Решту корифени, що залишилася від обіду, порізали на шматки, поклали у шкаралупу порожнього горіха. Прив'язавши мотузкою, опустили кокос за борт.
Це був наш холодильник — риба у ньому повинна зберігатися довше, ніж на відкритому повітрі.
Та… Ми не подумали про те, що "холодильник" міг стати приманкою для акул. І вони з'явилися — зграя хижаків, які, гадалося, давно од нас відстали.
— Хлопці, рук за борт не висовувати! Якщо треба сполоснутися, скажіть — зупинимо човен і дістанемо води.
Командирове застереження — слушне: акули шастали майже впритул з лаканою. Їхні пласкі, ніби розчавлені пащі, раз у раз витикалися то перед носом човна, то збоку, то за кормою.
Запах свіжої крові ненажер п'янив, лоскотав їхній чутливий нюх. Акули геть знахабніли: кидалися до човна, лізли під весла.
Я, хрещений ними, — нога хоч і гоїлася, проте ще й досі боліла, — не звертав уваги й не хотів більше з ними зчіпатися. Та Заєць — і за себе й за мене! — пішов у наступ. Віл кричав — так ніби акули його слухають! — кидав на них шкаралупи кокосових горіхів, намагався влучити по голові веслом.
— От агресори! — сипав прокльони. — І чого вони причепилися?
— Їм мало моєї ноги — хочуть покуштувати ще й твою, Альфреде.
— А дідька лисого! — і в зграю полетіла стулка знайденої в човні черепашки.
— Припини! — гримнув на геолога Кім Михайлович. — Навіщо дратувати.
