Сибірські новели - Антоненко-Давидович Борис
Там уже сидів, розвалившись на стільці й не знявши кашкета, Большаков. Я кивнув головою на знак привітання й став біля дверей чекати розпоряджень свого начальника, як то годилось в'язневі.
Большаков глянув заплилими жиром очима на мене й, одразу визначивши з мого обличчя бридку йому 58-му статтю, скривився й сердито забурчав:
— Води принеси! Хіба не бачиш — карафка порожня? Хоч це й не входило в мої секретарські обов'язки, я
поклав папку на стільця, мовчки взяв карафку й пішов по воду. Раптом позад мене почувся грубий покрик:
— Та що ти дибаєш, як три дні не їв? Ану — на цир-лах*!
Це стосувалось мене, бо в кімнаті більше не було в'язнів. Я не обернувся й не наддав ходу, а тим самим темпом вийшов з кабінету й за хвилину приніс назад карафку з водою. Мовчки поставив на стіл, відійшов до дверей і повернувся лицем до Абрамова, чекаючи від свого начальника дальших розпоряджень.
Абрамов мовчки дивився кудись у просторінь крізь вікно, уникаючи зустрітись поглядом зі мною й Больша-ковим. Пасивність Абрамова під час цієї сцени, видимо, якось вплинула на Большакова: він тільки сердито глипнув на мене за те, що я не налив йому запобігливо води в склянку, але обійшовся без грубощів. Важко крекнувши, він сам налив собі води й одним духом випив усю склянку, немов його давно мучила спрага. Большаков одсапнув і сказав Абрамову:
— Ну що ж, нам нема чого туг кантуватись**, їдьмо на колони.
З цієї хвилини він не звертав на мене ані найменшої уваги, наче я випарився в повітрі, дарма що цілий день я стирчав перед ним і Абрамовим.
Я сів поруч шофера в Большаковому "газику", а позаду розсівся Большаков, залишивши тільки трохи вузького місця Абрамову.
*На цирлах (кримін. жаргон) — притьмом, навшпиньки. " *Кантуватись (кримін. жаргон) — відпочивати, байдикувати.
Кінець забайкальського серпня був ще теплий, день видався ясний, і сонце ряхтіло на голих спинах в'язнів, що вивершували другу колію Транссибірської магістралі, бавилось на щойно засклених шибках нової школи, збудованої руками також в'язнів, усе свідчило про широкий і успішний розмах роботи, лиш напівзведена залізнична водокачка біля станції псувала загальну картину довершеності будівництва.
— Усе никаєтесь, никаєтесь з водокачкою, поки морози не вдарять! — сердито глянувши на незакінчену водокачку, пробурчав Большаков.
— Докладаємо всіх сил, щоб закінчити вчасно... — ніяково пробурмотів на виправдання Абрамов, але Большаков перебив його:
— "Докладаємо", "докладаємо"! — перекривив він Абрамова, не звертаючи уваги на присутність у машині шофера й мене. — Миндальничаете дуже, а треба... — Большаков крутнув у повітрі стиснутим кулаком, як то роблять, накручуючи неподатливий автомотор або загвинчуючи до краю гайку.
Абрамов мовчав, терпляче чекаючи на дальші докори й кпини.
Хоч усі колони були повідомлені зранку про приїзд Большакова, але поява большаковського "газика" на кожній колоні скидалася на циклон, що зриває поверхневі тонкі нашарування, під якими зяяли недоробки, невиконання плану, занепад дисципліни й нехлюйство. Сам Большаков перевіряв особовий склад колон, скрізь виявляючи філонів та відмовників, котрі через попуск нижчої таборової адміністрації вилежувались по бараках замість "вкалувати"*
на трасі. (("Вкалувати (кримін. жаргон) — працювати.)) Така розпущеність дедалі більше дратувала Большакова, й він аж охрип, гримаючи на начальників колон та їхніх помічників:
— Хто дав вам право не виконувати план? Хто? Я ще візьмусь за вас! Я вам покажу, як треба працювати!
Він ще не встиг цілком прохолонути від викритого безладдя на попередній колоні, як ми вже під'їхали до зони нового таборового пункту, швидко пройшли через вахту, де виструнчились перед таким високим цабе вахтери, й попрямували до кабінету начальника колони.
Тут повторились попередні сцени, коли Большаков вимагав од Абрамова особовий склад колони, той брав у мене приготований аркушик з прізвищами в'язнів, статтями обвинувачення й строками (звертатись безпосередньо до мене по ці аркушики Большаков вважав за нижче від своєї гідності), і починалась нудна забарна морока з розпитуванням, скільки людей виведено на роботу й скільки та чому залишилося в зоні.
Завурче, стоячи перед Большаковим, під яким тріщав од великої ваги дерев'яний стілець убогої таборової меблі, перелічував, називаючи на прізвища тих, хто із залишених у зоні належить до госпобслуги або звільнений через хворобу. І все ж Большаков, рахуючи на своїх коротких, пухких, як ковбаски, пальцях, запримітив якогось Светлова, що не був ні кухарем, ні хліборізом, ні водовозом, ані дроворубом і не значився в списку хворих, якого шанобливо подав Большакову лікпом, а проте лишався в зоні.
— А чому цей не на трасі? — суворо спитав Большаков завурче. Той трохи зніяковів і, удавано всміхаючись, улесливо пояснив:
— Це "христосик".
* "Христосиками" в таборах звали сектантів, що були засуджені за свої релігійні переконання, але затято трималися своєї віри.
— Так чого ж ви з ним миндальничаете? Якщо він христосик, то його в першу чергу треба було послати вкалувати на найтяжчу роботу! — заревів Большаков.
— Усе робили: виштовхували за зону й гнали на роботу дрином, зв'язували й везли в мороз на трасу — все одно нічого там не робить...
— У кандей треба було його, сучого сина, на триста грамів хліба і воду! — зауважив Большаков.
— І це робили. Останній раз цілий місяць просидів і хоч би що — вийшов із кандея такий же, як і сів туди... Зате в зоні робить що завгодно: накажи йому клозет вичистити — вишкрябає так сумлінно, аж дно блищить; чи, приміром, білизну випрати — ніяка праля так добре не випере, як він...
— Так ото через те ви й миндальничаете з ним? Ану приведіть його сюди — я йому вставлю зараз клепку!
Досі мені майже не доводилось бачити в ув'язненні сектантів, і мені здавалося, що зараз тут стане лицемірно знічена постать, яка за єдину оборону собі обрала мовчання. Але чоловік, котрого за кілька хвилин привів завурче, аж ніяк не був схожий на той пригнічений образ, що його наперед створила моя уява.
До кабінету начальника ввійшов смаглявий чоловік з невеликою чорною бородою і низько стриженим, як у всіх в'язнів, волоссям на голові. На ньому був благенький люстриновий піджачок і старі кирзові чоботи (видимо, "христосик" тримався свого одягу й не хотів убиратися в таборове). Трохи нижчий від середнього зросту, він був цілком спокійний, дарма що виклик до високого начальника не віщував йому нічого доброго. Злегка, без найменшого прояву пошани й запобігання, він уклонився й став біля дверей. Ні цікавості — чого це його викликано до начальства, ні турботи про те, чим закінчиться цей виклик, не позначилось на його незалежного вигляду обличчі.
Большаков, зручніше вмощуючись на вузькому для його тулуба стільці, висунув далеко наперед ноги й пильно вдивлявся в "христосика".
— Ти — Светлов? — похмуро спитав він.
— Так, Светлов Іван Тимофіїв, — незворушно відповів приведений.
— Стаття? Строк?
— А мене це не обходить, питай їх, — Светлов мотнув головою в бік начальника колони й завурче, що сиділи поряд Большакова.
— Як то не обходить? — спитав Большаков, і в його хриплому голосі почулося ледве стримуване роздратування.
— А так: то вирікав драконів суд, якого я не визнаю...
— А який же суд ти визнаєш? — зловісно тихо допитувався Большаков.
— Божий! — коротко, але твердо відповів Светлов.
— Так це через той Божий суд ти й кантуєшся, в Бога, Христа, Богородицю!.. — гидко вилаявся Большаков, скаженіючи від сектантової непокори.
— Для християн усе роблю, душу свою віддам за них; для дракона ж — і пальцем не поворухну! — рішуче проказав Светлов, і в темно-карих очах його блиснув вогонь фанатика, готового прийняти всяку муку.
— А хто ж це дракон? — зацікавлено спитав Большаков, потягнувши до себе праву ногу й зігнувши її в коліні, щоб міцніше триматися на вузькому для нього стільці.
— Дракон — ось, — показав Светлов вказівним пальцем правиці на великий портрет Сталіна, що висів посеред кабінету на стіні, й це змусило Большакова з напругою повернути гладку шию назад.
— А ці — хто? — кивнув Большаков у бік, де за Сталіним висіли Молотов, Ворошилов, Ягода.
— Це слуги дракона, — Светлов ступив крок наперед і, як екскурсовод у музеї, став показувати простягнутим вказівцем на портрети: — Це перший слуга дракона, це другий, третій...
Усі в кабінеті напружено мовчали, чекаючи вибуху большаковського гніву. Адже за самі тільки слова про Сталіна Светлову загрожували нові десять років ув'язнення, якщо навіть не розстріл як невиправному злочинцеві. Проте Большаков стримався. Він підтягнув до себе ліву ногу й, схиливши на руку голову, тихо спитав:
— А я ж — хто по-твоєму?
— Ти — дрібний слуга дракона.
Я стояв біля вікна, спостерігаючи цей нерівний двобій. І враз мені пригадалася картина художника Ге: годований, самовпевнений Пілат питає худого, змученого бичуванням Христа: "Що таке істина?" За одним стоять залізні римські легіони й уся могутня імперія, що підкорила народи, за другим — гурток послідовників, з яких один уже зрадив, а другий тричі зрікся свого вчителя, й непохитне переконання, втілене в слово. Здається, відповідь — одна: де сила, там і право й істина. Але йдуть вони, Христос і Пілат, через віки й континенти, падають старі імперії й постають нові, зникають давні релігії й народжуються інші, але що далі, то більше й більше тьмяніє постать Пілата, й, певно, давно б уже на скрижалях історії стерлось його ім'я, якби він не віддав розіп'ясти Христа, а його безсила жертва з праху й тліну Голгофи високо підноситься над світами й горне до себе людські серця...
Так де ж істина? І хто переможе зараз: наділений майже необмеженою владою в таборі Большаков чи безправний, але незламний у своїй вірі Светлов?
З хвилину Большаков мовчки розглядав зухвальця-зека, ніби приміряючись, куди дошкульніше його вдарити, потім перевів дух і сказав:
— Ну, я всю цю чортівню виб'ю з твоєї голови... Раптом Большаков, ніби спам'ятавшись, осатанів:
— Виб'ю! Чуєш?! У баранячий ріг скручу, з Светлова зроблю тебе Черновим, а ти таки будеш у мене вкалувати на трасі! Будеш!!
Большаков люто грюкнув кулаком по столу, аж підскочило прес-пап'є й задзеленчали мідні покришечки на каламарях письмового приладдя.
Але ніщо не ворухнулось на смаглявому обличчі сектанта, і він спокійно, як і перше, промовив:
— Мучити мене, терзати — ти можеш: це тобі дано.
