Сонячний промінь - Борис Грінченко

Під сей час Марко одержав листа від Лісовського. Між іншими він писав: «Маю тобі сказати новину, що буде тобі і цікавою, і гарною. Був оце я з тиждень назад у старого Овсієнка і побачив там декого з добрих людей. Та й збалакались, що нема зовсім чого народові читати. Я таки добре вилаявсь, що ось досі, за сто років, що істніє нова українська література (адже церез дев'ять років буде сто літ, як уперше видано «Енеїду» Котляревського16) не складено й ста добрих книжок для народного читання (як бачиш, я скористувався з твоїх думок: побачиш, що й далі так робив). Дехто обороняв земляків, звертав, звісно, на всякі «обставини», та мусили врешті згодитися зо мною. (Нагадав їм, як ти ніде не міг знайти видавця на твою добру популярно-наукову книжку, аж термін цензурний минув.) Розказав їм, як ми з тобою постановили щомісяця давати десяту частину своїх грошей, і на те, що збереться, друкували книжки.

- І багато ж ви зібрали? - Тапчанський сміється.

- Небагато,- кажу, але стільки, що могли вже видати Кравченкову книжку, та й ще єсть рублів з тридцять. Не смійтеся: з малого велике буває.

Старий Овсієнко каже:

- Та воно що правда, то не брехня: з малого велике буває, і як скинутись грішми, то щось буде. Але добре скидатись, як є що видавати. А ми ж що видаватимем? Хто писатиме? Та й чи пустить цензура?

І таке інше, відоме тобі, як звичайно в наших «хвилів». Тоді я взяв та й здивував їх звісткою, що вже є кілька готових рукописів у тебе та в інших, та почав ганити за всякі страхи. Змовкли про се, почaли про інше. Заходивсь Овсієнко доводити, що кулішівка17 занапастила нашу літературу та що треба книжки друкувати етимологічним правописом.18 Почалася спірка про правопис - звісна нудота. Та таки договорились до того, що кожен даватиме щомісяцеву вкладку по карбованцю і на ті гроші видавати книжки. Усе, що від виданнів матимем, повертати туди ж таки знов. Нас було дев'ятеро, але я заздалегідь сказав, що ти будеш десятий. Мене настановлено збирати ті гроші,- і я до їх притулив і ті, що лишились після нашого видання, бо певний, що й ти се зробив би. Ну, зрадів? Таки вчимося гуртової роботи! Посилай свої рукописи до цензури!

Що ж тобі ще сказати? Здається, нема нічого нового. Старий Овсієнко і досі лає молодих, що псують мову, бо він яку чув мову ще змалку в тій слободі, де народивсь, то й досі тільки таку й признає, і письменників тільки тих признав, що читав ще замолоду, і таке інше. Стара нудота. А проте - він щирий дідусь, і я його люблю.

Тапчанський знайшов собі посаду тут; він і досі такий задерика, як і був. Кричить, верещить та все вщипнути силкується. Як я почав у Овсієнка говорити про гурт, він каже: - Се Лісовський хоче заснувати товариство, щоб у йому головою бути. - Ну, й язик!..

Сей лист підняв Маркові духа вгору, в його мов побільшaло сили.

- Початок є!

І він нервово ходив по хаті, і в його думки не могли потовпитись за думками. Він давно вже марив про якийсь гурток, що заходивсь би коло видання книжок для народного читання, книжок, яких не було і яких прикро було треба. Йому вже уявлялося, як се діло ширшає, росте, як книжка видається за книжкою - все дешеві гарні книжки.., і вони йдуть у народ, і народ їх чита, і самосвідомість починає прокидатись... Обхоплений тим напливом енергії, Марко кинувсь до столу, вхопив нескінчену роботу і почав нервово, швидко писати. Думка за думкою напливала, слово за словом, поспішаючись, лягало на папір, і в кожній думці, в кожному слові горіло бажання зворухнути темний народ, засвітити йому в душі світло розуміння, світло свідомості й любові до високих ідеалів,- любові, що робить дива, що може зробити все!..

Він на хвилину кинув писати, бо перед ним на мить уявилася така ясна, така без міри радісна картина діяльності освіченого, національно свідомого вкраїнського народу, що в його руки затремтіли, і він не міг удержати пера. Але се тільки на хвилину, а дaлі воно знов швидко забігало по паперу, знов почали перегортатися картки. Марко писав годину, другу і не помічав, як линув час... Він писав би хто й зна поки, якби двері не відчинились і на порозі став його сільський учень Корній. Треба було кидати роботу...

Після науки Корній несміливо мнявся на одному місці і не йшов додому.

- Тобі, мабуть, чогось треба? - спитав Марко.

- Еге ж...

- То кажи!

- Та... прохaли батько, й мати, і я просю, щоб ви прийшли до нас у неділю в гості.

- Спасибі! Прийду.

- Йо? - зрадів хлопець.

- Чого ж - йо? Прийду, та й годі.

- Глядіть же! А то батько та мати кажуть: ти хоч би покликав свого вцителя в гості! А я кажу: хіба вони підуть до нас?

- А чом же ти думав, що я не піду? - спитався Марко.

- Так ви ж пан, а ми мужики! - щиро відмовив Корній.

- Чим же я пан? - знов запитався Марко. - Аже ви в панській одежі... і з панами живете... і по-панському вчені.

Марко почав розказувати хлопцеві, що не повинно бути ні панів, ні мужиків, тільки люди; розказав за своїх батька й матір і страшенно здивував Корнія, сказавши, що вміє пошити чоботи.

- Йо пошиєте? - спитався дивуючись хлопець.

- Пошию. Як я був малий, то батько шив мені чоботи, а як батька не стало, а я підріс, то грошей часом не було, щоб заплатити шевцеві, то я й шив сам собі чоботи.

- І вчились у отій великій школі - ув уні-вер-си-те-ті, і шили чоботи? - скрикнув, ще більше дивуючись Корній, і широко розплющив очі.

- Чого ти так дивуєшся? - засміявся Марко.- Хіба ти думаєш, що хто вчиться,