Сонячний промінь - Борис Грінченко
Не диво, отже, що Марко, розбуркавши розум у молодої дівчини, привабив до себе її почування. Еге, він подобався їй,- вона знала це, хоч ніколи не хотіла про се думати. Їй подобалась його щирість, правдивість, щось лицарське в поглядах, подобавсь його голос, подобалось те, як він говорив, його блискучі очі, лоб... Але ловлячи себе на тому, Катерина мусила червоніти і не хотіла думати про се.
Одно тільки їй не подобалось: велика Маркова прихильність до мужицтва. Вона не вважала мужиків за худобу і навіть обороняла їх з цього погляду від брата та від Голубова: але ж люди ділилися в неї на мужиків та освічених, і міждо тими й тими не було нічого спільного. Читання не зробило її демократичнішою. Марко сподівався, що, прочитавши Діккенса, вона почує любов до принижених та робочих людей. І вона справді, читаючи «Давида Копперфільда», вподобала собі і обох Пеготті, і Хама, хоча вони були й мужики; але вона ні єдиної хвилини не думала, що се могли бути такі мужики, як і ті, що вона бачила круг себе щодня. Ні, се - їй уявлялося - були мужики англійські, особливі ідеальні мужики, і з звичайними, яких вона щодня бачила, нічого спільного не мають. Одного разу тільки здалося їй, що, мабуть, Маркові батько та мати були такі ідеальні мужики, бо не дурно ж Марко такий гарний; але й тільки ж, більше вона ніяких виводів з свого читання до власного життя не прикладала.
Про вкраїнське демократичне прямування досі вона нічого не чула, але тепер одразу довелося їй довідаться, що тут круг неї істніе народ, а не самі мужики, і що істніє Україна, українська мова... Але як се: замість гарної панської літератури мусимо читати якогось там Шевченка? І говорити як мужики - лихо, липа (вона зумисне твердо вимовляла и) ? І буде тут, як каже брат, якась Хохландія? Ні, все це здавалося їй таким неможливим, такою дурницею, що вона навіть не могла надати йому ніякої справжньої ваги і думала, що се Марко так собі балака...
Але ж те, що їй не подобалось, було не таке велике, щоб сам Марко міг їй здатися поганішим. Се була дрібничка, що не варт про неї й думати. Вперше як слід подумати про свої відносини до Марка довелось їй у той день, як вона прийшла з-під скелі, де вкупі з ним ховалась од дощу. Вона йшла під скелю спокійна, весела: вона стрілася з Марком, розмовляла з ним просто й спокійно. Але щось за той час, поки вона була там, з нею сталося. Що саме,- вона до пуття не знала, але вернувшися потім додому, чула, що якийсь невпокій її обгортає, чула, що їй чогось наче не стає, згадувала, що вона під скелею була на яку хвилину не така, як звичайно...
- Що це? - слиталась вона сама себе, почуваючись якось по-новому, цілком їй досі по-невідомому,- і не відмовила...
А Марко, вернувшися з-під скелі, почував себе безмірно щасливим. Та далі обняли йому голову всякі думки.
Еге, він любить її. Та що з того? Адже її погляди на життя людське, на повинності перед рідним краєм зовсім не такі, які мусить мати його подружжя. То нащо се кохання? Його не треба!
І зараз же лякався цієї відмови, зараз же починав упевняти себе, що він помиляється, надаючи вагу тим дівчининим поглядам, бо вони зараз же зникнуть, скоро її розвиток побільша, світогляд поширша, а кохання вб'ється в силу. І він сподівавсь...
Але за цими душевними турботами Марко не забував і того, що він хотів зробити на селі: познайомитися з народом. Досі йому не щастило ніяк у цій справі, але одного разу, блукаючи в неділю коло невеликого гайка, що притулився серед степу в балочці, він побачив пару волів. Вони паслися, а пастух, лігши на живіт, чогось уважливо дививсь у землю. Підійшовши ближче, Марко побачив перед ним книжку. Зачувши ходу, пастух схопився. Се був хлопець років шістнадцятьох, одягнений у звичайне святкове селянське убрання, в білу сорочку вишивану (мабуть, убогий, що червоної нема,- подумав Марко), в жилетку; чумарчину розіслав він на землі і ото лежав на їй. Держачм в руках книжку, допитливим поглядом дивився на Марка цікавими голубими очима з-під чорних брів, ще чорніших од русявої голови.
- Здоров, хлопче! - озвавсь Марко.
- Здорові й ви! - одмовив хлопець і знов дививсь на Марка, не знаючи, чого треба від його цьому панові.
- Що се ти - книжку цитаєш?
Хлопець почервонів.
- Та це... це я... азбучка... Я... не читаю, а тільки вчуся читати...
- А хто ж тебе вчить?
- Ніхто, я сам...
- Чом же ти не ходиш до школи?
- Та... нікому дома... Батько в мене самі, я один у батька... нема їм помочі... А я й так вивчуся... Марко сів з хлопцем, і вони розбалакалися. Хлопець купив граматку на ярмарку, літери показав йому один школяр, і він учить їх у неділю, як пасе воли, а ввечері дома батько не дуже дає, щоб світла не переводив. Літери вивчив, а далі...
- Далі тут склади,- він показав у книжку - та я їх ніяк не розберу.
Марка вразила ся любов до просвіти, а хлопець йому сподобався. Він покликав хлопця до себе - вчитися письменства. Той
