Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Багмут Іван

Дозвольте супроводжувати вас?

— Прошу,— охоче погодився я.

Ввечері дома була розмова про від’їзд професора. Кость з дружиною умовляли його залишитися ще на кілька днів, але він не міг — справи кликали його до інституту.

— А як з Петренком? — спитав професор.

Я намагався не пропустити й слова.

— Добре, коли б ви його залишили в нас. Думаю, інститут обійдеться без нього кілька тижнів...— засміявся Кость.

— Я не заперечую, але краще спитати його самого.

На якусь мить щось нове з’явилося у виразі Костевого обличчя, коли він говорив про Пуголовицю, але я не второпав, що воно означало.

Покликали Пуголовицю. Я не зводив очей з Костя, але попереднього виразу вже не було на його обличчі.

Пуголовиця погодився залишитися на гарячий час нересту коропів, і я радів, що план "Вибух", хоч і доведеться поморочитися з писанням, буде здійснено.

Другого дня, відпочиваючи од писання (кігтики страх боліли!), я оглянув нерестові ставки. Температура повітря неухильно підвищувалась, і скоро мав настати час, коли короп починає метати ікру.

Я обійшов не всі ставочки, бо їх тут було понад два десятки, а схожі вони, як мишенята-сестри. Води в них ще не напускали, і можна було ходити по дну, зарослому м’якенькою травичкою, що має назву "лисохвіст". Мушу сказати, що назва трави не дуже вдала: у дружини професора була горжетка з лисячого хвоста, на якій я якось уклався спати (це одна з тих причин, що викликала напруження у наших відносинах з професоршею), і я запевняю, що трава значно ніжніша од лисячого хвоста.

На березі кожного ставочка було викопано по дві ями з метр завглибшки. Від кожної ями йшов до ставка невеликий рівчак, а на дні ями лежала купа компосту. Раніше я завжди плутав компост з компотом і компостером, але це зовсім різні речі. Компост — ґрунт з великою кількістю перегною.

Незабаром у ями напустять води, і тут розплодиться велика сила дафній та циклопів. По рівчачку ці тваринки запливатимуть у ставочок, і тут їх ловитимуть коропенята.

Потім я оглянув нагульні ставки, де прилаштовували під водою "годівельні" столики.

Повернувшись додому і пообідавши, я, хоч і стомлений, взявся до писання. Лапка трохи відпочила і не так уже боліла. Я добре попрацював три години і закінчив третє слово. Сховавши папір з олівцем, я причаївся в кутку під ліжком, щоб уникнути Леноччиної уваги, і скоро заснув міцним сном, як спить кожний, хто добре потрудився.

Мене розбудив Сіренький. Годинник показував близько восьмої вечора, треба було поспішати. На наше щастя, до ставків ішла машина, і за чверть години ми були на місці.

Про що змовлятимуться сьогодні злодії? Це питання раз у раз виникало в свідомості і наповнювало мене тривогою. Днями почнуть підгодовувати коропів. Чи встигну я написати до того, як мерзотники виконають свій чорний задум? Тепер, коли я можу за один день написати цілу сторінку, мені аж дивно, що я одне слово міг писати цілий день. От що значать повсякденні вправи!

Ми прийшли до останнього ставка, звідки було видно шосе, по якому одна за одною мчали машини. Коли сіло сонце, до ставка причвалав Пуголовиця. Боязко озираючись, він ходив туди й сюди, поки на шосе не спинилась автомашина, з якої вистрибнув Ракша. Ми помітили, що автомашина помчала далі.

Злодії потиснули один одному руки.

— Насилу вмовив професора залишити мене тут на два тижні! — сказав Пуголовиця.

— А коли ж почнуть підгодовувати коропів?

— Може, днів через три.

— На четвертий і візьмемось за діло.

— Е, ні. Першу ніч стерегтимуть. Краще так: днів за два почнемо саджати коропів на нерест. Як кінчимо — зразу й пополюємо,— він усміхнувся: — І я тобі правду скажу: я хочу так підігнати, щоб після того, як заберемо рибу, зразу й поїхати звідси.

— Та то й краще було б — Тільки ж довго ждати!

— Ну, а я тобі за те гостинця дам...

— Якого?

— Пам’ятаєш великого коропа, що спіймали в той день, як ми з тобою вперше побачились? Як тільки посадять його у нерестовий ставочок, так я його витягну.

Ракша повеселішав:

— Коли ж по нього приходити?

— Мабуть, днів через три. Я його на мотузці залишу в кутку ставка.

— На двох паличках? — хихикнув Ракша.

— Авжеж.

— А як же я взнаю, коли почнеться нерест? — раптом сполошився Ракша.

— Та ти ж їздиш тут щодня. Побачиш, що напускають у нерестові ставочки води, другого дня й приходь, бери гостинця.

У цю мить почулися кроки, Ракша враз чкурнув до шосе. За хвилину з’явився старший вартовий.

— Ти наче з кимсь балакав? — спитав він Пуголовицю.

— Ге-ге-ге,..— засміявся той.— Балакав.

— З ким?

— Та сам з собою,— зареготав злодій.

— Про що? — засміявся і вартовий.

— Та про що? Додому треба їхати, а тут затримують...— Він тривожно глянув у бік шосе і додав: — Тут все в порядку. Пішли?

Але старший вартовий не йшов. Він вирішив закурити і довго крутив цигарку. Нарешті запалив, затягся і промовив:

— Мабуть, післязавтра почнеться нерест...

— То ото ж і затримують мене через це...

— Погода тепла… Короп любить тепло...— тяг вартовий.— Вісімнадцять градусів вода — короп нереститься, сімнадцять — не хоче! Без градусника чує градус. Коропові — вісімнадцять, а нам з тобою — сорок, хе-хе-хе... Раптом за півкілометра від нас запрацювала автомашина. Старший вартовий перестав сміятися і, коли машина пішла, промовив:

— Ну що ж, підемо?

У сутінках мені здалося, що вартовий, глянув на Пуголовицю з глузливою посмішкою Але я не був певен, чи то було справді, чи мені лише здалося…

Ми з Сіреньким почекали, поки вартовий і Пуголовиця зникли в темряві, і, мирно гомонячи про те й про се, рушили додому, де трохи поспівали на даху контори, а потім, почувши прокльони нічного сторожа, подалися спати.

Ранком виїжджав професор. Природа, осяяна промінням весняного сонця, буяла зеленню трав, вогнистими квітами кульбаби, пахтіла неповторним ароматом вербового цвіту, а мені хотілося плакати. Мій професоре! Ти врятував мене двічі від смерті, визволивши з рук Пуголовиці і від гніву своєї дружини. Ти прищепив мені любов до іхтіології! Ти зробив з мене свідомого борця за риборозведення. Чи зможу я віддячити тобі за все? Чи хоч побачу я тебе ще?

Поїхати з ним я не міг. По-перше, на мені лежала моральна відповідальність за боротьбу проти браконьєрів, по-друге — я боявся професорової дружини. Може, декому видасться дивним, що я, який не злякався собаки Норда, раптом відчув страх перед слабою жінкою? На жаль, таке буває не лише з котами. Тиран, російський цар Олександр III, якого боялося півсвіту, теж боявся своєї жінки... А славнозвісний філософ Сократ? Хіба він мало терпів од дружини.

— Будь здоровий і щасливий, Лапченку! — сказав професор, цілуючи мене.

Од хвилювання я не міг промовити й слова, і тільки сльози котилися по моїй чорній щоці.

Я помахав машині лапкою і довго стояв, дивлячись їй вслід, а потім пішов до кімнати і з новою силою взявся за писання.

Коли біль у нігтику став нестерпним, я нашвидку пообідав і побіг на ставки. Я зовсім забув про той ставок, куди пустили коропів і коропих для того, щоб нерест відбувся там раніше.

Я добре упрів, поки дістався до ставка, і, захекавшись, зліз на кладку, з якої дають корм рибі. До речі, столик знаходився під водою, і коли кидати корм просто в воду, то він розпливається у воді і може потрапити кудись за столик. Щоб запобігти цьому, придумали подавати продукти через дерев’яну трубу. Один кінець труби у воді на столику, а через другий — сиплють корм.

Мені здалося, що моя поява когось наполохала. Тоді я, втопивши зір у воду, завмер, як біля мишачої нори.

Не минуло й п’яти хвилин, як ціла зграйка дрібнісіньких рибинок підпливла до берега, потім, як по команді, хитнулась убік, враз блиснувши тисячею золотавих іскор.

Коропи!

Так, це були коропенята, що народилися тижнів три тому. Ось вони підростуть ще трохи, воду з ставка спустять, старих коропів передивляться і тих, що виметали ікру, перенесуть у маточні ставки, тих, що з ікрою,— до нерестових, а малят — у виросний ставок, де вони ростимуть і набиратимуть сил.

Коропенята табунець за табунцем підпливали до берега і, бавлячись, знову тікали. Скільки ж їх! Я всміхнувся сам собі, згадавши, що раніше, коли я не дуже тямив у справах іхтіології, то думав, що коропенят лічать парами, як кошенят. Я тоді ніяк не міг збагнути — скільки часу треба, щоб перерахувати кілька мільйонів коропенят?

А виявляється, що лічать їх дуже просто. Їх міряють кухлем. Порахують, скільки в одному кухлі, а потім помножать кількість кухлів на число мальків в одному. І все!

"Ага!" — сказав я.

Два дні я працював як проклятий і написав ще п’ять слів. Залишалося ще дві третини листа, та справа посувалася вперед, і це мене радувало. На третій день довелося припинити писання — почали готуватися до нересту коропів.

Коли я прибув до ставків, там уже кипіла робота. Помпами накачували воду в нерестові ставочки, з розсадних виловлювали коропів, ще раз купали в солоній ванні, знову перевіряючи, щоб не потрапив, бува, на нерест хворий або криворотий чи кривов’язий екземпляр. Міряли температуру води. В усіх був святковий настрій, і це зрозуміло — адже готувалися до найвідповідальнішого моменту.

Ввечері почалося головне. В кожен нерестовий ставочок впускали гніздо коропів — одну коропиху і двох коропів. Мені хотілося розділити загальну радість, і я бігав од ставочка до ставочка, схвильований, в піднесеному настрої. Коли розсаджування коропів закінчили, я пішов до того ставочка, куди пустили коропа-велетня (хоч рибину називали коропом, але це була коропиха, з ікрою!), і залишився тут чекати злодія.

Терпіння мені не позичати. Я сидів на своєму посту, дивився в воду і, як завжди, розмірковував в основному на філософські теми. В пам’яті спливли спогади про професора. Я згадав його душевне ставлення і любов до мене. За що він мене любив? Часу подумати було багато, і незабаром я знайшов відповідь. Очевидно, він любив мене за те, що я майже завжди мовчу, а коли й розкриваю рот, то лише в разі якоїсь крайньої потреби — попросити їсти чи щоб відчинили туго зачинені двері; пісеньки ж співаю тихо-тихесенько.

Мені здається, що професор вельми цінив цю мою рису, тому що я був повною протилежністю його дружині, яка дуже багато говорила, але настільки беззмістовно і нецікаво, що в мене починала боліти голова вже через десять хвилин, а професор, як мені здавалося, чманів навіть через п’ять хвилин.