Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Багмут Іван

Він проковтнув образу і продовжував:

— Це буде лекція на тему "Проблема перевиховання матусиних синків, як основна проблема котячої молоді".

Я витріщив очі.

— Я готую її на матеріалі про те кошеня-стилягу, яке ви так справедливо критикували на тих пам’ятних зборах, а також у бесіді з його матір’ю.

— Як же ви думаєте його перевиховувати?

— Ну, як? Організувати громадськість, напружити зусилля, вжити заходів, ну, взагалі...

Я дивився на нього з жалем...

— А чому ви вважаєте цю проблему основною для нашої молоді, адже ж у нас лише одне таке кошеня?

— А чому у людей ця проблема посідає таке місце в художній літературі? Адже у них теж матусиних синочків не так багато. А скільки творів про них! Навіть є пісенька, в якій співається:

Биография начинается С двадцати четырёх лет

— Отже, ви бачите, що люди помиляються.

— Звичайно!

— То навіщо ж вам повторювати помилки людей?

Він незрозуміло дивився на мене кілька хвилин, потім з відчаєм хитнув головою:

— Ех, коли б я був людиною!

— І що б було?

— Що було 6? Ого! Я написав би кандидатську дисертацію на тему: "Проблема матусиного синка — основна проблема нашої чудової молоді".

Я уявив цього кота в образі людини — кандидата наук. Огрядна постать в сірому коверкотовому макінтоші і фетровому капелюсі, поважна хода, властива лише директорам підприємств і керівникам установ, і самовдоволене обличчя, від якого настільки безпідставно пре зверхністю, що хочеться схопити цього типа за в’язи і товкти носом об підлогу, як звичайного кота, коли він поводиться не так, як йому належить...

— О, будь я людиною, я далеко пішов би...— мрійно примовив кіт-підлабузник.

Раптом зі мною сталося щось незрозуміле. Якась невідома сила підкинула мене вгору і посадила майбутньому кандидату наук на спину, а мої кігті і зуби вчепились йому в карк.

— Пристосованець! Негідник! Бездара! — вигукнув я, роздираючи йому шкіру кігтями, аж поки він не вирвався з моїх лабет.

— Це ще не все! — гукнув я йому навздогін.— Я ще прийду на твою лекцію! Начувайся!

Зараз, згадавши цей інцидент, я покартав себе за невитриманість і, давши слово надалі завжди тримати себе в руках, спокійно заснув.

У Херсоні ми з головою поринули в роботу. Але спочатку про Херсон. Оце справді місто! Отут справді краєвиди! Широченний Дніпро в жовтавій зелені весняних верб, зелені острови з золотим піском берегів, а навколо блакить води, а над головою блакить неба, а на обрії м’які, ласкаві, теплі обриси зелених заростей. Це оспівані поетами славнозвісні дніпровські плавні! Ні я, ні професор не могли втриматися, щоб не висловити свого захоплення краєвидами Херсона.

— Тепер наше завдання,— сказав представник раднаргоспу,— зробити такими ж прекрасними і береги нашого нового моря.

Ми з професором страшенно зраділи, почувши це, бо ж од берегів залежать рибні запаси водоймища.

— Які плани риборозведення у нашій частині нового моря? — спитали ми з професором.

Херсонець зневажливо махнув рукою:

— З нашої частини в 1965 році ми повинні взяти всього 7 тисяч центнерів риби.

— Це не так мало,— сказали ми.— Це — 700 тисяч кілограмів!

— А ви знаєте,— засміявся раднаргоспівець,— що один тільки риболовецький пароплав, який ловить сардини в Гвінейській затоці, за один рейс привозить нам 7 тисяч центнерів сардини. Або, як ви кажете, 700 тисяч кілограмів риби! За один тільки рейс! А він робить на рік шість таких рейсів! А в 1965 році у нас буде понад тридцять таких риболовецьких сейнерів! Ну?..

— Ну-ну...— зітхнули ми з професором і, поговоривши ще про краєвиди, подалися до місцевого рибопромислового управління.

Тут була гаряча пора, і нас гаряче зустріли.

— Показуйте! — сказав професор.

— Просимо! — відповів рибовод.

Ми залишили плавні і знову поїхали до "моря". Тут, на глинястому березі, робітники закінчували робити гнізда, в які судак мав виметати ікру.

— Так он які гнізда професора Білого! Так он для чого їх роблять! — скрикнув я, побачивши зігнуті з дюзи обручі, до яких було понав’язувано жмутки рослинних корінців. До гнізда прикріпляли цеглину замість грузила, а на капроновому шнурі — поплавок і обережно опускали у воду.

— Вчора поставили п’ятсот гнізд,— сказав рибовод.— Сьогодні ставимо ще п’ятсот, а всього запланували п’ять тисяч гнізд. За мінімальним підрахунком, сподіваємось одержати понад триста мільйонів ікринок.

Ми сіли в човен і поїхали перевірити, чи подобаються судакам гнізда професора Білого.

Рибовод потяг за шнур, до якого був прив’язаний поплавок.

— Вай! — скрикнув я, коли за шнуром спливло гніздо, на якому жмути коріння перетворилися на жовті грона.

Витягли ще кілька гнізд. Всі вони були повні ікри, і професор раз у раз повторював :

— Чудово! Чудово!

Одне гніздо ми взяли з собою, щоб підрахувати, скільки до нього поприліпало ікри.

Потім ми підняли одне гніздо з тих, що поставили сьогодні. Воно було порожнє.

— Гадаю, що завтра на світанку й тут буде ікра,— промовив рибовод.

Одна судачиха випускає в середньому 600 тисяч ікринок! Скільки риби було б, коли б уся ця ікра розвинулась на судаченят. Але ж не кожна ікринка буде запліднена, не кожна прилипне до трави чи до коріння, не кожна перетвориться на рибинку.

На ікру нападатиме риба-хижак, нападатиме жаба-хижак, нападатимуть хижаки-птахи, раки, різні жуки...

Ікру заноситиме мулом, її вкриватиме цвіль, до неї чіплятиметься пошесний мікроб... Добре, коли з 600 тисяч ікринок вилупиться 20 тисяч мальків.

А у мальків ворогів ще більше, ніж у ікри. Тут і щука, і окунь, і сом, і чайка, і чапля, і водяний бугай! Та що казати, коли й дорослий судак не від того, щоб проковтнути маленьке судаченя, якщо воно загавиться... Важко боротися крихітному судаченяткові проти великої риби... Та що боротися — хоч би втекти від хижака...

Гинуть величезними масами новонароджені рибинки, гинуть річні і дворічні, і зовсім мало їх залишається, коли вони стають дорослі.

Учені підрахували, що в деяких риб з кожних 100 тисяч ікринок виростає лише 3–7 рибин "промислового" віку, тобто таких рибин, що їх дозволяється ловити. Сім рибин з ста тисяч ікринок!

Це, звичайно, в природних умовах. Ось чому люди й організовують риборозводні господарства. Ось чому й ми приїхали сюди з професором. Ми почекаємо, поки закінчиться нерест, і повеземо ікру в наше господарство. У нас є спеціальні ставки, де в ікри та в мальків не буде стільки ворогів, як у морі. У нас її не занесе мулом, не поклює птах, не пожеруть окуні та бички.

Нереститься судак рано-вранці або навіть уночі, і ми з професором лягли раніше спати, щоб встати удосвіта. Але поспати до світанку мені не пощастило. Серед ночі я прокинувся од шерехів і навшпиньках виліз з намету. Невідомий мені птах сидів на торбині з продуктами, що висіла на кілочку біля входу в палатку, і намагався проклювати дірочку. Приглянувшись, я стрибнув і спіймав злодія. Хто ж він був? Я й досі жалкую, що не роздивився як слід, а по залишках пір’я вже не зміг визначити його породу...

Після такого несподіваного сніданку я пішов до моря.

Будьмо знайомі. Судак!

Вода! Яка вона одноманітна, коли тече з-під крана, і яка різна у ставку, в річці, в морі (я маю на увазі штучне море, бо справжнього не доводилось бачити).

Надворі вітер, високо в небі білі хмарки, не оті пухнасті, як молоденькі ягнята-ярки, а сухі, холодні, такі, що при них навіть сонце не гріє, і тоді вода в синіх, холодних хвилях незатишна, непривітна, ворожа, як і все навколо.

А коли небо у важких чорних хмарах, періщить, дощ, вологий вітер рве воду, закручує на ставку баранці, тоді вода олов’яно-сіра, холодна, неласкава, і хочеться бути від неї далі, хочеться в хату, на теплу лежанку.

А вода вночі! Чорна, глибока, страшна. Найменший струмочок здається бездонним проваллям, непевний крок — і воно поглине тебе, затягне на мулке дно, заселене жабами і гадюками...

Зате, коли надворі тихо, коли пече сонце, а від очеретів і осоки плине невимовний аромат, тоді вода лежить, як тьмяне срібло, спокійна, тепла, привітна.

Небо ледь-ледь порожевіло на сході. Німувала тиша. Безкраїй водяний простір світився сріблом, і жодна брижа, жодна зморшка не порушували цього величного спокою. Я спинився біля берега і застиг, зачарований цим первозданним мовчанням. Мабуть, отака тиша стояла на землі, коли природа творила свої перші живі клітини, коли ще не було жодної живої істоти, яка могла б подати голос чи викликати звук своїм рухом.

Не знаю, скільки часу простояв я замислений. І раптом — сплеск! Все ширшаючи і ширшаючи, йшло по поверхні води коло і не встигло розійтися, як почувся новий сплеск. Я глянув у напрямку звуку і побачив... хвіст. Так, риб’ячий хвіст, що висунувся з води. Він коливався з боку в бік, наче махав мені.

"Та рибина ж вітається зі мною!" — второпав я, нарешті, і відповів їй лапкою. Нараз висунулися ще кілька десятків хвостів і привітно помахали мені, вкриваючи воду хвилями.

— Здрастуйте! Здрастуйте! — кричав я рибі, а хвости все висувалися і висувалися цілою смугою біля берега.

"Звідки знає риба, що я прийшов сюди? Чим я заслужив таку увагу? — питав я себе і раптом згадав книгу Сабанєєва.— Та це ж почався нерест судаків! Це самиці судака мечуть ікру, ставши у воді сторч і висунувши хвіст аж на поверхню!" Я кинувся до намету, щоб розбудити професора.

За хвилину він, протираючи заспані очі, з щасливим, як у дитини, лицем стояв біля берега і дивився на хвости.

Мій настрій з піднесено-споглядального змінився на гарячково-мисливський. Я бачив рибу, яку можна було спіймати, і весь палав мисливською пристрастю. Була хвилина, коли я мало не стрибнув у воду, побачивши судаків хвіст біля самого берега. Та міцна воля, свідомість того, що у воді я безсилий проти найслабшої рибини, спинили мене од цього легковажного вчинку.

Професор скоро пішов до майстрів, що робили гнізда і занурювали їх у воду, а я сидів, як заворожений, дивився на хвости і нервово облизувався.

Сонце вже зійшло, а нерест тривав. Вода біля берега побіліла від молока судака, я уявив риб’ячі тельбухи, які мені частенько давали на сніданок, і відчув страшенний напад голоду. Я глянув на годинника (на руці професора, який знову підійшов до берега полюбуватися тим неповторним видовищем) і скрикнув:

— Боже! Я стою тут уже чотири години! Недаром мені так схотілося їсти!

Та одійти від берега я не міг.