Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана
Стенувся, як од ножа, дивним був той недобрий спах в очах, вже колись бачений нею ранiше, — на межi вищиреного осмiху з нагло випертими з-пiд горiшньої губи iклами, мов щось iнше на мить прорiзалося крiзь його обведенi безсонно запаленими бережками повiки, — був пiзнiй вечiр, i вони вперше вийшли пройтися, розглянутись по околицi, котра таємничо блимала кольоровими лiхтариками по дворах i городчиках, з прочинюваних дверей одноповерхових будиночкiв раз у раз вихоплювалися вибухи музики й смiху, бiлiли в ласкавiй коричневiй теменi, щезаючи в її глибину, перехожi футболки, мiстечко не спало, охоплене молодечим передчуванням свята: наближався щорiчний мистецький фестиваль, глянь, яка андерсенiвська хатка, який цiка-вий шпиль! — все спочатку, все в нас починається спочатку, я ще мушу пiти до церкви й поставити свiчку — що Бог помiг менi до тебе приїхати, так-так, кивала вона, всi страхiття позаду, всi цi пожежi, розтрощенi авта й тiла, безумнi перельоти, нi фiга собi iсторiйка! одне лиш, на майбутнє — знаєш, що менi здається? Тiльки зрозумiй мене правильно, не ображайся: що ти вiдкритий до зла. Замiрялася, з навичкою фахового викладацького занудства, розтлумачити докладнiше: не те щоб воно було в тобi самому, але ти його, якимось чином, притягав, — але нiчого пояснити не вийшло: вiн дико, несвiтськи бликнув зором, а вийшли якраз на перехрестя — роззирнувся й рiшуче скинув головою й перстом указующим: туди!
I з тої хвилини їх напав блуд.
Перед тим вони з годину кружляли довкола свого, ще необжитого пристановиська (вiн казав — наша хатка, i її заповняло при тому теплом внутрiшнього усмi-ху) — раз у раз вертаючись i наново розкручуючи маршрут в iншому напрямi, — i зненацька цiла околиця зробилась однаково нерозпiзнаваною, i неясно було, в який бiк додому. Збитi з плигу, минали перехрестя за перехрестям, свiтлофор за свiтлофором, всi орiєнтири — псевдоготичний шпиль, живоплiт, майданчик iз смiт-тєвими баками, який щоразу переходили, — щезли, мов провалилися в iнший вимiр, i по якiмсь часi вона стала кидатися з розпитами — адресу все-таки пам’ятала — навперейми перехожим, котрi траплялись дедалi рiдше, бо вже, либонь, повернуло за пiвнiч, пiд-пилi студенти стенали плечима, пiкнiкуюча на травi party в одному дворi нiчого врозумливого не змогла вiдповiсти, зате тут-таки, засперечавшись, лiворуч чи праворуч, пересварилася мiж собою, i ще довго по тому, як вони, дурнувато-всмiхнено-sorry-вибачаючись, ушилися геть, лящав їм навздогiн у нiчнiй тишi, нетверезо сковзаючись на збiгах приголосних, дiвочий голос — нападався на якогось Джеррi, бо той, як завжди, "нi дем" не тямив i мав на увазi не ту вулицю, — вони явно заблукали задалеко, ну й смiхота, — розбавлена, вона перекладала йому дiвулинi ремствування, бiдний Джеррi, — вiн, однак, замкнувся, не виявляв такого ж щенячого ентузiазму, ото, потiшалася, було мене слухати, мене просторова орiєнтацiя ще нiколи не пiдво-дила, — еге ж, що правда, то правда, тiльки цим разом, золотце, пiдвела тебе iнша орiєнтацiя, ку-уди важ-ливiша за просторову. Ще й як пiдвела.
Десь iз годину це тривало — а тодi вiн, ставши як уритий, показав: живоплiт! Вони цiлий час товклися за кiлькадесят ярдiв од нього. Знову "ввiмкнулась" околиця, забовванiвши знайомими обрисами. Як можна було бути такими слiпими, дивувалась вона. От-от, good question, як у них тут кажуть. Як можна було бути такою слiпою, бiдна дурко? Заслiпленою такою — в час, коли все говорило, волало, голосило до тебе прямою мовою? Ну й подумаєш, гордо скинула б ти головою, нi-i, тебе б не спинило навiть аби вогняна рука, вилонившись iз повiтря, накреслила тобi перед носом на стiнi письмове застереження, ти була закохана, ая, ти певна була, що зможеш ("Я все можу!") зробити те, чого однiй людинi для iншої самотуж зробити — не пiд силу, рибцю. Не пiд силу. Хiба — i тут, як в газетних об’явах, можливi варiанти — хiба вiдкупивши її своїм власним життям: помiнявшись долею. Красненько дякую, в мене були щодо мого життя трохи iншi плани.
Шкода лиш, що всi вони якось разом утратили сенс…
Першої їхньої ночi, тої безумної — фестивальної! — ночi з шаленим гоном назустрiч блимнiй лавинi вiдбитих в калюжах лiхтарень, iз перелетами вiд одної нiчної кнайпи до iншої, а врештi до цiлком недвозначного, хто б подумав, що таке iснує в провiнцiї, замiського бордельчику (непримiтний ззовнi — хiба по припаркованих iномарках знати — будиночок о двох кiмнатах "через сiни", в однiй, човгаючи пiдошвами по дощанiй пiдлозi, совгалося в танцi тiсно скупчене п’яне тирло, в другiй, куди їм подали каву з лiкером, стояли двi, прикритi зворушливо голубенькими пледиками койки, над ними висiли якiсь похабнуватi лiтогра-фiї, — "Купрiн! Чистий тобi Купрiн!" — зареготала вона, попри фiзичну втому — повертало на другу безсонну добу! — все-таки гостро, шампанськи збуджена жалюгiдно-показною театральнiстю цiєї атмосфери дешевого грiха, стрясанням музики за тонкою стiнкою, якимось сливе що присоромленим поглядом жiнки, котра внесла тацю з напоями, — у ванькирчику для гоцалок запам’яталася молодесенька, либонь чи не вiсiмнадцятилiтня проститутка з розпущеним каштановим волоссям, вродлива тою до вогкостi яскравою, нескаламучено пiсенною вродою, котра ще трапляється мiж дiвчат на Волинi й Подiллю, — i, бiдняточко, п’яна як хлющ: "Слухай, — чiплялася, зачувши щось незвичне, — як тебе звати? А мене Майя. Ви така красiва пара. Нє, серйозно", — а на поданий, на її вимогу, вогонь озивалася гречною дiвчинкою: "Подякувала", — те дiалектне "Подякувала" — як учили вдома! — чомусь пробило до слiз щемливою, жалкою нiжнiстю: "Во-на ж iще дитя зовсiм, ще й не тямить, що з нею", — дi-лилася з ним на зворотньому шляху в автi, — стенув плечима: "А кого це валить? Промокашка, та й вже", — а однак "промокашка" була першою, хто впiзнав мiж ними присутнiсть наростаючої, самозароджуваної любовi, всяка-бо любов на перших порах потребує свiдкiв, потребує — батькiвськи-розчуленого схвалення свiтом нововиниклого в ньому союзу двох, i свiт нi-коли не скупиться на об’яви благословення, на розвiль-женi погляди, на усмiхи, з якими обертались на нас дядьки в привокзальному буфетi, куди ми вносили з вулицi, в летючому танцюристому ритмi, свiжий повiв невидимого карнавалу, атмосферу лукавих перезиркiв, маленьких розиграшiв, змовницьких чмихань над чимось страх кумедним, неспостережним для iнших, — сяйнi лелiтки, рясно розсипане щасливе конфетi, що, опадаючи, повiльно крутиться в повiтрi ще й по тому, як за розпромiненою парочкою зачиняються дверi, "Яку запальничку хоч’?" — "Червону", — до бармена, з комiчно-безрадно розкладеними руками: "Вона сказала — червону", — i вже бармен сочиться, як спiлий персик, розлитим по лицю усмiхом спiвучастi й, наповняючи лямпки смолисто-тягучою, мов розтоплений бурштин, рiдиною, переливає через верх, — о, свiт лю-бить закоханих, бо лиш вони в тупiй монотонностi буднiв ще дають йому наздогад, що насправдi вiн iнак-ший, лiпший, нiж звик про себе думати, що досить iно простягнути руку, крутонути контакт — i все довкола заграє, замерехтить барвистими скельцями з дитячого калейдоскопа, засмiється од повняви сил i пуститься в танок! — старенький вуличний фотограф на парковiй лавочцi, коло нього недвижною скiфською бабою тiтка в сукнянiй кацавейцi: "Сфотографiруйте оно моло-дих!" — "Та ну, — ронить вiн протягло, мало що не мрiй-но, — їм не до того, у них — Любов", — останнє слово вимовляється з великої лiтери, i ви, перезирнувшись, дружно кидаєтесь фотографуватися, кидаєтесь чи то обдаровувати старикiв собою, чи, навпаки, дякувати їм за несподiване, як мокрий цiлунок упалого на чоло лист-ка, благословення, — потiм вiн забирає тi знiмки, i бiльше ти нiколи їх не побачиш, не виключено, що вiн подер їх на дрiбнi клаптики, вкинув у попiльничку й пiдпалив — наостанцi шпетненько пiдгрiбши попiлець у купку скорченим мiзинцем, — що ж, серце моє, я не в претензiї, постраждай трохи й ти: час було й тобi, по сорокiвцi, вiдкрити, що не всi ми "промокашки" або, в кращому разi, "мишачi кохання", вибачай, але я вмiю грати — тiльки по-крупному, i коли вже не коханням — не-мишачим: справжнiм! — то в усякому-будь разi, нiколи й нi в чiм — не "промокашкою": волiю бути наждачком-с), — тої першої ночi, чи не тодi, на прибутнiй хвилi пiднесення, зародився в нiй десь усерединi глибоко схований ледь iронiчний, просмiшкуватий холодок: блядка i блядка, з усiма приналежними атрибутами, мов якийсь стороннiй сценарист загодя подбав про жанрову чистоту сюжету (та ще й, як хутко з’ясувалося, невдатна блядка!), — але ж ми, блiн, таки недарма рєбята з крутим творчим по-тенцiалом, нам раз плюнути — перетворити невдатну блядку на трагiчну любов, довiвши себе, по дорозi, до цiлком суїцидального стану, — тiльки по дев’ятьох (атож, дев’ятьох!) мiсяцях, в iншiй країнi й на iншому континентi, в нiч останньої сварки в кiмнатi закинутого в мiжгiр’ї мотелю, — спершу тупцялись, курячи, на дерев’янiй галереї, борюкалися стишеними, щоб нi-кого не збудити, голосами, далi прошкували — вже на повну гучнiсть, нiби пiдняття голосу автоматично запускало в хiд i ноги, — через паркiнг-лот, мiж полискуючих проти мiсяця тюленячими боками автомобiлiв, зупинка — протистояння, очi в очi — спалах! — шабельний зудар! — i от, розвернувшись, вiн бiжить через усе подвiр’я назад до кiмнати пакувати речi, маленька, шпарко перебираюча голими, в шортах, нiжками, немов воскова, фiгурка, — в ньому вже гвинтом гондзолилась — аж, здавалось, чу-ти було, як скрегоче, — сама лиш схарапуджена гординя, палючий страх, аби, крий Боже, "люди не сказали" (ех, матушка провiнцiя, як зiтхав був Хвильовий!), що це вона його покинула, висмикнула з рiдного грунту, перенесла через океан i покинула, оце, скажуть, ко-бiта! i тому, завдавши на плечi поспi-хом напханого барахлом дорожнього мiшка ("Губочку свою не забудь", — подавала вона, наспiвши, з-за спини), гавкнувши отим особливим брутальним, сварливим тоном, яким тiльки й розмовляв iз нею останньо: "Завтра лечу додому! Дякую за Америку!" (хихикнула в душi, хоч i не до смiшкiв було, прекрасно знаючи, що нiкуди вiн не полетить, що до завтра-позавтра — творча ж особистiсть! — винайде собi якусь нову, не пов’язану з нею версiю свого тут перебування, i так воно й сталося), — вiн попер у нiч — двi з половиною милi! з речами! — до тої осоружної майстернi (чи ж вона хоч вiдчи-нена поночi, чи так пiд кущиком там, пришелепок, i просидить до рана?), — ось тодi, зачинивши за ним дверi зi змiшаним вiдчут-тям не-до-кiнця-зiграного спектаклю, вогняного шворня "як-же-його-жити-далi", встромленого в мозок, i тим розтрушеним по тiлi лихоманково-нудотним дрожем, що не пересiдався вже понад тиждень, — нiби й справ-дi була механiчною лялькою, в якiй усi колiщатка-шрубики поз’їжджали з пазiв, так що ковтати могла тiльки рiдку страву, а спати кiлька ночей поспiль не могла вза-галi, — обернувшись до дзеркала, угледiла в ньому — проступив, пiдступив на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках з’їденої помади! — той самий зимнувато-iронiчний (блядка i блядка…), вiдчужений посмiх: оце то сюжет! — прочитувалося з цього посмi-ху, — мать його за лапу, ну й сюжет…
I тої ж ночi, щойно зосталася сама (попустило!), їй, уперше за цiлий час вiд його приїзду, приснився справжнiй сон: попервах, ще на переходi межи сном i явою — як вiн ото вiдходить вiд неї похилою кладкою вдiл, потiм навалився тiсний еротичний кошмар: неви-димi руки, багато рук пестили її звiдусiль — настiйно, гаряче, душно, i треба було зiбрати всi сили, щоб випручатись, — i опинитися в величезнiй, з високим, як опернi залаштунки, склепiнням, лунко-порожнiй залi, сям-там по-конструктивiстському позаставлюванiй, наче теж театральним реквiзитом, — недбало задрапованими тумбами, постаментами з пап’є-маше, якимись драбинками, у схожому на темну печеру нефi височiв подiум, i звiдусюди злiталася, iз свистючим шелестом крил i плащiв, i мостилася по всiх тих пiдвищеннях Шляхта Тьми, — мелькали чорнострої, бiчним зором вона розгледiла порослi кошлатою рудою вовною лаписька з курячими кiгтями, вчепленi в виступ стiни, але голо-вну її увагу прикувала височенна — аж лиця не розгледiти! — вбрана в чорну сутану постать на подiумi: чи не сам Князь, подумалось, об’явилися? Було анiскiлечки не страшно — попри зовнiшню ефект-нiсть, демонiчне збiговисько не несло нiякої виразної загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори брежнєвської доби, i до неї було наставлене цiлком приязно, брало в коло, приймаючи за свою, — i, походжаючи по заповненiй ними залi з кiнця в кiнець, вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос "Отченаш", а вони слухняно перетворювалися на клуби неоново-синьої пари i вiдлiтали геть iз пiротехнiчним сичанням, — тiльки здоровенний кiт, обернувшись неоново-синьою тiнню кота, ще скакав якийсь час з постамента на постамент, доки врештi здимiв, та ще один захеканий гном — з чорними крилами, в лижнiй шапочцi ковпачком i з простацьки-вилицюватою (нiс бульбою!) круглою фiзiономiєю — прилетiв опiзни-вшись, не второпавши, що до чого, сiкнувся до неї: "Що, ще не починалось?" — спецiально для нього вона ще раз повторила "Отченаш", i вiн, трохи поогинавшись, мовби для годиться, i теж якось нестрашно понаскакувавши на неї, мусив, нiчого не вдiєш, i собi зробитись неоново-синiм клубком i, хвацько свиснувши, вiдлетiти.
