Навіжена - Нечуй-Левицький Іван

Осьдечки пишіть! — сказала Христина.

Та й настирливі ж ви, не казавши лихого слова! Все настираєтесь… Та що ж його й писати не подумавши! — обізвався Бичковський.

— Пишіть про давню любов. Нагадайте, як колись… знаєте?

— Мабуть, почати з того… як в алеї з волоських горіхів колись… це буде до ладу,— сказав Бичковський.

— Починайте з алеї… а потім… що?

— Потім… тоді, пам'ятаю, саме цвіли акації,— сказав Бичковський, гризучи перо.

— Ну його ік нечистому, ті акації! Пишіть діло! Просто й коротко. Ік дідьку ті "ой! ох! Люблю, і зітхаю, і здихаю щодня, щоночі при зорях, і швидко здохну при місяці!" Пишіть ось про що: пишіть, що її не забули і досі і що ви живете в самотині і вона швидко зостанеться сама… і просіть… не її грошей, борони боже, а руки.

— Непогане діло оце вигадали ви… Я про це діло таки думав.

Бичковський написав. Христина прочитала, згорнула листок і вклала в конверт.

— От я й буду вам за сваху! Зараз і одвезу лист на Великий Фонтан, а вона вам напише, але що напише, того не вгадаю,— сказала Христина.

— Може, не схоче за мене заміж,— обізвався смутно Бичковський.— А шкода буде. Старість не за горами. Самому остогидло вже бурлакувати й тинятись по світу. Ще десь загину під лісою ні за цапову душу.

— Може, вона й не схоче. Тоді ви зостанетесь з гарбузом, і я привезу вам того одеського гарбуза. А поки що — бувайте здорові та просіть мене в світилки або в свашки. Але й ви гарний кавалер: сватає удову… а хіба ж я не удова? Сама до вас приблудилась, а він пише лист до другої. Що це? Мені гарбуз?

Бичковський зареготався. Рівні білі зуби його блиснули з-під червоних виразних уст. Чорні вуси загойдались.

— Ой ви, ви! Прощавайте! Та просіть на весілля! Чуєте? — крикнула Христина з порога.

— Та це все, мабуть, ваші жарти! Це ви якусь штучку хочете зо мною встругнути? Еге? — питав з недовірністю Бичковський.

Добру штучку! — крикнула Христина з-за дверей. "Ну та й гуркало ж, оця Христина! Нанесла гуркоту та стукоту повну хату і щезла, неначе шквал на морі.— думав Бичковський, сівши на канапі.— А вона непогане діло мені радить: грошей чортма, в кишені ані шага. Десять тисяч — це не жарти! надходить старість. Треба ж жити, треба чимсь живитись… Треба сватати Марту: ще цвіте… ну, не як рожа, а як розкішна півонія… і без жадної червоточини…"

Бичковського кімната неначе вмерла після голосного щебетання Христини.

Другого дня Христина однесла до Каралаєвої лист Бичковського. Каралаєва прочитала і почервоніла. Вона і справді стала схожа на ту кострубату півонію, що з неї вже потроху обсипаються збляклі листочки. Дочитавши листок, вона подякувала Христині і, запишавши губи, сказала, що зараз напише Бичковському одповідь!

Христина побігла в Одес, знайшла квартиру Ломицького, вбігла до його раптом, так само як і до Бичковського, і зараз вирядила його до Каралаєвої. Каралаєва весела-весела, як молода дівчина, привіталась до його ласкаво, взяла за руку Марусю і, поцілувавши її, сказала:

— Ходім, діти, погуляємо над морем. Там, на тому місці, де ви, Дем'яне Антоновичу, розбили свій годинник, я маю вам щось цікаве сказати.

Марта Кирилівна вхопила свого зонтика і вийшла. За нею слідком вийшла Маруся та Ломицький. Він прижмурив до Марусі очі і осміхнувся. Маруся все втямила й почервоніла.

Марта Кирилівна йшла швидко, трохи не бігла бігцем. За нею поспішалися Ломицький та Маруся, бліда, з запалими щоками, наче замучена. Здавалось, ніби Марта Кирилівна веде дочку до жертівника, як Авраам колись вів свого сина Ісаака, щоб принести її на жертвоприносини, тільки не богові, а своєму егоїзмові.

Прийшовши над кручу, до каменя, Марта Кирилівна стала і якось роблено й штучно промовила до Ломицького:

— Теперечки я пойняла віри, що дійсно є на світі щира любов! На цьому місці, де ви доказали свою любов такими доводами, я віддаю вам руку своєї коханої єдиної дитини-єдиниці.

Марта Кирилівна взяла Марусину руку і подала її Ломицькому; потім, поцілувавши Марусю в вид, а Ломицького в чоло, вона промовила:

— Не думайте, Антоне Дем'яновичу, що я зовсім не мала думки видати за вас Марусю. Не подумайте собі, що я вередувала, морочила вас обох. Борони боже! Я людина не лиха, я не егоїстка. Я мати для своє! дочки, але я передніше за все лібералка, сьогочасна людина. В мене передніше за все критика людей, критика… як бо ти, Марусю, любиш промовляти?

— Критика принципів,— тихо обізвалась Маруся.

— Критика принципів, критика вчинків, усяких помилок та хиб, критика та ще критика! Я не маю й думки ганити вас, але я нічого не роблю на галай — на балай, не поміркувавши гаразд! Я не люблю ходити навпомацки або манівцями; нічого не люблю робити навмання. І я держусь сучасних принципів. Тим-то я вас трохи, може, й помордувала. Це вже моя провина, навіть моє проступство перед вами. Але за це вибачайте мені. Будьте ж щасливі на увесь свій вік. Весілля, про мене, хоч і зараз.

Вона знов поцілувала Марусю й Ломицького.

— І море слухає ваші розумні слова,— обізвався Ломицький,— дивіться, як воно вгамувалось та втихомирилось!

— Якраз так, як моя душа теперечки,— сказала щаслива Маруся.

— І моя! — додала, з запалом Марта Кирилівна, ще й рукою махнула до неба.

IX

Марта Кирилівна написала одповідь до Бичковського; вона дякувала йому за те, що він не забув за неї й до сього часу, і згоджувалась вийти за його заміж. Тепер вона написала йому другий лист. Вона подавала йому звістку, що видає Марусю заміж за Ломицького і що Ломицький, як молодий хлопець та ще й ідеаліст — по саму шию в ідеалізмі, не схотів брати за Марусею приданого ані шага! "Усі мої гроші, усі десять тисяч зостались в моїх руках і підуть на придане мені". Так скінчила свій лист Марта Кирилівна. "Житимемо вдвох в теплі та в добрі хоч теперечки, коли не довелося нам вкупі жити передніше, тоді… Приїжджайте на весілля моєї дочки в Кишинев. Я вас ждатиму. Весілля буде тихе, не бучне, не гойне, не людне, сучасне: ми востаннє тоді порадимось удвох і про наше весілля…"

Тим часом тихенько од дочки Марта Кирилівна поїхала до Одеса і звеліла собі пошити нову ефектовну сукню, таку що ой-ой-ой! Їй заманулось показати себе Бичковському в усій своїй красі,— свіжою, а не збляклою півонією, і без шашлів та жодної червоточини...

Аж через тиждень Марта Кирилівна Каралаєва довідалась в Одесі, що її сукня вже пошита. Вона оповістила Марусі та Ломицькому, що вже час би хоч і їхати в Кишинев на вінчання. Вона запросила на весілля і Бородавкіна з жінкою та його сестру Христину Степанівну. До Бичковського вона написала ще один дуже довгий лист на дорогому папері з романтичними прикрасами та малюнками, щоб він доконче прибув на весілля її дочки.

Рушили з Одеса усі разом вранішнім поїздом. Сіли усі в один вагон. Ранок був ясний, погожий, не дуже душний. Усім було радісно на серці. Марта Кирилівна зовсім забулась і про свою недоплетену панчоху і була веселіша од усіх. Бородавкін смішив усіх, розказував українські анекдоти, котрі так і сипались з його язика, неначе насіння з торби. От поїзд вилинув на широкі степи. Повіяв степовий вітер, повіяло чистим здоровим повітрям. Майнули в вікнах отари овець на степу, череди, високі ожереди сіна, що синіли десь далеко на роздоллі. Засиніли довгі смуги толоки, вкриті синіми та фіолетовими квітками, неначе застелені синьо-фіолетовими шматками сукна. Опалений сонцем степ жовтів збляклою й посохлою травою, що вже половіла, як перестигле жито. Посохла жовта трава лисніла на сонці, неначе вода в широкім ставу.

Маруся сиділа і дивилась в вікно на широкий степ, її змучене, помарніле лице скинулось на лице людини, що видержала важку хворобу, якимсь чудом випручалась з рук смерті, одужала і тільки що встала з ліжка. Тільки позір її ясних очей знов зайнявсь живим огнем.

Вже пізненько прибув поїзд до Кишинева. Ломицький знав, що стара Каралаєва тепер думає зовсім не про весілля своєї дочки, а про свого Бичковського, знав, що усей весільний клопіт впаде на Марусю. Він попросив Бородавкіна та Христину поклопотатись про усе, закупити закупки: усякі закуски, напої та наїдки для весілля. Бородавкін взявся за це діло з великою охотою. Це була одна з його розривок та забавок. Де тільки в Кишиневі справляли великий товариський обід, в педагогічному чи земському товаристві, то доконче просили Бородавкіна порядкувати і пеклюватись. Бородавкін знав, де можна дістати найлуччих вин, найдобрішого шампанського, найсмачнішого пива, найсмачніших закусок; знав, де продаються годовані індики, поросята, годовані молоком телята,— і під його доглядом та загадом завсігди обід виходив навдивовижу добрий.

Через день після приїзду постановили справити весілля. Справляти бучного весілля вони не думали. Перед вечором прибули Бородавкін з жінкою, Христина Степанівна, три товариші Ломицького та дві товаришки Марусині. Маруся убралась до вінця в простеньку чистеньку сукню. Ні весільного серпанку на голові, ні білої сукні, ні гірлянди, нічого того вона не зоходилась надівати. Ломицький та Маруся поїхали в одну церкву на далекому передмісті за містом і там, потай од цікавих очей, повінчались.

Марта Кирилівна убралася в нову модну сукню з шлейфом, обквітчала груди й плечі червоними кокардами і сиділа на канапі, неначе йшла заміж вона, а не дочка. Вона все поглядала в вікно, чи не йде Бичковський. А Бичковського не було…

Вже весільний поїзд вернувся з церкви. Маруся почепила білий фартушок і наливала чай. А мати сиділа на канапі, розіславши свій розкішний убір на усю канапу, і все дивилась у вікно. Бичковський не приїздив.

Сонце спустилось низько, заглянуло в вікна косим промінням і освітило невеличку веселу гостинну, освітило веселу невеличку компанію. Марта Кирилівна була весела, балакала, сміялась. Вона пила чай і все поглядала в вікна, їй здавалось, що от-от загуркотить під вікнами і з дрожки скочить Бичковський. А його не було…

Марта Кирилівна напилась чаю і засмутилась. Вона сперлась ліктем на стіл, підперла долонею чепурно причесану голову, замовкла й задумалась.

Гості не вважали на неї. В хаті йшла весела розмова, неначе малий потік весело дзюрчав по каменях в зелених берегах. Попросили Христину заграти на п'яніні. Христина сіла і чудово програла "Іmрrоmрtu" Шопена.