Навіжена - Нечуй-Левицький Іван

Маруся позбирала розбитий годинник, зав'язала в хусточку, сховала в кишеню й промовила: — Ці шматочки я сховаю на спомин про цей день, на пам'ятку про нашу щиру любов…

— Ховай, ховай! А все-таки твій Ломицький людина, як з клоччя батіг: насилу стало завзяття, щоб потрощити й розбити таку нікчемну річ, як оцей годинник… Мабуть, на цю вихватку він витратив усей запас завзятості, а на більше діло його вже не стане.

"Треба йому знов дати одкоша. Надісь не видержить: одчепиться! Дочка ще молода; через років три-чотири трапиться, може, кращий жених, ніж оцей приходько в Кишиневі, якийсь заволока… А тим часом… може, й я вийду заміж",— думала Марта Кирилівна.

Ломицький знов приступив до Марти Кирилівни.

— А все-таки дочки за вас не оддам! — крикнула Марта Кирилівна до Ломицького і схопилась з місця як опечена.— Цур вам, пек вам! Тільки мене дратуєте та збурюєте мій спокій. Втечу од вас хоч на той маяк, вилізу на самий вершечок та й запрусь.

Вона побігла втікати до маяка. Маруся й Ломицький стояли та сумно дивились їй услід. Марта Каралаєва пішла понад кручею і швидко сховалась між акаціями, що росли кругом маяка. Маруся стояла й плакала. Тільки що мати зайшла за акації, вона без сили опустилась на камінь. Для неї здавалось, ніби сонце на небі одразу погасло, ніби на море впала темна ніч. Думки замерли в голові, в душі похололо. Маруся впала на камінь, як прибита орлом птиця, котра сходить кров'ю, з котрої краплями виходить живоття. Ломицький стояв коло неї і сумними очима дивився на море,— дивився і нічого не бачив.

Довго вони мовчали. Ломицький опам'ятувався, підвів Марусю, взяв її під руку і повів до гостиниці.

Маруся почувала, що дуже розсердилась на матір перший раз на віку. Гнів її мішався з жалем та сльозами, як буває в душах дуже добрих, м'яких: вона і сердилась, і плакала, і почувала, що коло серця щось душить важке-важке, наче камінь. Таким гнівом з сльозами сердяться діти та дуже добрі на вдачу люди.

"Покину матір! Довше не видержу",— думала Маруся. І вона почувала, що та думка все намагається, все вертиться в голові. Сотню раз вона промовила тихенько цю думку, йдучи з Ломицьким до гостиниці.

— Знаєте що? — обізвався Ломицький.— Я бачу, що ваша мама не хоче видати вас за мене заміж і не видасть.

— Не видасть, ніколи не видасть! — аж крикнула сердито Маруся, так що Ломицький здивувався.

— Втечіть од неї, та й повінчаємось в Кишиневі потай од матері. Як це пошкодить мені на службі, то я знайду іншу службу: не тільки світу, що в вікні; за вікном його більше. Тікаймо од матері! — сказав Ломицький.

Він почутив, що в йому неначе ожило природне завзяття, прокинулась воля, що вже була почала замирати. Прибиті нерви, роздратовані навіженою упертою Каралаєвою, несподівано одійшли, як квітки, прибиті морозом, і набрались сили. Не все в йому померло, а тільки замерло од важких несприяючих обставин.

— Тікаймо! Я довше не видержу цієї муки. Мати нас морочить. Я ладна й покинути матір, так мені оця уся тяганина остогидла,— сказала Маруся.

Вона одразу перестала плакати, їй сльози одразу ніби висохли.

— Ввечері ждатиму вас в Одесі на вокзалі залізниці, їдьте просто на вокзал. Вийдіть з номера буцімто погуляти та й їдьте просто на одеський вокзал,— сказав Ломицький.

— Сьогодні ввечері мама йде в гості до Христини на карти, а я дістанусь дома. Я виїду до вас,— сказала Маруся.

Довівши Марусю до гостиниці, Ломицький попрощався з нею і поїхав до Одеса. Маруся увійшла в номер і сіла на канапі. Вона почувала, що поки дійшла од моря до гостиниці, то вже й пересердилась. Гнів зник, сльози перестали литись. Зісталось в серці тільки щось схоже на гнів, якийсь його сутінок: зістався смуток, той смуток, що гризе душу, проганяє сон вночі, одбиває хіть їсти й пити, гасить світ ясний очей, в'ялить рум'янець і сушить тіло, як суша й спека землю, і допроваджує до могили.

"Одлягло од серця…— подумала Маруся,— а все-таки непереливки: треба тікати од матері. Ні, що бог дасть, втечу з Ломицьким! Не жаль тепер мені матері, не сором людей. Я просвічена людина, маю право на свободу, на самостійність. Хто має право держати мене на припоні? А коли мама не бажає мені добра, то я маю право її покинути. Ломицький правду каже: треба його послухати. Чогось я така роздратована та сердита, як ніколи ще не була такою. Це неспроста. Допекло вже… Годі терпіти. Покину, покину матір! втечу, втечу! Доки мені терпіти таку муку!"

Маруся вдарила рукою об стіл, встала і почала ходити по кімнаті. Вона пригадувала, де сховане її убрання, й одежа,— думала, як усе те запакувати і з що позав'язувати і що з собою взяти…

Через годину увійшла в хату Марта Кирилівна. Маруся сіла на канапі і дивилась в вікно. Червоні заплакані очі були сухі, як у людей, слабих гарячкою.

— Час нам обідати,— сказала Марта Кирилівна спокійним голосом, неначе між нею та дочкою нічого неприємного й не трапилось.

Маруся мовчала і дивилась у вікно. Мати постерегла, що дочка сердиться, і знала добре, що їй було чого сердитись. Вона ніби подобрішала, її голос пом'якшав, їй хотілось привернути до себе доччине серце.

— Ти, Марусю, оце сердишся на мене? — спитала підлесливо мати і легенько поклала їй руку на плече.

— Гм…— тихо сказала Маруся і відвернула лице й плече од матері. Мати знала, що те її "гм" було протестом проти неї, найбільшим виявком гніву її доброї душі. Це вона добре знала ще з Марусиних дитячих літ.

— Та не сердься, дочко. Це все нісенітниця! Мине рік, мине другий, і ти забудеш оте м'яло. Я це по собі добре дізналась. Та, сказати правду, я гаразд не знаю, за що ти покохала отого Ломицького: непроворний, нерозторопний, смирний, як ягня; говорить, неначе слова через зуби цідить, ще й не договорює думок. В йому й сліду нема ні ліберальної думки, ні прогресу,— навіть скажу, що навпаки… Я це зауважила… щось воно ні се ні те. Знайдеш кращого. Ти ще молода, і тобі ще рано шукати подружжя. Ти не сердишся на мене? правда? — спитала вона солоденьким голосом.— Може, ти мене зневажаєш за цей мій, по-твоєму, лихий, по-моєму, розумний вчинок?

Мати знов торкнула дочку рукою по плечі.

— Гм… дайте мені, мамо, спокій! Наплакалась я через вас,— аж крикнула Маруся спересердя і почутила, що її гнів ще не минув.

— Оце, яка ти стала недоторкана! Ти колись була не така. А все то винні оті варвари, скіфи, людожери. Я в цьому пересвідчилась сама,— сказала мати.— Знаєш що, Марусю: йди лучче на курси; ти ж встоюєш за жіноче питання, за право женщини. Як маєш йти заміж за оте м'яло, йди лучче в університет.

— Як піду в університет, то все одно, покину вас. Правда, я стою за вищу освіту для женщин, за їх права, але, мамо, мені трапляється гарний жених, а я люблю тихе життя в сім'ї, люблю хатнє господарство. Поїду я в Київ, то все одно не житиму при вас,— сказала Маруся.

Мати прикусила язика й замовкла.

Маруся сиділа й мовчала і тільки дивилась в вікно на небо, неначе шукала в йому поради.

А небо мовчало і пишно сіяло, поради не давало, тільки вгамовувало її роздратовані нерви. Маруся почала примічати дещо: примітила, що в небі літають та грають білі голуби, примітила, що верхи акацій зеленіють коло бані монастиря, дістають верхами аж до покрівлі, закривають покрівлю скраю зеленим руном. Вона почутила, що душа її потроху втихомирювалась. Думки й поміркованість помаленьку, вертались в її душу, неначе збирались звідкільсь додому.

Марта Кирилівна сама покликала слугу, звеліла подавати обід, сама застелила стіл, сіла за стіл; сама почала обідати і їла з великим смаком, неначе після доброї гімнастики.

А Маруся й не сіла за обід і до самого вечора в неї і рісочки в роті не було. Пообідавши всмак, Марта Кирилівна вивернулась на софі на спочинок, неначе після важкої праці. Вона зробила папіроску і закурила, її думки розворушились і неначе разом з димком папіроски закуріли в її голові. Дим йшов під стелю. Думки полетіли вище од стелі: полетіли в Бендери, де пробував Бичковський.

"Намагається отой Ломицький, намагається ота намога, ота нахаба! Я б його випхнула з хати геть через поріг, та Маруся його, певно, любить, бо плаче. Плакала колись і я, ніде правди діти… Вона його любить і либонь таки дійде до свого… ще, може, і втече з Ломицьким та й одружиться потай од мене… Адже ж і я була налагодилась втікати з Бичковським… Треба щось думати та гадати, бо прийдеться самій дома зостатись",— думала Марта Кирилівна, пихкаючи по-паничівській та пускаючи дим під стелю.

"Треба починати діло з Бичковським завзятіше… Не зайшов, каторжний, до мене в Кишиневі, той проклятий сармат! Поїду лишень оце до його в Бендери та втну йому візит несподівано! Але ні… Це вже буде дуже по-сьогочасному. Я не якась там ліберальна молоденька панна, щоб робити самій візити паничам. Літа не ті, хоч я сучасна людина. Напишу до його, що я раднісінька поновити давню знайомість, навіть давню любов… Буду його бомбардувати листами, проситиму одписувати, запрошу сюди до себе на карти, на Великий Фонтан. Може, з того що й вийде… Напишу до його зараз!" — думала Марта Кирилівна, скоса поглядаючи на Марусю.

Маруся все сиділа коло вікна, спершись ліктем на одвірок. Через годину вона встала і пішла гуляти по буртах над морем. Марта Кирилівна схопилась з канапи, знайшла листок паперу і сіла за стіл.

Довго вона думала, метикувала, довго мазала пером, порвала кільки листків і таки скомпонувала лист до Бичковського. Вона докоряла йому в тому листі, що він не прийшов до неї з візитом в Кишиневі, не вважив на її щире прохання; що вона його цілий день ждала і тепер жде його візиту на Великому Фонтані і просить доконче прибути на карти або до неї, або до Христини, де вона має побачитись з ним і поновити з щирим серцем давню знайомість.

Марта Кирилівна сіла й задумалась.

"А який він тепер став пишний! Які плечі міцні та широкі! Яка постать здорова, міцна, кремезна! А вуси! Як гадюки! Вінець сотворіння! Правдивий вінець натури! Юпітер! Саме в силі чолов'яга! А чим же я не Юнона?"

І Марта Кирилівна зітхнула з самої глибочини грудей. Вона запечатала лист, однесла сама і вкинула в поштову скриньку.

Надвечір вернулась з гулянки Маруся і не застала матері в номері.

— Де це мама? Чи не пішла часом куди? — спитала Маруся в слуги.

— Не пішли, а кудись побігли через парк, тільки не над море, а на вулицю Може, побігли в крамницю, абощо,— обізвався слуга.

Незабаром прибігла й Марта Кирилівна, добренька та веселенька, неначе тільки що вчинила добре діло.