Дванадцять обручів - Андрухович Юрій
Вони закручуються у вихорі гуцулочки. Коліна. Танець робиться все швидшим. Дівчата крутяться то в один бік, то в другий. Коліна плюс. Музика стає все швидшою. Нарешті вони падають одна одній в обійми і їхні губи зливаються в поцілунку. Вони цілуються все пристрасніше. Голос диктора: Споконвіку і назавжди: пісенний край завзяття і труда. З’являється пляшка "Бальзаму Варцабича" на пів екрану. На іншій половині екрану — дівчата, які все ще пожадливо цілуються. Голос диктора: Бальзам Варцабича — як поцілунок горянки. Дозволь собі змочити губи".
"Цікаво, скільки вони платять цим засранцям за таку базґранину?" — подумав Ярчик Волшебник, гидливо відсовуючи набік сценарну пропозицію № 1 і заглиблюючись у сценарну пропозицію № 2.
Там писалося: "Сонячного полонинського ранку двійко молодесеньких дівчат у веселих жовто чорних смугастих спідничках та з прозорими веселими крильцями за плечима весело перелітають з квітки на квітку. На одній з квіток вони закручуються у вихорі гуцулочки. Стегна. Танець робиться все швидшим. Дівчата крутяться то в один бік, то в другий. Стегна плюс. Музика стає все швидшою. Нарешті вони падають одна одній в обійми і їхні хобітки (на папері було помилково надруковано чобітки, проте Ярчик Волшебник не дався збити з пантелику) зливаються в поцілунку. Вони смокчуть усе пристрасніше. Голос диктора: Споконвіку і назавжди: жодного шансу для трутнів. З’являється пляшка "Бальзаму Варцабича" на пів екрану. На іншій половині екрану — дівчата, які все ще працюють хобітками (таки хобітками, переконався Ярчик). Голос диктора: Бальзам Варцабича — як мед батьківщини. Послухай гудіння живих бджіл".
"Без політики не обійшлося", — скривився Ярко Волшебник, у той же час мимоволі погодившися, що другий варіант виглядає краще. "От лише як зробити, щоб ці дурні прошмандівки літали?" — поставив цілком слушне технічне запитання.
(І тут необхідне уточнення. Кошторис відеокліпу передбачав гонорари, достатні для того, щоб запросити пару цілком пристойних модельок якщо не з котроїсь київської, то принаймні з першої ліпшої львівської аґенції. Проте Ярчик Волшебник як досвідчений виконавець подібних замовлень уже привчив себе ставитися до кошторисів творчо, без упину маневруючи між статтями видатків. Таким чином, знайомий діляга, колишній культмасовик з Чортополя, підкинув йому двох місцевих бідолах стриптизерок, фарбовану начорно блондинку і фарбовану набіло брунетку, відповідно "Лілю" й "Марлену", як він колись їх назвав. Ті готові були клюнути на будь який мізер, позаяк уже добрих півтора місяця нічого не заробляли у зв’язку з великим постом. І саме їх було щойно подумки названо дурними прошмандівками).
Але останньою в течці лежала сценарна пропозиція № 3: "Глухої полонинської ночі відбувається таємний обряд мотоциклістів десь на зачарованому карпатському безкидді. Вони носяться навколо велетенського вогнища, потім зіскакують з машин і починають танцювати, передаючи з рук до рук усілякі пляшки ("Джім Бім", "Курвуазьє", "Акапулько", "Смірнофф") і по черзі припадаючи до них. Калейдоскоп облич, вогняних відблисків на каменях і траві, спалахи різнокольорових рідин. Вибір падає на двох дівчат. Одна з них чорна як ворона, інша біла як голубка. Це з’ясовується, коли вони знімають свої мотоциклістські шоломи. Вони залишаються в центрі хороводу і, майже облизувані язиками полум’я, починають скидати із себе мотоциклістські шкіри. Усі ті бородані навколо них просто завмерли в напруженому очікуванні з роззявленими хтивими фізіями. Але за мить обидві вже танцюють гуцулочку, одягнуті в найяскравіші зразки традиційної народної ноші. Усі знову пускаються в танок навколо них, а пляшка, що передається тепер по колу — це тільки одна, зате добре впізнавана пляшка. Рештки з неї випліскуються у вогонь, рідина вибухає, над багаттям здіймається великий світляний стовп, і раптом навколо починає ворушитися земля. Дівчата продовжують танцювати, а тим часом з під землі підводиться гігантський скелет, який за лічені секунди обростає м’ясом, волоссям, одягом, блискавично проноситься у зворотному порядку через усі стадії та кондиції людської фізіології, поступово змінюючи личину мерця на личину старості, а ту — на личину зрілості й так далі — і от перед нами вже молодий красень легінь, що закручує обидвох дівчат — чорну й білу — в несамовито шаленому вихорі гуцулочки, міцно преміцно вхопивши їх руками понижче талій. Музика робиться все швидшою. Голос диктора: Споконвіку і назавжди: свого не цураймося. З’являється пляшка "Бальзаму Варцабича" на пів екрану. На іншій половині екрану — усміхнений легінь та щасливі дівчата в його обіймах у ліжку. Голос диктора: Бальзам Варцабича — як вода життя. Підніме навіть небальзамованого".
"Оце класно, — подумав Ярчик Волшебник. — Тут я погуляв би. Енья, Мерилін Менсон, Катя Чилі. Стенлі Кубрик. Стівен Спілберґ. Фредді Крюґер. Спецефекти, графіка, анімація, фотошоп, корел драв. Знайти зо два десятки пристойних мотоциклів — теж не проблема, як і пару нормальних неголених байкерських пик. Мерця знайду класного, старого казла теж. Але де мені взяти цього легіня красеня? Цього красеня легіня?".
Навколишнє чоловіцтво якось і справді все менше відповідало міфологічним стандартам. Було, щоправда, кілька сяко тако показних акторів, але їх останньо запрошували до реклами настільки часто й нерозбірливо, що їхні заяложені фізії просто перестали вистрілювати, відчутно набриднувши всьому світові чи принаймні окремо взятій країні. Тож Ярчик Волшебник, безумовно, мав рацію, коли замислився над проблемою головного героя і, почухуючи руді волохаті груди, рушив на пошуки кухні та обіцяного в угоді — як обов’язкова складова триразового щоденного харчування — сніданку.
— Так нічо, — сказала Ліля, непородиста, але цілком зґрабна кішечка, потягуючись у ліжку.
— Нормально, може бути, — погодилася з нею Марлена, кішка номер два, але чорна, вилазячи з під придзеркального столика, де саме знайшла загублену золоту серьожку.
Вони були найкращими подругами і ніколи не сварились, адже любили одна одну, мов сестри. І не тільки.
— Тіпа як у Чехії, — додала Ліля. — У Чехії номери похожі: мебель, комнати.
Свого часу вона справді їздила до Чехії, де їй обіцяли місце танцівниці в, як це називали вербувальники, головному вар’єте міста Праги. Проте їй так і не вдалося перетнути словацько чеський кордон, і вона понад півроку прониділа так званою посудомийницею (сто баксів на місяць і всі тебе трахають) в якомусь довбаному погостінстві на околицях Лептовського Мікулаша. Але тільки вона знала про це.
— У Чехії класно? — спитала Марлена, приколюючи перед дзеркалом новознайдену серьожку до вуха.
— Як у Бундесі, — зітхнула Ліля. — Почті так само.
Вона десь чула це порівняння, в якомусь поїзді. Там їхала така знаюча все на світі дама, яка на увесь вагон повідомила, що в Чехии они почти как в Бундесе живут. Тепер Ліля скористалася підказкою пам’яті.
— У Польші тоже так нічо, — запевнила Марлена. — Там триста на місяць получають.
— І ти получала? — не без сумніву спитала Ліля.
— А то нє, — твердо сказала Марлена, вдаючи, ніби не зауважує подружчиного сумніву. — Деколи, правда, й менше.
— А ти там тоже танцювала? — продовжила облаштування своєї пастки Ліля.
— А то нє, — повторила улюблену відповідь Марлена. — Класний такий бар, валютний. Так і називався по їхньому — Бар Валютови. Для солідняків. І фірмачі заходили, сиділи.
— А чо Руслан казав тіпа ти по вокзалам? — клацнула зубами Лілина пастка.
— Руслан? — перепитала Марлена, трохи знервовано хапаючи косметичку.
— Тіпа він на якомусь вокзалі тебе вичислив, — уточнила Ліля позіхаючи.
— Пиздить він багато, — знайшлася з відповіддю Марлена. — Ти шо, йому віриш? Він же придурок!
— Придурок чи нє, а тачку вже третю поміняв, — арґументувала Ліля.
— Велике діло тачки міняти, — парирувала Марлена, висипаючи з косметички на столик усе наявне причандалля. — Хай він краще розкаже, як його з сєльодками на штуку баксів кинули.
Ліля ще раз по котячому потяглася і сіла на ліжку.
— Пані Валевська? — спитала вона за хвилину, дивлячись, як Марлена береться за малювання вій.
— Есті Лаудер, — сказала на це Марлена, вирішивши ані в чому не погоджуватися з подругою.
— Мені більше МаксФактор. Або Ревлон. — Ліля почала знімати через голову куцу нічну комбінацію, власне кажучи, комбінашку. — Есті Лаудер у нас в основному палений, — додала ніби між іншим.
— А я не в нас брала, — полізла у зверхність Марлена. — Мені подарили. Мущіна один з Бенілюксу, бізнесмен.
— Я тобі скажу, шо в загранці всьо равно як бабки получати, — повернулася до теми Ліля, таки знайшовши коло узголів’я на підлозі свої символічні, як вона їх називала, трусарді. — Лиш би платили нормально.
— У тебе складка на животі, — зауважила Марлена. — Прес би підкачати.
— На любітєля, — махнула рукою Ліля.
— Скоро не зможеш нормально на сцені виглядіти, — не відставала спрагла реваншу Марлена.
— А мені по барабану, — ледь закипіла Ліля. — Всьо равно не намірена до кінця жизні перед мужиками під музику роздіватися.
— Дурна, — знизала Марлена плечима, завершуючи блискавичну роботу над віями і переходячи до губної помади. — Ти ж нічо і так не вмієш! Оріфлейм, — сказала вона ж по хвилині, показуючи Лілі свою губну помаду.
— Велике діло, — не здалася Ліля, рішуче вставши з ліжка і рвучко застібаючи бюстгальтер. — Ти Леську з тридцять другої групи в училищі помниш? Крашена така, нічо особенне! Так вона тепер в Італії, в цій, ну такий город з водою тіпа як Вєнєция, знаєш? У неї там тіпа мєсто в платному туалеті — просто сидіти весь день. І получає нормально, а ше вроді мужика найшла, якогось армяна чи грека чи тіпа цього. І вміти нічо не вміла, даже на сцені роздітися…
— Платний туалет? І просто сидіти? — Марлена аж трохи призупинила намазування губів.
— І просто сидіти! — продовжила атаку Ліля, за давнім звичаєм усіх прародичок узявшись руками в боки. — Ну, там тіпа порядок піддержувати, жетони продавати…
— Всьо равно це робота, — хитнула головою вперта Марлена.
— А в нас не робота? Нє, ну ти скажи — в нас не робота? — Ліля стріпнула біленою гривкою, не відпускаючи власних боків з власних же рук.
