Щира любов - Квітка-Основ'яненко
Галочка, почувши се, пішла у кімнату, руки ламаючи, І через увесь той день Галочка кріпко смутна була; сидить усе против Семена Івановича, дивиться на нього як ясочка, а того, об чім говорять, того і не слуха. Дивившись, дивившись, вже, видно, як стане їй на серці важко, то вихопиться у кімнату - і що то, господи, плаче!…
Прийшлось прощатись. Галочка вже й міри нема, як плакала! Ціловала його, пригортала до себе, хоче щось сказати, та за сльозами слова не промовить…
Олексій зложив руки, дивиться на се, а сльози і в нього так і капотять.
Семен Іванович, хоч і того сльози пройняли, та усе-таки не такий смутний був. Цілує її і усе просить, щоб не журилася, що він скоро звернеться і щастя своє привезе.
Вже й розпрощались зовсім, вже Семен Іванович вийшов з хати, і Олексій пішов проводжати його… як ось Галочка крикнула: «Семен Іванович, іще вернітесь!»
Живо убіг Семен Іванович і кинувся до Галочки, а вона кинулася йому на шию, обняла його, цілує і силкується промовити: «Уостаннє… Уостаннє…» - так-бо сльози і річ заливають! «Уостаннє цілую вас, - через силу говорила Галочка, - уостаннє прощаюсь з своїм щастям. Не можна мені буде вам такого слова сказати… Не забувайте мене! Не забувайте, як вас я щиро любила і що для вашого щастя зробила!… Прощайте!., Спасибі вам що ви мене любили!., що ви мені дали знати щастя на сім світі… Прощайте навік!…»
Випустила його з рук, ледве дійшла до кімнати та і впала перед образом. Як же почула, що вже уостаннє за ним зачинилися двері, уостаннє загомонів його голос, вона й заридала. Душу свою готова була виплакати!…
- Устань, донечко, устань, не плач, не журися, не вбивайся так! Коли справді, що так його кріпко любиш, то що ж, іди вже за нього… Я хоч і проти ночі, сам піду і приведу його. Не розривайте своїх серденьок! Може, знайдете своє щастя!
- Нехай, таточку, завтра об усім з вами поговорю. На завтра увійшла наша Галочка до свого панотця…
Господи!., бліда та й бліда. Кровинки нема у тих щоках, що до сії пори, як мак, цвіли; очиці її почервоніли і позапухали (видно було, усю ніч плакала), а сама так від вітру і валиться.
Олексій аж злякався, побачивши її таку: «Доню моя мила, - став казати до неї, виціловуючи її, - втіхо моя, Галочко сердешна! Ти ж моє серце розриваєш, страждучи так! Яково мені дивитися, що ти сама себе живу у домовину кладеш!… І я не сплю усю ніч, і я плакав об тобі і об нашому Семені Івановичу. Жалко мені і його. Роздумавши усе, далі помолившись богу, порішився: що буде, то буде, не буду вас розлучати. Усякий гріх озьму на душу свою… Сам постражду, а не відніму вашого щастя». Та з сею думкою і послав батрака до нього, щоб мерщій їхав сюди.
Галочка так і стрепенулася, і спитала бистро: «Що ж?…»
- Лиха година! Батрак вже його не застав. «Чуть світ він вже і поїхав», - сказав денщик.
- Аж мені легше стало! - сказала Галочка, оддихнувши. - Ні, таточку, голубчику! Не робіть сього, не губіть мене овсі і не беріть на свою душу гріха. Не вбивайтесь за мною, се мені важко тільки отею годину, а то і нічого. Тепер, панотченьку, пустіть мене у Хорошів [9]: я там проживу до неділеньки, та тогді вже проситиму зробити послідню мою воленьку.
- Що хоч, доню, роби; куди хоч їдь: ні у чому тобі запрету нема, аби б ти перестала вбиватися так.
- Перестану, таточку, і не буду, коли стане сили сполнити мою думку, коли завладаю з моїм серденьком.
Зібрав Олексій Галочку і випроводив її у монастир. Вона там усе молилася, одговілася, порадилася з черницями, котрі знали її і вміли совіт подати до діла.
Зараз з неділі, у понеділок, і вернулася. Бачить Олексій, що ніби вона стала кріпченька… Смутна, кріпко смутна! Часом так як задумається, так буцім і не зна нічого: сидить собі, мовчить і все руки ломить, та з виду видно було, що вона щось надумала, та боїться панотцеві сказати… А як не те, так і проворненько ходить, і навідується по господарству, і дещо упорає.
У вівторок ранком увійшов Олексій у велику хату і сів житія читати. Галочка, у кімнаті помолившися щиро богу, увійшла до батька, насилу ногами переступа, і зараз пала до ніг отцевських.
- Порятуй мене, таточку, голубчику! - аж закричала Галочка, заливаючися сльозами. - Не дай мені зовсім пропасти!
- Що таке, що, моя доненько? - кинувся її піднімати Олексій, дивуючись, що се з нею таке. - Устань, моя кришечко, моя лебедочко!
- Не встану, панотченьку, поки мене не звеселиш, поки не втішиш, кажучи, що зробиш, об чім я уостаннє тебе попрошу!
- Усе, усе зроблю, моя зірочко! Хіба ти мене не знаєш, що я рад душу за тебе положити?
- Спасибі тобі, мій таточку ріднесенький! Не відкажи і теперечки, - та і устала навколішкн, і цілує його руки. - Панотченьку, голубчику! Віддай мене заміж!
- Добре ж, моя доненько! Насилу ж то ти надумалася! Я і сам хотів тебе об тім прохати. Отеє ж він незабаром і буде. Або наймім кого та і пошлім до нього, щоб швидше їхав.
- Ні, панотченьку! Сховай мене від сії біди! Віддай мене, тільки не за нього!…
- За кого ж, доню, тебе віддати?
- За кого хочеш, за кого здумаєш, таточку! аби не за нього. Поспішай, панотченьку, поки він не приїде.
- Що се ти, Галочко, надумала? Устань-бо та сядь біля мене, пригорнися до мого серденька і розкрий мені свою душу, що се за думка така?
- А от, таточку, яку думку мені не хто, як бог послав. Туж-туж він вернеться, пристане не до мене, а до вас; приведе людей, начальників своїх; а ті - що їм за діло до нашого щастя? - аби б йому услужити - стануть вас уговарювати, прохати, зоб'ють вас з думки об моїм щасті; ви звелите мені йти, а тут ще і моє серденько змовиться з вами… Я піду, усе равно що й на видиму смерть… Скільки я не роздумовала, як то не розбирала, не приходить мені бути панею. Я пропаща усе равно, хоч так, хоч сяк; тільки те, що, пішедши за нього, погублю і його навік! От що мене вбива! Так щоб положити один конець, віддайте мене, батеньку, заміж! Тогді він,
