Щира любов - Квітка-Основ'яненко
- З чого се ти так почала?
- Вам не подоба того і думати, що ви отеє мені сказали.
- Та що з тобою сталось? Чи се ти, Галочко, так говориш?
- Я, Галочка, дочка обивателя Олексія Таранця, нагадую Семенові Івановичу, що він є благородний, пан, поручик… йому не можна сього і думати…
- Так же ти мене любиш! Так же ти ось тепер завіряла!
- І вмираючи буду те ж казати. Ох, бачить бог, як я кріпко вас люблю і любитиму повік!
- Коли ж так любиш, чому ж не хочеш іти за мене?
- Затим, що люблю вас кріпко, міри нема, як люблю, щиро люблю.
- Коли ж любиш, чом не хочеш мого і свого щастя?
- Моє щастя у моєму серденьку, а пильно хочу, щоб ви щасливі були, і тим не хочу слухати ваших річей…
- Коли ж хочеш мого щастя, чом не хочеш іти за мене?
- Щоб не згубити вас навік, не зав'язати вам світу… Семене Івановичу, я вам не рівня!
- Не говори ти мені сього. Любов усіх рівня.
- Може, і так, поки ми житимемо один для одного, так не можна-бо сього зробити… Об моїй долі, об моїм щасті ви не споминайте, я їх поховала, а будемо говорити про вас. Я не знаю, як у світі, меж панами, усе прочеє водиться, а знаю, що усюди будуть питатись про вашу жінку: відкіля вона, і хто така є? Нехай ви, люблячи мене, і не засоромитесь сказати прямо: «Вона мужичка», та яково вам буде тоді? Усі будуть з вас сміятись, усі осуждати, усі цуратимуться вас, що у вас через жінку уся рідня мужики…
- Яке мені до них діло? Я не подивлюсь ні на кого…
- Так вони подивляться на вас. Попрьокам та сміху з вас кінця не буде. Не стерпите - схаменетесь… і раді б вернуться, та вже не можна. От і возненавидите мене…
- Галю, сього повік ніколи не буде! Нехай мене засміють, розіпнуть, розтерзають - я ніколи не перестану тебе любити.
- Так я ж не кам'яна! Хіба мені легко буде дивитись, що ви через мене і за мене страждатимете, і я, усе теє бачивши, зможу жити? Однаковісінько вмру, як і тогді, як ви перестанете мене любити. Та я об сім і не вбиваюсь. Хоч як хочете мене переряжуйте, научіть усьому, як треба бути панею, та вже внутрі не переробите: усе видно буде, що я коренца мужичка. Куди ви зо мною явитесь - усюди мене засміють…
- Я усіх покину, відстану від людей, тільки ти мені…
- Не так-бо, Семене Івановичу! Ви розумніші мене у сто раз - і ви знаєте, що сього не можна і не треба робити. Ви собі богобоязливі, ви знаєте, що гріх на світі дурно жити. Усяк, хто може, служить у війську, хто - у суді, хто - крамарює, хто - хліб робить, а усяк довжон жити для усіх, а не маятись без діла. Вам і скучно буде без діла, і ви, побачивши, що гріх так жити, явились би меж людей: так бо я вам камінь на шиї…
- Так так то ти, Галочко, мене любиш?…
- Боже праведний! Чим мені вас ще більш завірити, як я вас люблю? Чи і се вам нічого, що я для вашого щастя на видиму смерть йду? Бо з вами розлучитися - се смерть мені!
- Так не розлучаймося, будемо жити укупі…
- Якби я вас, Семене Івановичу, любила так, легенько, а себе б любила ще більш, чим вас, так чого ж би мені і хотіти? Я собі з мужички стала б панею, муж в мене молодий, хороший як намальований, хоч на місяць, а пановала б; а опісля, хоч би що з ним не зробилося, хоч би він і постраждав що через мене, хоч би і покинув мене, а я собі і байдуже! Він від мене, а я від нього: добра свого і в мене багацько; не кажи мені ніхто нічого: я благородна. Так я-бо вас не так люблю! Волосинка з вас спаде, а в мене серця шматок відірветься: вам тільки біда находить, а я вже страждаю. І тим-то лучче хочу цілий вік мучитись, горе терпіти, усякі муки сама прийняти, аби б від вас маленьку бідоньку відвести…
- Ти саму велику біду мені робиш, ти губиш мене, ти ніж мені у серце встромляєш!…
- А мені легше? Нещасна моя доленька, що я родилася у мужицтві! Пожалуй, якби я була панянка, я б і тогді вас так же б кріпко любила…
- Усе равно! Я тобі кажу, що усе равно, усі ми боже созданіє!
- Так, боже созданіє, та щось мені здається, що не так ви кажете, як воно є. Не однакові зірочки на небесах, не однакова і деревня по садкам. Не буде вишенька цвісти яблуновим цвітом, їй є свій цвіт. Не приньме березонька липового листячка. Не позбере соловейко другої самочки, як з свого роду. Усьому свій закон, а чоловікові - ще й найбільш того.
- Як же ти попереду об сьому не подумала? Зачим же мене полюбила?
- І не жалкую, що полюбила вас, такого красивого, розумного і з доброю душею чоловіка. Щастячко моє, що я вас стала знати, а не кого другого… та ні, я б другого і зроду не полюбила б. Велике і моє щастя, що ви мене полюбили. Ви мене знову неначе на світ породили. Без вашої любові я пропала б. Хіба ж нам не можна так щиро любитися і не вводити один одного у біду? Будемо собі любитися, як брат із сестрою, коли вже нам побратися не можна через саме те, що я вам казала. Коли будемо укупі - щастя наше; треба вам буде куди відлучатися, я знатиму, що й за морем ви за мною скучатимете, як я тут за вами. Звернетесь… як ми тогді зрадуємось! О Семене Івановичу! Що то за жисть наша буде! Бідності не знатимемо, панотця мого шановатимемо, вас люди будуть почитати, як і тепер, ніхто вас ні в чім не осудить, нічим не укорить; я, глядячи на ваше щастя, душі у собі не чутиму з радості, що такий чоловік любить так кріпко мене, дівку просту, нерозумну, тільки тим і достойну трохи, що любить його - міри нема! Семене Івановичу, нашому щастю люди
