Сивий вітер - Федорів Роман

З тяжким серцем ішов я на вулицю Чайковського, і в душі сама собою народжувалась урочиста й тужлива мелодія жалю... В залі Львівської обласної філармонії, що завжди був для Анатолія Йосиповича Кос-Анатольського домом музики, куди він мав особливий доступ і вихід — як посвячений, як обранець однієї з найстрогіших муз — стоїть, потопаючи у квітах, його труна. І звучить музика.

Через кожні п'ять Хвилин змінюється почесна варта, а люди йдуть і йдуть нескінченним потоком, несуть квіти, схиляються над домовиною... Обличчя покійного відкрите і мовби зосереджене, мовби вслухається він у мелодії, створені великими його побратимами... Зал філармонії," вулиця Чайковського уже не вміщують ні квітів, ні людей. Я злився з цим скорботним потоком львів'ян, я ніби машинально рухаюсь і роблю все, що належить у цей момент, а в душі наростає протестуюче чекання бадьорої, сильної — Косової — мелодії. Чекаю всеохоплюючої, могутньої хвилі звуків хору "Від Москви до Карпат", чекаю голосу оспіваної ним трембіти чи нестримно високого, як самі Франкові слова, "Ой ти, дівчино, з горіха зерня..." Бринять у тонких струнах осіннього дощу його "Білі троянди", і під ту мелодію я пригадую-продовжую нашу недавню з ним розмову.

— Розмова, Анатолію Йосиповичу, буде про Львів,— попередив я композитора. Сидимо в його квартирі на вулиці Глібова. Цей куточок міста напрочуд своєрідний і затишний: поряд вирує, двигтить автомобілями центр, а тут, на пагорбі, тиша і багато сонця. Анатолій Йосипович, видно, щойно з-за рояля, виглядає він втомленим, і я думаю, що композиторська робота (так, робота!) теж нелегка, мозоляста, як усяка інша справжня робота. Бо хіба не мудро каже східне прислів'я: "Натхнення — це труд"?

— Я старий львів'янин,— починає Анатолій Йосипович,— живу в нашому місті з 1929 року. Перед тим жив і вчився у Станіславі (Івано-Франківську), Коломиї. І, мабуть, вважаюся давнім боржником Львова, бо до цього часу написав лише одну пісню про Львів на чудові слова Дмитра Павличка. Очевидно, винні тут Карпати, моя незрадлива любов до них. Про них, як кажуть, моя пісня.

Пригадую великі твори Кос-Анатольського про Карпати. Перед очима пропливають сцени з балету "Хустка Довбуша" і музика, музика, що дише мелодіями і співанками Карпат. "Невже він назавжди заслухався в Карпати, невже він не полюбив Львова? Як би делікатніше про це запитати?"

— А хіба так не можна сказати про Львів? Анатолій Йсипович зрозумів мене.

— Моя любов до Львова,— заговорив по паузі,— якщо хочете знати, вистраждана. Наприкінці двадцятих і на початку тридцятих років Львів уявлявся мені містом, розіп'ятим на хресті: майже нічого нового не будувалося, у кожному куточку — ятка, склепик, як тоді казали, кав'ярня... Чужа мова, дрібні політикани, дрібні партії і партійки, які нараховували часом по десять-двадцять членів, гуртки безробітних, ледве пульсуючий живчик українського життя.

— За фахом ви, здається, юрист. Чи тоді, в молодості, мешкаючи у Львові, пробували свої композиторські сили?

— Правду кажучи, страшно було й пробувати. Бо хто з тогочасних українських композиторів "жив із музики"? Станіслав Людкевич, крім того, що керував різними хорами, мусив підробляти, даючи уроки багацьким синкам. Знав я також Ярослава Ярославенка. Він закінчив політехніку і, по-теперішньому кажучи, заробляв на хліб, працював то інженером, то комерсував у музичному видавництві "Торбан". Писав при цьому опери й оперети. Згодом він став писати марші і хори на слова Т. Шевченка та І. Франка. Все мовби було гаразд, але де, на якій сцені, крім аматорської, могли прозвучати його твори? Гірко признатися, але й мої перші композиції прозвучали в кав'ярні. Такий був час! Львів, як і весь трудовий люд Західної України, ішов тоді денно і нощно на голгофу. Батько тоді мені сказав: "Навіщо тобі консерваторія? Лишай свою музику... тепер людям не до неї". Та усе ж завдяки таким українським музикантам, як Станіслав Людкевич, Нестор Нижан-ківський, Тарас Шухевич, Одарка Бандрівська, мені вдалося закінчити консерваторію. Професор Шухевич за моє навчання навіть відмовлявся від платні, кажучи:

— Відробиш колись, синку, нашому народові.

— Ви справді, Анатолію Йосиповичу, віддали народові сторицею, створивши цілу низку прекрасних творів. Та невже не хвилює вас тепер, так би мовити, "львівська тема"?

— За львівську тему брався ще замолоду. Мала це бути ораторія. Але нуртувало в ній багато трагізму та суму — і я закинув її. Я не хотів плакати за Львовом.

— Цікаво, а як тепер звучить у вашій душі наше місто? Адже звучить, так? Я навіть переконаний, що кожне місто має свою неповторну мелодію, її тільки треба вміти підслухати.

— Гарні слова ви сказали: місто звучить... Справді, кожне місто має не тільки своє обличчя, свою душу, а й також свою музику, мелодію. Звичайно, кожний "чує" музику по-своєму. А тим більше композитор. Я особисто не можу відірвати мелодію Львова від народного мелосу. Коли буваю у нашій консерваторії, у театрі опери і балету імені Івана Франка, у філармонії, коли слухаю, сестер Байко, капелу "Трембіта", численні самодіяльні колективи, то скрізь чую прекрасну народну мелодію, бадьорість і скресіння. А може, бадьорість і скресіння йдуть не лише від народних мелодій, а й від сучасного ритму Львова, від його новобудов, фабрик і заводів? Колись я уявляв собі Львів в образі юнака, що грає на сопілці. Гадаєте, що в цьому образі є щось архаїчне, таке, що не відповідає сучасному життю нашого міста? Може бути. Але з другого боку... пам'ятаєте, як бувало, веснами, коли в деревах починають "грати" соки, сільські музиканти... та й не тільки музиканти, зрізали з верб пагілля, скручували з кори сопілку — і вечорами уся земля аж попід небо була повна молодими зеленими звуками, напрочуд чистими і живими, напрочуд мелодійними, які брали за душу. Сопілки ці вербові були немовби весняним утвердженням.

— Ви так гарно і складно говорите, Анатолію Йосиповичу, що складається враження: чи не обдумуєте зараз свою "львівську роботу"? Борги ж треба віддавати.

Композитор піднявся з стільця. Високий, по-молодечому стрункий, незважаючи на поважний вік, поволі підійшов до вікна, навстіж відчинив його. В сонячну тишу, що панувала на вулиці Глібова, на цей чудовий пагорб неподалік Музею українського мистецтва влетів далекий гул автомобілів і шурхіт людських кроків... і полинув голос вербової сопілки.

ВІКНА НА ПАСІКАХ

Один з наймолодших і, мабуть, наймальовничіших районів Львова — Пасічна. У давнину цю місцевість називали просто Пасіками, потім, у середньовічні часи, у міських актах числяться Пасіки Галицькі, або ж Пасіки міські. Сьогодні це масив нових висотних будинків, це сизі полотна асфальту, рівні ряди дерев, це клумби, тротуари, магазини, дитячі майданчики, мешканці цього району навіть не відчувають, що мешкають "на околиці", "на Пасіках", до центра рукою подати, а ще ближче до Косомольського озера, до гайків, що, мов розвідка карпатських лісів, ярами і пагорбами підкрадаються до Львова.

— На Пасіках найкраще зустрічати схід сонця... ми найближчі до сходу,— сказав мені один знайомий, який кілька років тому одержав квартиру.— У Львові, десь там у запрудженому будинками центрі, лише світає, а тут...

А тут із-за близьких мальовничих горбів уже визирає сонце; власне, сонця ще нема, показався тільки малиновий пруг, що заполонив півнеба — і все навколо принишкло, очікуючи тієї благословенної хвилини, коли хтось невидимий підніме над землею щойно викуте, мовби із горна вийняте світило. Сонце, справді, ніби його підносили на руках, вставало поволі. Котроїсь хвилини воно мовби зупинилося, усів-шись на далекому кучерявому горбі. Тихий малиновий дзвін котився хвилями, будячи по дорозі птаство, засвічуючи на мураві міріади краплинок роси і підпалюючи багрянцем вікна кам'яниць.

Старовинні Пасіки ожили, і я, стоячи на тротуарі, усім своїм єством ловлю пробудження нового дня; і мені радісно на душі, що сонце встає чисте і тепле, що навкруг, мов у селі, пахне прив'ялим сіном, що хтось спозаранку увімкнув магнітофон, що будинки тут повиростали гінко і легко, природно вписавшись у ландшафт. Іще кілька років тому на цьому місці панувала глушина: у старезних черешневих садах дотлівали хатини підміських хуторян, які донедавна тут випасали корів, свиней, на чистих горбках запопадливі городяни понабудовували дачок, понасаджували полуниць і малини — і здавалося, що так буде тривати довіку. Аж поки одного дня не прикотили сюди бульдозери. Місто наступало на схід.

Сім чи вісім років тому я був свідком, як на Пасіках у так званому "письменницькому саду" впало спиляне могутнє черешневе дерево. Правду кажучи, мені тоді було жаль і дерев, і хуторків понад ярами, і сільської тиші, і співу шпаків на електричних дротах; я тоді сумував, думаючи, що львівські околиці втрачають свою неповторність і первісність. Звідки тоді міг передбачити, що колись удосвіта викличу таксі і приїду на це місце, щоб подивитися на схід сонця... подивитися і зрадіти: Пасіки нічого не втратили, навпаки, вони мовби просвітліли.

А ранок тим часом сів у тролейбус і вкотився у місто. Тут іще панував досвіток, у лабіринтах вузьких вулиць сонця ще не видно. Воно тільки на Пасіках розлило-покотило полум'я, а тут іще сутінки, іще подекуди навіть блимає електрична лампочка. Двірники, мов косарі, із своїми довгими віниками нипають вулицями і викошують їх до чистоти.

Продзвеніли-прогуркотіли перші трамваї.

І в місті слідом за трамваями вниз усе згромадилося, закрутилося, дедалі набираючи розгону. Мені вже не було чого сидіти на Пасіках, мені треба було злетіти в цю хвилину над Львовом і подивитися, як із провулків, вулиць і вуличок стікається до трамвайних, тролейбусних, автобусних зупинок уранішня робоча зміна; як із залізничного вокзалу майже щокожні десять хвилин у міру приходу приміських електричок випруджували, затоплюючи собою площу, людські товпища, що ріками і потоками текли до прохідних заводів і фабрик, до дверей інститутів і шкіл, людські потоки вливалися у могутні річища. Не скажу, що земля двигтіла під ними, просто люди поспішали на роботу, та відчувалося у робітничій ході щось могутнє, молоде.