Сивий вітер - Федорів Роман
Він, зокрема, позичив йому 700 злотих. На той час це були величезні гроші.
— Справді — погодився Ярослав Дмитрович,— зять Сенька Сідляра — Сенько Луцький — пізніше згадував, що Федоров у його тестя "користувався усякою вільністю".
— То, може, Федоров мешкав на Підзамчі в Сідляра після повернення з Острога і своїх мандрівок до Відня і Кракова?
— Ні,— заперечив Ісаєвич.— Сідляр помер 1580 року. Крім того, відомо достеменно, що Федоров після повернення з Кракова і Відня тяжко захворів і помер у хаті українського кравця Антохи — Антона Абрагамовича на Підзамчі. Сталося це 15 (5) грудня 1583 року.
— Можна припустити, що на Краківській, в ремісничому кварталі, Федоров винаймав лише приміщення для друкарні, а сам мешкав на Підзамчі?
Багато невиясненого в особистому житті Федорова. Таємницею овіяні життя і смерть його старшого сина, званого в документах Іваном Друкаревичем, який займався палітурною справою. Відомо, що він помер молодим, зазнавши знущань львівського єпископа Балабана. Крім Друкаревича, у Федорова були також малі діти, опікуном яких після його смерті став "рурмайстер" (водогінний майстер) Юрій. Яка доля цих дітей? Чи повиростали вони й пустили коріння у львівську землю?
Очевидно, мої запитання адресовані насамперед дослідникам, які ще не вияснили багато темних місць у життєписі Першодрукаря. Шукаючи і скрізь, де тільки було можна, "вибиваючи" кошти для улюбленої справи — друкування книг "перед тим не бачених", він метався по Львову, ходив до міщан, багатих купців, церковних діячів. Іноді вдавалося дещо роздобути, але друкарня вимагала все нових і нових витрат. І він, ночами сліпаючи при свічці в того ж таки Сенька Сідляра, креслить проект гармати, що складалася з окремих частин і могла своїми кількома стволами руйнувати найміцніші замки й укріплення, а менші об'єкти висаджувати в повітря. Гармату можна було розібрати на 50, 100 і навіть на 200 частин, залежно від розміру і калібру. Крім того, Федоров винайшов новий тип мушкета. Свої послуги зброяра він пропонував польському королю Стефанові Баторію. Задля реалізації своїх зброярських винаходів Федоров 1583 року їде до Відня до імператора Священної римської імперії Рудольфа, навіть демонструє йому привезену з собою гармату. Потім він пробує зацікавити своєю зброєю саксонського курфюрста Августа.
Чи вішїовів йому Август? Чи був Федоров у Дрездені? Очевидно, ні. Повернувся він до Львова ще більш збіднілий, обтяжений боргами, і ще більш утаємничений для майбутніх дослідників. Він і сьогодні, поки ми з Я. Д. Ісаєвичем сидимо на приступках музею, ходить дворищем колишнього Онуфріївського монастиря, для нього не існує ніяких загород — і ось він уже в яблуневому саду на пагорбі, і звідти, з висоти і з минувшини, зорить на нас із докором: "Як мало ви про мене знаєте... А може, моє захоплення зброярством — моя трагедія? Бо ж ціле своє життя я заходжувався "сіяти духовні зерна". Як ці зерна не вкладаються поряд із гарматами!"
— Ходячи по Львову слідами Івана Федорова,— порушує мовчанку Ісаєвич,— я іноді ловлю себе на думці, що дослідники в боргу не тільки перед Першодрукарем, а і його помічниками, однодумцями. Ми тут згадували про Сенька Сідляра. Тим часом це був не звичайний ремісник, який не шкодував друкареві грошей, а один із найосвіченіших членів української громади у Львові. Він листувався з князем А. Курбським, мав велику бібліотеку. А чи багато знаємо про "маляра Лавриша" — Лаврентія Пухала, або ж Михайла Дашкевича, Івана Яцьковича Мо-роховського та інших львів'ян, імена яких напівстерті на сторінках історії? Мене особисто здавна хвилює постать ченця Мини, який, напевно, знав Федорова за життя, був його сподвижником, а після смерті був серед тих, хто не дав вивезти закладену Федоровим друкарню зі Львова, викупивши її у лихваря Ізраїля Якубовича на зібрані братчиками гроші.
Я розумію Ярослава Дмитровича; я теж бачу перед собою отця Мину, який із "тацею" ходить Руською вулицею, блукає Підзамчем, нипає ворітьми на Галицькому передмісті... не минає дворищ ні багатих, ні убогих, випрошує у кого золотий, у кого — два на придбання Успенським братством друкарні Івана Федорова. Бо Львову, добрі люди, книжка руська зело як потрібна, бо най сховаються перед нею шаблі і мушкети, книжка — зброя гостріша, вона осторожнює нас од ворога. Отець Мина, про якого так мало знаємо, марно не їв монастирської каші: як тільки Братство дістало до рук друкарню, стає біля федо-ровського верстата і братчики називать його "ученим друкарем".
Чому "ученим"? І хто вчив його друкарської справи? Сам Федоров? А чи потреба суспільна? Сьогодні можемо на цю тему ставити безліч риторичних запитань, бо наука з цього приводу поки що мовчить. Зате знаємо точно, що придбана друкарня стала мовби центром усієї суспільно-культурної діяльності Успенського братства. Не випадково, мабуть, один з опікунів майна Успенської церкви міщанин Лесько Милецький 1589 року заповів Братству усі "ценяві" (олов'яні) речі зі свого будинку для виготовлення шрифтів.
— Яка висока громадянська свідомість! — вихоплюється у мене. Ярослав Дмитрович розважливо додає:
— Книжка в усі часи збуджувала уми. Це знала, до речі, і шляхта. Уже в XVII столітті, коли козацькі війська зазнали поразки під Берестечком, король польський, користуючись нагодою, заборонив діяльність братської друкарні, мотивуючи тим, що вона своїми книгами сіє ребелію, бунт. Дуже промовистий історичний факт!.. До речі, я спеціально вивчав питання про розповсюдження і читання книжок у Львові. Виявилося, що книжки тоді купували не тільки багаті купці, патриції, а навіть і слуги. У 1574 році склали список книжок, які належали слузі Іванові Борину. Збирали власні бібліотеки також львівські братчики. Серед них були відомі бібліофіли, як, наприклад, Лесько Ма-лецький, Гаврило Ярошевич, Роман Стрілецький. Зрозуміло, що книжки на той час коштували великі гроші і були доступні переважно багатим людям. Львівському докторові медицини Еразмові Сиксту належало 750 книг. Любили і читали книжки також львівські вірмени, що мали свою вулицю по сусідству з українцями. І що цікаво знати: дуже популярними у ті часи були античні твори — Арістотель і Ксенофонт, Вергілій і Ціцерон.
Уже сутеніло, коли ми з Ісаєвичем піднялися на вежу-дзвіницю Онуфріївського монастиря. Підзамче лежало перед нами, мов у білому мареві — навкруги цвіли яблуневі сади. У білих тих садах, у гомоні вулиць, що повнилися дзвоном трамваїв і людськими голосами, у вікнах, що спалахували на всіх поверхах, у цьому тихому закутку колишньої обителі досі владарює, здавалося нам, Іван Федоров. І не тільки тому, що десь тут спочиває його прах: тут приріс він навіки своїм великим діянням.
КАРБИ НАШІ
Ах, ваша ясновельможність...
Здається, котрогось разу я уже розповідав своїм читачам про одну свою несподівану зустріч з однією графинею, але сьогодні випала така необхідність, що мушу повторитися. Діялося це восени 1969 року в Перемишлі, у ПНР, куди я їздив у творче відрядження — оглянути давні городи Ярослав, Холм і, звичайно, Перемишль. Цілий день, маючи добрих опікунів в особі тогочасного голови Українського суспільно-культурного товариства Миколи Івановича Королька та деяких місцевих уескатівців, я обходив і об'їздив усе місто, оглянув музеї і тамтешні храми, обідав у ресторані над Сяном, а ясне і тепле надвечір'я було присвячено Замковій горі — місцю, де зродився давній Перемишль. Зрештою, мова сьогодні не про перемиські старожитності, а про пере-миську стару сиву жінку, що сиділа на Замковій горі на сусідній зі мною лавці і якимось чудом (може, я прохопився українським словом, а може, на моєму обличчі, у моїх руках було щось таке "інакше"?) впізнала в мені "львов'яка". Тоді підсіла на мою лавку і відрекомендувалася графинею (прізвища я не запам'ятав, а вигадувати не хочу), яка доживає у Перемишлі свої дні і котра, прошу пана, снить Львовом, бо мала на вулиці Кохановського (на теперішній Маяковського) свою триповерхову кам'яницю, яку нова, начебто "українська", влада в неї націоналізувала.
— А може, прошу пана, українці націоналізували в нас, у поляків, цілий Львів? — сказала вона мені.— Адже це наше місто, Казимир Великий його здобув і розбудував. Там, у Львові, живе дух польський, нічого там немає русинського, ні рисочки, ні знаку, ні крапельки. Ми ще колись туди повернемось!
Я був оглушений відвертою шовіністичною заявою, мовби раптом опинився посеред довоєнних "стшельцув" та осадників, які вогнем і мечем придушували на "всходніх кресах гайдамацький дух"; я був здивований, бо перед тим на зустрічах із польськими письменниками, ученими, студентами в Люблінському університеті імені Марії Кюрі мене приймали по-братському, щиро, і якщо хтось і розпитував про
Львів, то не було в тих запитаннях давнього загарбницького жалю і затаєної злості.
І раптом на Замковій горі у Перемишлі об'явилася, показавши гострі шовіністичні зуби, її ясновельможність графиня! Коли перше моє здивування минулося, я починав розуміти графиню: вона була уламком того давно минулого панського світу, який владарював не тільки у Львові, а й у себе, в Польщі, тому інакше вона не могла ні думати, ні говорити; вона збиралася ще "кудись" повернутися і панувати, було їй добре на Кохановського, там мала будинок і ще, мабуть, якийсь маєток, що давав прибуток... там було життя солодке.
Я не вельми намагався щось доводити старій засліпленій жінці, то була б марна робота, я тільки сказав їй:
— Але ж, ласкава пані, як може бути Львів польським, чи точніше — вашим графським містом, коли він справіку стоїть на українській землі, коли там українським трудовим людом покладено кожен камінь? А що колись він належав, завойований, до Речі Посполитої, то річ така: окупанти приходять і відходять. А місто залишається!
Чи її ясновельможність мене зрозуміла? Боюся, що ні.
її ясновельможність, мабуть, давно віднесли на перемиське кладовище і цей епізод не варто було б згадувати, якби кілька років потому, коли в Народній Польщі спробувала піднести голову контрреволюція, із приймача в моєму кабінеті не вискрипів надтріснутий бас старого й вилинялого полковника, що славно-явно вихваляв Пілсудського і котрому серед білого дня снився похід на Львів і на Київ.
Я у душі сміявся із спорохнявілого вояки, але ж він звертався до молоді...
