Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Тато взувся спросоння та й па роботу. Вже в електричці довелося ноги під лавку ховати: хоч роззу-"вайся! А па роботу з вокзалу йшов — усі на черевики татові тільки й дивилися.

Було ж потім сміху: тиждень згадували...

Ну, гаразд, сіли, поїхали. Тато за рулем, як нова копієчка, поруч Валя, теж причепурена, а позаду хотіли вже вмоститися ми, так Валя прогнала. Не пустила навіть Максима.

— А тітка де сяде?

— Тітка що, все заднє сидіння займе?

— Все не все, але ж у неї будуть і речі!

І як у воду дивилася: зупинився вагон, тато потім розповідав, підбігли вони ото вдвох, а їм назустріч — гора клумаків. Закупорили вихід — пі туди пі сюди. Потім довідалися, що тітка за сто кілометрів од Києва в тамбур клумаки оті витаскала: боялася, що злізти не встигне. Утрьох ледь доволокли до машини: як тітка все те на собі й тягла!

Тітка сіла попереду, поруч із татом, а Валя вже позаду. І ми, що назустріч їм вибігли, побачили, що наша машина на одне колесо аж присідає: нащо вже тато в тілі, дев’яносто з гаком, та тітка його переважила. "Всю дорогу за ресори переживав!" — скаже потім тато Максимові.

Ну, приїхала тітка — навезла повну хату гостинців: і смаженого, і вареного, і ковбас, і сиру, і масла, і яєць два повні кошелі, сот шість, як пе більше. "В неї що — птахоферма?" — спитав зачудовано тато. Наділила гостинцями, особливо онуків, та й сіли до столу.

ї ніколи наш стіл так по тріщав од їстівного. Що тітка виклала, а що й Валя постаралася: два дні готувала. Тут же й дві пляшки: одна з наливкою домашньою, нашою, а другу тітка поставила:

— Ви думаєте, тільки у вас уміють робити, ге? А по-куштуйте-но нашої! — Голос у тітки веселий, дзвінкий, на ВСю щоку рум’янці запечені, а брови вилискують молодо. Як сіла поруч із Валею, то майже ровесниця. От якби тільки не така товста, стілець аж потріскує. Як сідала, то ми всі так і завмерли; впаде — пе впаде? Стілець, слава богу, вйтримав — пе розламався.

Налив тато з пляшок: чоловікам із тітчиної, жінкам — вже із нашої, онукам — лимонаду, потягся чаркою до тітки:

— З приїздом вас, Ганно Степанівно!

Хильнув і одразу ж за хліб ухопився — занюхати.

— З чого ви її гнали?

— Та вже ж не з роси! — відповіла весело тітка.— Тож будьте здорові й щасливі, щоб вашу хату лихо минало, щоб жили у достатках! — Пила, мов цілувалася з чаркою.— Та й наливка ж смачна! Це ти, Валю,, робила?

— То у нас тато. Він у нас на всі руки майстер.

— Отакий же був і мій чоловік,— похвалилася тітка.— За що було не візьметься — аж горить...

Випили за світлу пам’ять тітчиного чоловіка. І за нашу маму випили. Поїли, погомоніли та й незчулися, як і вечір заліг: спати пора, бо тітка ж натомилася з дороги.

— Такі смалії в тому поїзді їхали, що й вікон пе видно було. Ви, бачу, не курите? — повернулася до тата.

— Курю. Тільки після того, як вип’ю.

— Отак і в нас па селі: то за чарку, щоб закурити, то за цигарку, щоб випити... А мій чоловік, царство йому небесне, цигарки в рота не брав... І мене за всю жизнь не зобидив ні разу. Хоч би пальцем торкнув... Ото тобі, Валю, збрехала циганка, та й мене обдурила: наворожила, коли ще була дівкою, що чоловік мене задушить у постелі. То я, коли Пилип до мене посватався, не знала вже, що й робити. І виходить моторошно, і не виходити жалко: перший же нарубок на все село!.. То хочете — вірте, хочете — ні, а як поженилися, то пе одну нічку повік не стуляла, все здавалося, що Пилип ось-ось до шиї руками полізе... Еге ж, отакі вони, ті цигани!

— Ну й балакуча ж! — сказав тато Максимові, коли вийшли удвох покурити на ганок.

Валя тітці в тій же кімнаті, де їли, й послала: на ліжку, що на ньому спала з Максимом. Подумала спершу про мамину, там ліжко стояло таке, що й слона поклади — не прогнеться, та одразу я? згадала, як вони з Максимом після маминої смерті хотіли туди перебратись, а тато їх не пустив: "Хаіі там онуки живуть!" Тож, пославши тітці на ліжку, а собі й чоловікові вже па підлозі, довго не могла ще заснути: прислухалася, як під татом пружини риплять. Теж, мабуть, якісь думки сон проганяли. Не витримала, розбудила Макеима, що вже був захропів:

— Ти не спиш?.. От якби тато оженився на тьоті!

— Ти чого на ніч об’їлася?

— Нічого!.. Тітка хіба пе людина?

— Людина... Тільки ж дуже товста.— Максим аж розсміявся тихенько,— її обііімати — вірьовку в руки брати треба!

— Сам ти вірьовка! — сказала Валя з досадою.— Замовкни, бо спати не даєш!

Максим замовк. Обернувся спиною, засвистів у сонну сопілочку. А Валя другого ранку схопилася — ні тітки, ні тата. Лише діти товчуться: подушками одне в одного кидаються. Нагримала, вуха насмикала, на кухню пішла. А там шипить, а там шкварчить: тітка, як багатоверстатниця, млинці на двох сковородах смажить.

— Ну коли ви схопилися? Поспали б іще!

— Я вже, доню, виспалась. Ти б іще полежала. Тільки й того, що молодою в постелі поніжитись. Максим іще спить?

— Спить. Чи ви Максима пе зпасте? А тато в дворі?

— У дворі,— розсміялася тітка. Щось, мабуть, веселе згадала.

Валя прислухалася: клепає тато. А тітка все усміхається.

Вийшла Валя в двір: так і є — тато в своїх жахливих трусах. В отих чорних, що їх Валя не раз спалити нахвалялася. З одного боку дірка пропалена, а з другого — плями руді.

— Тату, ну як вам не сором!

— А хіба що?

— Чужа ж людина в хаті!

— А я хіба голий?

— Одягніться зараз же!.. І хоч сьогодні пе возіться з цим залізяччям проклятим!

— А з чим же мені возитись!

Валя тільки рукою махнула. Вернулась до хати, винесла чисту сорочку, штани:

— Зараз же мені надягайте!

— От доклепаю, тоді й надягну.

У Валі сльози на очі:

— Як не одягнетесь зараз же, я з двору зійду!

Чи не вперше побачив тато невістку такою. І з великого подиву взяв сорочку, штани, пішов у гараж: одягатися.

Вийшов тато в новому та чистому — настрій геть зіпсований. Мов у чужу шкіру вліз. Спробував знову клепати — і молоток не туди стоїть.

— Вам треба було, тату, хоч штани не надягати! —-сміявся потім Максим.

І настали для тата важкі дні та чорні години; не встиг-ї нені і на поріг ступити, а вже Валя назустріч — з чистим та напрасованим;

— Умивайтесь пошвидше та переодягніться. Та спецівку свою подалі сховайте.— Дуже ж бо хотілося, щоб тато тітці сподобався.

Тато вже пробував, з роботи вернувшись, не в хату йти, а одразу ж у сарай чи гараж. Так хіба ж од такої сховаєшся!

Якось прийшов з електрички — жінки перед дзеркалом крутяться. Тітка в спідниці новій, у блузці яскравій, Валя їй на голові косу викладає. Й щоки в обох аж горять.

— Де це ви пропадали? — нетерпляче невістка.— Умивайтесь швиденько та одягніться як слід.

Зайшов тато в кімнату, а на дивані костюм вихідний із спинки звисає, сорочка комірцем накрохмаленим сяє, а біля дивана — черевики нові, що їх Валя минулого року купила, а тато один раз і взував.

— Що ви надумали? — спитав у повістки, коли та одірвалась од тітки та за чимось до кімнати вбігла.

— Опо подивіться! — кивнула Валя па стіл.

Тато як глянув, то й у животі похолонуло: квитки в театр! Та не чотири чи три, а всього два.

— Це для кого? — спитав заїкаючись.

— Для вас... Ледве дістала... На оперу... Одягайтесь мерщій, бо запізнитесь!

— Не поїду! — сказав тоді тато.— Й одягатись не буду! Ти купувала, ти й іди, а мене від опери ще змалку нудить! — Тато під руку сердиту й не таке міг сказати.

Валя, звісно, в сльози: отака мені дяка! Я з ніг збивалася — діставала, а ви ще й кричите!

— Та хто ж па тебе кричить? — включив задній хід тато.— Тільки я в театр не піду!

— То ж по просто театр, то ж оперний!

— Тим паче не піду! ідіть з Максимом удвох.

Валя ще дужче в сльози. І таки добилася свого.

Пішли "молодята": тітка — як пава, тато — як пугач.

— Ну ти й дипломат! — сказав Валі Максим; поліз був до тата, та ледве не вхопив запотиличника.— Тато вмиратиме — тобі не простить!

— Нічого, ще й дякувати буде! До ти таку, як тітка, знайдеш?

Максим одразу ж і погодився: а не знайдеш! ІЦо добра, хоч до рани тули, а що й турботлива та роботяща; весь день не присяде. І в хаті, і на кухні, й у дворі. Валі лишалося тільки на базар, в магазин сходити та малого в садок одвести.

— Хоч одіспалася за всі оці роки! — хвалилася Максимові.

Так що тітка нам он як пригодилася б! Якби ж була хоч трохи худіша. А то як зайде в кімнату, всім одразу стає тісно.

— Якби ж вона не такою товстою була!

— А ти що: шкапу для тата хотів? Чи козу облуплену? — Валя, сама, слава богу, в тілі, худих жінок терпіть не могла.

Заткнула рота Максимові: злякався, що почне допитуватись, чому це жінки в тілі не до вподоби стали. "Може, я тобі вже набридла? Може, худішу знайшов? Недаремно ж вночі вертітися став!.." Було вже таке: Максим як згадає, то й досі мурашки по тілу. Валя добра, добра, а свого не впустить!

— Хоч опера цікава? — перевів мову на інше.

— А їм не все одно?.. Ти дуже на сцену дивився, коли мене по театрах обіймав?

"Так то ж ми, молоді, ще й закохані! — хотів був заперечить Максим,— А це ж тітка й тато". Та вчасно змовчав.

Валя ж, поки тітка з татом вернулися, місця собі не знаходила. Дуже ж бо великі надії па оперу ту покладала.

Повернулися о пів на дванадцяту. Тітка не могла нахвалитись.

— Та красиво, та гарно — мов у церкві! А стільці таким пооббивано, що на свята тільки й носити. Спасибі ж тобі, доню: оце буде що розповідати в селі!

Тато ж плювався:

— їдять — співають, вмирають — співають. І в нужнику, мабуть, співатимуть.

— Так це ж опера, тату!

— А я що кажу: збори?..

І ще тато після того культпоходу став про дещо догадуватись. Знову влазив у свої чорні труси, коли в двір щось робити виходив, кинув голитися щодня, на роботі став усе довше затримуватись. Схопиться Валя: де тато? А на роботу побіг! Увечері вже й лягати час, а тата все з роботи немає. А минулої суботи ще звечора машину помив та й схопився засвіт. До кімнати навшпиньках зайшов, розбудив Максима і Валю:

— Валю, Максиме, вставайте. Поїдемо до нашої мами.

— А тьотя? — спитала Валя спросоння.

— Степанівна хай ще спить. Хай хоч трохи спочине од нас.

І хоч тітка, яка прокинулася теж, сказала, що вона зовсім не втомилася, і Валя потім одводила набік тата: просила взяти й тітку, тато лишивсь непохитний.

Після того тато зовсім Валиної тітки сторонитися став.