Червоне і чорне - Стендаль

Такий нестерпний стан тривав кілька годин. Від моральної отрути лікуються фізичними заходами й шампанським, але Жюльєн вважав би себе жалюгідним боягузом, якби вдався до таких засобів. Того жахливого дня він весь час ходив по своїй тісній камері, а надвечір раптом вигукнув: «Та я з глузду з'їхав! Я мав би тужити, якби мені судилося вмерти природною смертю. Тоді вигляд немічного старого міг би засмутити мене, але смерть раптова, в розквіті сил, врятує мене від цього жалюгідного руйнування».

Проте, як би Жюльєн не переконував себе, він відчував, що розчулився, виявив малодушність, і тому його так засмутили ці відвідини.

В ньому вже не було нічого суворого й величного, ніяких римських доблестей. Смерть піднеслася в його уяві на більшу височінь і вже не здавалась такою легкою.

«Це буде моїм термометром,- сказав він собі.- Сьогодні ввечері я на десять градусів нижче тієї мужності, з якою треба йти на гільйотину. А вранці я мав ще належну мужність. Зрештою, що з того! Аби тільки вона повернулася до мене в потрібну хвилину».

Думка про термометр зацікавила Жюльєна і навіть кінець кінцем розвіяла його похмурий настрій.

Наступного дня, коли він прокинувся, йому стало соромно згадувати про вчорашнє. «Мій спокій, моє щастя під загрозою». Він навіть вирішив був звернутись до генерального прокурора з проханням, щоб до нього нікого не пускали. «А Фуке? - подумав він.- Якщо він здумає приїхати в Безансон, як це засмутить його!»

Жюльєн не думав про Фуке вже, мабуть, місяців зо два. «Який дурний я був у Страсбурзі, думка моя не сягала вище комірця мого мундира». Тепер він часто згадував Фуке, і ці спогади знов розчулили його. Схвильовано ходив він з кутка в куток. «Ось я вже опустився на двадцять градусів нижче рівня смерті... Якщо так буде далі, краще покінчити з собою. Як радітимуть всі оті абати Маслони і пани Вально, коли я помру, як боягуз».

Приїхав Фуке; цей простодушний, добрий чоловік не тямив себе від горя. Всі його помисли зводились до того, щоб продати все своє майно, підкупити тюремника і врятувати Жюльєна.

Він довго розповідав йому про втечу де Лавалетта.158

- Ти мені завдаєш прикрості,- сказав Жюльєн,- пан де Лавалетт був невинний, а я винен. Ти мимоволі змушуєш мене думати про те, яка між нами різниця... Але невже це правда? Як! Ти готовий продати все своє майно? - здивувався Жюльєн, знов стаючи спостережливим і недовірливим.

Зрадівши, що його друг нарешті якось відгукнувся на його пропозицію, Фуке почав довго й докладно підраховувати з точністю до ста франків, скільки він може одержати за кожну свою ділянку.

«Яка прекрасна самопожертва для сільського власника! - подумав Жюльєн.- Скільки ощадливості, дрібної скнарості, від якої я колись так червонів, коли помічав її в нього,- і всім цим він жертвує заради мене! У тих блискучих юнаків, яких я бачив у палаці де Ла-Моль і які читають Рене, немає його смішних вад; але за винятком дуже молодих і таких, що несподівано розбагатіли завдяки спадщині й не знають ціни грошам,- хто з тих блискучих парижан був би здатний на таку жертву?»

Всі помилки французької мови, всі вульгарні манери Фуке - все зникло для нього, і Жюльєн кинувся обнімати друга. Ніколи він ще не віддавав такої переваги провінції перед Парижем. Фуке, побачивши захват, яким сяяли очі його друга, подумав, що той погодився на втечу.

Цей вияв високого благородства повернув Жюльєнові душевну силу, яку в нього відібрала поява пана Шелана. Він був ще дуже молодий, але, на мою думку, в нього були прекрасні нахили. Замість того щоб переходити від чутливості до хитрості, як це трапляється з більшістю людей, він з віком став би сердечнішим, добрішим і вилікувався б від своєї шаленої недовіри... А втім, навіщо ці марні передбачення?

Допити дедалі частішали, незважаючи на всі зусилля Жюльєна, що намагався своїми відповідями скоротити справу:

- Я вбив або принаймні умисно хотів заподіяти смерть,- повторював він щодня.

Але суддя був насамперед чиновником-формалістом, і показання Жюльєна ніяк не могли скоротити допитів; самолюбство судді було зачеплене. Жюльєн не знав, що його хотіли перевести в жахливий каземат і що тільки завдяки клопотанням Фуке він залишився в своїй кімнатці, на висоті ста вісімдесяти східців.

Пан абат де Фрілер належав до числа тих впливових осіб, яким Фуке постачав паливо. Добрий лісоторгівець домігся того, що його прийняв всевладний старший вікарій. Радість Фуке була невимовна, коли пан де Фрілер заявив йому, що, пам'ятаючи прекрасні якості Жюльєна і послуги, які він колись зробив семінарії, він має намір замовити за нього слівце перед суддями. У Фуке вже з'явилась надія врятувати друга, і, перш ніж піти, він кинувся на коліна перед паном старшим вікарієм і попросив його прийняти й роздати на служіння мес десять луїдорів, щоб вимолити виправдання звинуваченому.

Фуке дуже помилявся. Пан де Фрілер був не такий, як Вально; він відмовився взяти гроші і навіть намагався дати зрозуміти простакові селянинові, щоб він залишив їх собі. Побачивши однак, що, висловлюючись ясніше, можна допуститись необережності, він порадив Фуке роздати ці гроші як милостиню бідним в'язням, які справді терпіли нестатки в усьому.

«Цей Жюльєн - якась дивна істота,- думав пан де Фрілер, вчинок його незрозумілий, а для мене таких речей не повинно бути. Чи не можна зробити з нього мученика? В усякому разі, дізнаюсь, у чому тут суть, і, до речі, може, знайду нагоду, щоб пристрахати пані де Реналь, яка нас зовсім не поважає і в глибині душі ненавидить мене... можливо, мені вдасться принагідно знайти шлях до блискучого примирення з паном де Ла-Молем, який має явну прихильність до цього семінаристика».

Угода, що поклала край цьому позову, була підписана кілька тижнів тому, і абат Пірар, виїжджаючи з Безансона, натякнув на таємниче походження Жюльєна саме в той день, коли сердега стріляв у пані де Реналь у вер’єрській церкві.

Жюльєн передбачав тільки одну неприємність перед смертю: відвідини батька. Він порадився з Фуке, чи не написати генеральному прокуророві прохання, щоб до нього більше не пускали ніяких відвідувачів. Цей жах перед зустріччю з батьком, та ще в таку хвилину, глибоко збурив чесне міщанське серце лісоторгівця.

Тепер йому навіть здавалось, що він розуміє, чому так багато людей ненавидять його друга. Але з поваги до його горя він приховав свої думки.

- В усякому разі,- холодно сказав він Жюльєну,-