Червоне і чорне - Стендаль
- Де лист пані де Реналь? - холодно спитав Жюльєн.
- Ось він. Я не хотіла його показувати, не підготувавши тебе.
Лист:
«Обов’язок мій перед святою справою релігії і моралі примушує мене, пане, зробити надзвичайно тяжкий для мене вчинок, непогрішимий закон наказує мені в цю хвилину завдати шкоди ближньому, але з метою попередити ще більше лихо. Скорбота, яку я почуваю, повинна бути підкорена почуттю обов'язку. Немає сумніву, пане, що поведінка особи, про яку Ви мене просите розповісти всю правду, могла здатись незрозумілою, навіть добропорядною. Від Вас, можливо, вважали за потрібне приховати частину правди або навіть подати дещо в іншому світлі, виходячи з вимог обережності, так само як і релігії. Але насправді поведінка особи, про яку ви хочете дізнатись, була варта цілковитого осуду навіть у більшій мірі, ніж я можу висловити. Бідний і жадібний, цей юнак прагнув завоювати собі певне становище в світі й вибитися в люди, вдаючись з цією метою до найвитонченішого лицемірства й звабивши слабу й нещасну жінку. Тяжкий обов'язок змушує мене також визнати, що пан Ж... не визнає ніяких законів релігії. По совісті кажучи, я змушена думати, що одним з його способів домагатись успіху в тому чи іншому домі є зваблення жінки, яка користується в цьому домі найбільшим впливом. Прикриваючись удаваною безкорисливістю й фразами, вичитаними з романів, він прагне одного - оволодіти довірою господаря дому і його багатством. Він сіє скрізь нещастя і вічне каяття...» і таке інше, і таке інше, і таке інше.
Цей лист, дуже довгий і напівзмитий слізьми, був, безперечно, написаний рукою пані де Реналь і навіть написаний старанніше, ніж звичайно.
- Не смію судити пана де Ла-Моля,- сказав Жюльєн,-дочитавши до кінця.- Він вчинив правильно й обережно. Який батько згодився б віддати свою дочку за такого чоловіка. Прощавайте!
Жюльєн вискочив з фіакра й побіг до своєї поштової карети, що чекала його на розі вулиці. Матильда, про яку він, здавалося, забув, зробила кілька кроків слідом за ним, але погляди крамарів, що добре знали її і тепер повиходили з дверей своїх крамниць, примусили її квапливо повернутися в сад.
Жюльєн помчав у Вер’єр. При такій швидкій їзді він не міг, як збирався, написати Матильді, бо рука його креслила на папері лише якісь нерозбірливі кривульки.
Він приїхав у Вер’єр в неділю вранці і одразу ж зайшов до торговця зброєю, який поздоровив його з несподіваним збагаченням. Ця новина хвилювала все місто.
Жюльєн насилу розтлумачив йому, що хоче купити пару пістолетів. Зброяр на його вимогу зарядив їх.
Пролунали три удари дзвона; це добре відомий у французьких селах благовіст, що після різних інших ранкових передзвонів сповіщає про початок обідні.
Жюльєн увійшов у нову вер'єрську церкву. Всі високі вікна будівлі були запнуті червоними завісами. Жюльєн опинився на кілька кроків позаду крісла пані де Реналь. Вона, здавалось, ревно молилася. Коли він побачив цю жінку, яка так кохала його, рука в нього затремтіла, і він спочатку не мав сили здійснити свій намір. «Не можу,- казав він сам собі,- це понад мої сили».
В цю мить молодий причетник, що прислуговував священикові, задзвонив до виносу святих дарів. Пані де Реналь похилила голову, яка на хвилину майже сховалась за згортками шалі. Тепер Жюльєн не відчував так виразно, що це вона. Він вистрілив з пістолета і промахнувся; вистрілив удруге - вона впала.
XXXVI. СУМНІ ПОДРОБИЦІ
Не чекайте від мене малодушності. Я помстився за себе. Я заслужив смерті, ось я. Моліться за мою душу.
Шіллер
Жюльєн стояв нерухомо, нічого не бачачи. Трохи отямившись, він помітив, що всі парафіяни тікають з церкви. Священик вийшов з вівтаря. Жюльєн повільно пішов слідом за кількома жінками, що з криком бігли до виходу. Одна з жінок, бажаючи випередити інших, грубо штовхнула його, і він упав. Ноги його зачепились за перекинутий юрбою стілець. Підводячись, він почув, що його хтось тримає за комір,- це був жандарм у повній парадній формі. Жюльєн машинально взявся був за свої маленькі пістолети, але другий жандарм схопив його за лікті.
Його повели у в’язницю. Привели у камеру, наділи залізні наручники й залишили самого; двері замкнулись за ним на ключ; все це відбулося дуже швидко, і він при цьому нічого не відчував.
- Ну, ось і кінець усьому,- сказав він голосно, опам'ятавшись.- Так, через два тижні гільйотина... або покінчити з собою до того часу.
Думки його не йшли далі; йому здавалось, що голову його щось міцно стискає. Він навіть озирнувся, чи не тримає його хтось. Через кілька хвилин він поринув у глибокий сон.
Пані де Реналь була поранена не смертельно. Перша куля прострілила її капелюшок; коли вона обернулась, гримнув другий постріл. Куля влучила в плече і - дивна річ - відскочила від плечової кістки, яку вона все ж таки пошкодила, і попала в готичний пілон, відбивши від нього великий осколок.
Коли, після довгої і болісної перев'язки, хірург, чоловік серйозний, сказав пані де Реналь: «Я відповідаю за ваше життя, як за своє власне»,- вона глибоко засмутилась.
Вона давно вже щиро хотіла вмерти. Лист до пана де Ла-Моля, написати якого примусив пані де Реналь її теперішній духівник, завдав останнього удару цій жінці, знесиленій постійним горем. Це горе було - розлука з Жюльєном, а вона назвала його докорами сумління. Духівник, молодий священик, доброчесний і ревний, що недавно приїхав з Діжона, добре це розумів.
«Вмерти ось так, не від власної руки - це ж зовсім не гріх,- думала пані де Реналь,- Може, господь простить мене за те, що я радію смерті». Вона не наважувалась додати: «А вмерти від руки Жюльєна - це найвище блаженство».
Як тільки їй вдалося збутися хірурга і цілої юрби співчуваючих, вона покликала свою покоївку Елізу.
- Тюремник,- сказала вона їй, сильно почервонівши,- дуже жорстока людина. Він, мабуть,
