Перехресні стежки - Франко І. Я.
Стальський устав і пройшовся по комнаті. Було вже досить темно, то Рафалович засвітив лампу і поставив на столі.
- У мене була служниця. Чудова молодичка, весела, палка, така, яких я любив. Вечором, коли повечеряємо, жінка мовчить, дивиться в вікно і зітхає; я сиджу при столі, читаю газету, пробую заговорити до неї, вона мов і не чує. Ну, я попробую раз і другий, а далі подумаю собі: «Мара тебе бери!» Та й іду до кухні. Тут моя Орися пряче посуду, чистить чоботи і співає собі тихенько. Прийду, сяду, балакаємо, жартуємо... Жінка постоїть при вікні, потуманіє та й іде спати, а мені й байдуже. Мені весело з Орисею. Так було раз, другий раз. Далі чую, моя жінка вночі встане з ліжка і тихесенько крадеться до дверей, що ведуть до кухні. «Ага,- думаю собі,- заздрісна! Підглядає. Ну, ну, може, хоч заздрість розігріє її риб’ячу кров». І жартую собі далі з Орисею, щипаю її... знаєте... Жінка послухала, послухала з півгодини, а потім чап-чап-чап, на своє ліжко. Я десь так по півночі іду також на своє ліжко, чую: вона хлипає. «Овва, небого,- думаю собі,- тим мені не заімпонуєш, я на таке оружжя твердий». Удаю, що не чую, лягаю на ліжко і сплю собі спокійно. На другий день вона дується, не говорить. А мені байдуже. Не говориш - як собі хочеш. При обіді насуплена, при вечері мовчить. То я, скоро по вечері,- до кухні і знов з Орисею пробарашкував до півночі. Іду спати - вона знов хлипає. Мені байдуже. Так було кілька день. Вона, певно, думала, що переможе мене своїм хлипанням і своїм сумуванням, а мене се ще дужче дразнило, ще гірше затверджувало против неї. Вперта ти, небого, але я ще впертіший!
Він оповідав се байдужно, майже жартливо, навіть не почуваючи, яке огидливе вражіння викликав тим у свойого слухача. Євгеній сидів при столі, підперши голову долонею і зажмуривши очі; нізащо в світі він не був би глянув тепер у лице Стальському.
- Вкінці моя пані таки заговорила і, розуміється, підняла річ з такого боку, що, замість поправити, погіршила справу. Коли одного разу я прийшов із канцелярії і тілько що сів до обіду, вона випалила:
«Слухай, Валеріане, се не може так далі бути».
«Що таке?»
«Ти знаєш що. Або я твоя жінка, або ні».
«Ну, і що ж з того?»
«Мусиш відправити Орисю».
«Мушу?»
«Так, мусиш».
«Не бачу того мусу».
«Я не можу з нею жити в однім помешканні».
«Та й не жиєш. Ти жиєш у покою, а вона в кухні».
«Я не можу стерпіти, щоб вона довше була в кухні».
«Зле варить?»
«Не жартуй, Валеріане! Ти дуже добре розумієш, про що я говорю».
«А коли знаєш, що розумію, то знов я не розумію, пощо ти се говориш. Орися добра служниця, мені вона подобається, і я не бачу причини відправляти її».
«Значить, хочеш, щоб я забралася від тебе?»
«Також не бачу до сього ніякої причини. Недогода тобі?»
«Валеріане! Невже ти можеш так питати?»
«Бачиш, що можу, коли питаю. Та ні, не буду питати, а скажу тобі попросту, що не бачу причини, чого тобі злоститися. Ти заздрісна на Орисю?»
«Заздрісна? На Орисю?» - скрикнула вона, вміщуючи в тих словах стілько погорди, кілько лише у неї знайшлося на складі.
«А коли не заздрісна, то чого тобі треба?»
«Того, щоб ти вважав за жінку мене, а не її».
«Се від тебе залежить. Якби я при тобі знаходив більше приємності, то я б не шукав її в товаристві Орисі».
Вона замовкла. Я думав, що, виговорившись, вона вспокоїться. Але де там! Я пішов до канцелярії, а вона покликала публічного послугача і веліла йому забрати Орисин куферок, а самій Орисі заплатила за місяць і відправила її геть. Орися зо слізьми прибігла до мене до канцелярії і розповіла мені, що сталося.
«Ов,- подумав я собі,- моя молода пані зачинає показувати характер. Се грізний знак. Коли я уступлю їй тепер, на першім кроці, то вона швидко поб’є мене на другім, на третім зробить зовсім своїм невольником. Е, ні, моя пані, се у нас так не йде! Я не на те взяв тебе, щоб підлягати твоїм капризам».
«Моя пані,- сказав я їй вечором, вернувши з канцелярії.- Позвольте спитати вас, яким правом ви позволили собі віддалити Орисю зі служби?»
«Бо так мені хотілося».
«Се дуже важна причина,- мовив я солоденько.- Але позвольте спитати вас, чи моя воля має тут у домі яке значіння?»
«Кухня і служниця - то моя річ».
«Але якби я просив вас, щоб ви приняли Орисю назад?»
«Хочеш її приймати, то собі приймай, але я в сій хвилі забираюся геть».
«А якби я просив вас дуже, щоб ви приняли Орисю і не робили скандалу?»
«Ха, ха, ха! Що за дика претензія!»
«Ні, моя пані, нема чого сміятися. Я сю справу беру зовсім поважно, дуже поважно і ще раз прошу вас подумати про се».
«Думай ти сам. Я стою на своїм. Або я тут, або вона».
«Моя ласкава пані! Звертаю вашу увагу на те, що робите мені сим велику прикрість».
«А ти то мені робиш велику приємність».
«Зробите ви мені малу приємність, я вам зроблю більшу, а зробите ви мені велику прикрість, я вам зроблю ще більшу».
Вона луснула дверми і замкнулася в своїй спальні. Другого дня рано не показалася. Я пішов з дому без снідання і мусив снідати в каварні. Обід зварила сама - і, розуміється, погано, а вечором знайшла собі служницю, якусь погану, стару бабу. Я ще раз пробував усовістити її.
«Слухай, жінко,- мовив я вже без іронії,- поговорімо поважно. Пощо ти упираєшся против мене? Тобі з того не було ніякої шкоди, що я розмовляв та жартував з
