Кришталевий край - Бузько Дмитро

Грубер ходив з кутка в куток із своїми невеселими думками.

Пролетів поїзд з-за кордону, збудивши на хвилину затишок станції. З поїзда зіскочив газетяр з вечірніми газетами для найближчих від станції сіл.

Побачивши газетяра, Грубер згадав, що він уже давно не читав газет. Він покликав газетяра до себе і раптом, несподівано для себе, задумався над тим, яку саме газету взяти. Досі вони всі були для нього цілком однакові... Що це з ним сталося? Звідки така цікавість до політики?

В голові кублилися неясні думки, і раптом у них, як вогник житла вночі в хуртовину, знову зажеврів спогад про те, як колись він потрапив на комуністичний мітинг, чув доповідача, який йому страшенно сподобався своєю правдою, і був потім арештований. Чому це все він пригадав знову?

— Що ви бажаєте, пане? — спитав його газетяр, дивуючись із його мовчання.

— Газету, таку газету, де пишуть правду, — вимовив розгублено Грубер, одірвавшись від своїх несподіваних думок, і засоромився того, що він сказав дурницю, бо ж кожна газета претендує на правдивість.

Грубер гадав, що газетяр сміятиметься з його наївної вимоги, але той цілком поважно відповів:

— Я не знаю, якої правди ви, пане, шукаєте. Про мене, правду пишуть тільки в комуністичній газеті, та, на жаль, нашої в мене немає. Є тільки паризька "Юманіте"... Останній номер. Цікавий. З'їзд комуністичної партії в Москві, промова Сталіна, — додав він.

— Давайте, — сказав Грубер. — Я знаю французьку мову...

— Прошу, товаришу, — тепло вимовив газетяр, даючи газету Груберові і привітно всміхаючись йому. — Прочитайте. Бажаю вам щасливої подорожі, товаришу. Сподіваюсь, ви не гніваєтеся, що я вас так називаю, — казав весело газетяр, уже йдучи до дверей.

— Ні, ні, товаришу. Бувайте здорові! — кинув йому вслід теж весело Грубер І раптом відчув щось цілком нове і невідоме доти. На серці стало гарно й затишно, і звідкись з'явилася давно не знана бадьорість і певність своєї долі.

"Що це зі мною? — дивувався з свого настрою вчений, вибираючи місце ближче до лампи, щоб почитати газету. — Невже це мене так вразила привітність газетяра?"

І поки він розгортав газету, вмить, в одній картині перед ним постало все його життя. Батько його був сторожем університетської хімічної лабораторії, тієї самої, якою він, син сторожа, потім керував. Це була заповітна, божевільна мрія старого. Ради неї він з дружиною голодував, усе до останньої копійки віддаючи на сина. Старий вмер, коли здійснилася його мрія, коли його син дістав звання доктора хімії. На радощах старий випив зайве, і не витримало його серце, вже підточене тугою за своєю дружиною, що вмерла незадовго перед тим... Тяжко було синові сторожа серед студентів, дітей заможних батьків. Рідко хто вітався з ним. Йому страшенно заздрили за його успіхи в науці, якій він віддав усю свою волю, всі думки, всі почуття, прагнучи одного — втішити свого батька. Тяжко переніс він безглузду смерть батька. Зовсім відлюдним став після неї. Гретхен? То зовсім інше. От сьогодні в голосі цього газетяра вперше забриніло для вченого те людське, товариське почуття, якого несвідомо він прагнув уже давно.

"Цей газетяр, певне, комуніст, і комуністи, певне, добрі хлопці", — подумав учений, заглиблюючись у газету.

Чим далі він читав, тим більше охоплювало його якесь незрозуміле хвилювання. Він був ніби замурований навіки в темному склепі, похований живим, і вже примирився з неминучою страшною смертю, а тут раптом розвалюється мур, і темряву прорізує промінь сонця. Надія! Життя! Ще думка не тямить, як це раптом сталося, приховався в кутку свідомості острах, — а може, це тільки омана, — а вже серце радісно б'ється й стрибає в грудях, як сріблястий струмінь на камінцях.

Грубер читав, і все яснішим ставало те, що вже давно зародилося в ньому. Ще тоді, мабуть, як він вернувся від ІІІварцберга й згадав про доповідь на комуністичному мітингу. Чи, може, тоді, як на Зіммелевому скляному заводі робітник йому сказав, що в Країні Рад його винахід мав би успіх? Так, так, безперечно, тоді. І лише велика втома заважала продумати все до кінця. А це ж так просто. Є ж на світі така країна, де не знають кризи, де кожний винахід зустрічають радо, де наука й учені у великій пошані.

Дивна річ. Як він раніше не дійшов до такої простої думки?..

Гуркіт поїзда, що підійшов, перервав його думки. Він поспішив сісти й тепер уже думав про те, як він пробереться до своєї квартири й забере свої записи. Треба бути дуже обережним. Тепер у нього відновилася жадоба до життя, що знову мало ясну мету, і не хотілося зустріти перепони на шляху до цієї мети... Так, так! Тільки до Країни Рад! Там, у країні велетенського будівництва, його винахід матиме справді широке застосування. Але ж як потрапити туди? Та дуже просто: він піде до радянського посольства і скаже, що хоче поїхати, попросить допомогти... Дуже просто все. Як він раніше не додумався? А як же з Гретхен? Може, зайти до неї й сказати про новий план, про радісні надії, про цю газету, що він сьогодні читав, про привітного газетяра?..

Ой, ні! Всією істотою Грубер відчув, що не слід цього казати Гретхен. Не зрозуміє вона його. Ніколи, її маленький розум боїться всього незвичного. Країна Рад... Це ж так далеко, й діється там щось зовсім незрозуміле... Не треба казати про це Гретхен. Тільки стурбується, тільки плакатиме, що він загине серед страшних більшовиків. Він просто напише їй, коли вже буде на місці, і тоді, переконавшись, що йому добре, вона приїде до нього.

Думаючи й мріючи, Грубер і не помітив, як поїзд примчав його до міста, а потім трамвай довіз до знайомого будинку. Легко, не дожидаючись зупинки, він стрибнув на брук і пильно озирнувся. Декілька перехожих мали звичайнісінький вигляд. Трудно було подумати, що хто-небудь з них стежить за будинком. Однак дух захоплювало від хвилювання. Десь близько відчувалась, небезпека... Східцями Грубер біг швидко, боячись випадково зустрітися з Гретхен чи з кимсь із сусідів.

Обійшлося гаразд. Ось уже перед очима знайома табличка на дверях Наделів. Легкий натиск на дзвоник. Знайомі кроки пані Надель і радісний вигук:

— О пане доктор! Нарешті ви повернулися з наукової подорожі...

— З якої наукової подорожі? — здивовано питає Грубер, заходячи в коридор.

— А як же? — дивується пані Надель. — Ви ж бо несподівано поїхали в наукову подорож. Навіть не мали часу зайти додому.

Грубер вгадує, що Гретхен з обачності не сказала пані Надель, що з ним сталося. Певне, Гретхен вигадала цю історію з науковою подорожжю.

— Ах, ви про цю подорож, — старається вчений виправити свою помилку, — я здивувався, бо не вважаю цю подорож за наукову. Вона швидше ділова. Я їздив у справі свого винаходу.

— Ну, і як справа? — спитала Надель.

— О, тепер все буде гаразд! — цілком щиро відповів Грубер і, заходячи до своєї кімнати, додав: — Я завітав, пані Надель, тільки на хвилину. Мені зараз знову треба їхати в справі винаходу. Я лише візьму тут свої записки та трохи білизни... О! — здивовано вигукнув він, бачачи, що шухляда, де він клав усі свої записи про винахід, зовсім порожня. — Ви, мабуть, пані Надель, тут у мене в столі прибирали й кудись поклали зошити та малюнки, що були в цій шухляді?

Пані Надель здивовано дивилась на вченого. — А хіба вам не передали ваші зошити й усе, що було в цій шухляді? — запитала вона. Грубер аж поточився, передчуваючи лихо.

— Хто мав мені передати? — вигукнув він. Очі в пані Надель стали круглі.

— Та як же, пане доктор?... — забелькотала вона. — Та ж до мене приходив один чоловік з вашим листом. У тому листі ви просили дозволити вашому посланцеві взяти у вашому столі зошити й інше потрібне вам для роботи... Ну, я дозволила. Хіба він вам не передав? Це було вранці, — я твердо пам'ятаю, коли... Це було...

Пані Надель назвала ранок після тієї ночі, як Грубер утік з лікарні.

Грубер тяжко опустився на стілець. Так, нема сумніву. Всі його записи, все, що стосувалося винаходу, вкрали ті, хто його замкнув у лікарню для психічно хворих... Що ж далі?

Розгублена пані Надель стояла перед ним.

— Той самий пан сказав мені про вашу наукову подорож, — говорила вона.

— О пані Надель!.. Це якесь страшне непорозуміння, — ледве вимовив Грубер. Голова впала йому на груди. Тяжка хвиля розпачу затьмарила свідомість...

В коридорі дзвякнув дзвоник. Надель пішла відчиняти двері.

"Чи не по мене прийшли?.." — раптом блискавкою майнуло в голові Грубера.

Він наздогнав Надель у коридорі.

— Як хто мене питатиме, кажіть, що мене нема вдома. Я зараз нікого не хочу бачити, — пошепки попросив він.

Надель кивнула головою на знак згоди.

— Кого вам треба, панове? — спитала вона, відчинивши двері.

— Чи не тут живе доктор хімії пан Грубер? — почув той з свого кутка.

— Тут, але його зараз нема вдома. Він ще не вернувся з подорожі, — відказала Надель непевним голосом.

— Ні, він вдома. Я бачив на вулиці, як він заходив, — сказав інший голос.

— Ви, певне, не помітили, як він зайшов до своєї кімнати, — казав перший з глумом у голосі, — нам треба його негайно побачити, і тому ми зайдемо до нього...

Грубер не став чекати далі. Він тихенько вийшов у кухню, а звідти темним ходом до двору. Коли він був унизу, то почув, як з гуркотом одчинилися вгорі двері й один з переслідувачів вигукнув:

— Швидше за мною! Він, безперечно, втік сюди...

Загуркотіли східці під тяжкими, похапливими кроками. Ніби вітром підхоплений, забувши про все, крім того, що треба за всяку ціну врятуватись, Грубер вибіг у двір, а звідти прожогом кинувся на вулицю. Слідом за ним з брами вискочили й переслідувачі...

ЗУСТРІЧ

Машина виробляла пляшки.

Поривчастим рухом, то враз спиняючись, то знову швидко рухаючись, нервовими стрибками оберталися два видувальні столи. Як метеор темної ночі, спалахувала велика крапля розтопленого, вогненного скла, вибігаючи через фідер — особливе приладдя — з скловарної ванни. Крапля потрапляла у форму, починалося видування, й за кілька секунд готова, ще вогненно-червона пляшка ставала на конвеєр.

Ніби іграшкові солдатики, рівним рядком марширували пляшки конвеєром, по дорозі міняючи поволі своє полум'яне святкове вбрання на буденне зелене. Їх хапали робітниці довгими вилками й совали у відпалювальну піч.