Від феодалізму до неофашизму - Косач Юрій

. .

З гадячою люттю, з заздрощами і тривогою, дивиться на це гаснучий світ, мобілізуючи всі рештки своїх сил "на захист свободи і цивілізації" чи, як це було недавно, "на будову нового ладу Європи", "на славу імперіалізму духа" — з його димарями Освєн-цімів і Майданків, з його Дерманями І Ордадурами.

Яке йому діло до того, що мільйони українського народу, пам'ятного 1917 року, з підневольної маси стали не лише суверенним, державним народом, але одним із стійких гарантів свободи і незалежності багатьох інших народів, призначених ще так недавно західними "визволителями" до поголовного знищення? Яке діло йому до українського народу, що з часів сивої давнини, пліч-о-пліч, ішов крізь історію із своїми сусідами — братами, 90-мільйоновим російським народом і 9-мільйоновим білоруським народом, разом з ними будував державне життя, боровся за свободу і краще майбутнє, відстоював рубежі своєї вітчизни, колонізував неозорі простори, творив духовні цінно щі, надихані одним прагненням правди, добра, людяності і справедливості? ..

Звичайно, колонізаторам, що розстрілювали індійців, що відрубували руки і ноги конголезцям, що несли, вогнем і мечем, свій "тягар білої людини" нема до того діла.

Немає до того діла і українській "провідній" верстві та її недобиткам. Поздовж століттів вони діяли всупереч духові нашої історії, всупереч геополіти чним ум овинам нашої країни, всупереч інтересам і прагненням нашого народу. Єдиною потіхою для них може бути тільки те, що в їхньому зрадництві і ренегатстві, в їхній т. зв. реальній політиці, вони ніколи не відзначалися розумом. Як одвічні "мерценарії", "ксе-нойкос" були вони завжди тяглом чужих сил, їхнім допоміжним загоном. А нагородою їм було те, що їх завжди пошивано в дурні.

хш

Простори, що відкрились для нових творчих сил на Україні внаслідок революції, нова дійсність, постала завдяки великим економічно-соціальним перетворенням в добі Жовтня, неминуче ведуть до загибання ідеологічних форм минулого. В нових матеріальних передумовинах їх існування неістотне. Про це дуже добре знають І ті, що під небом далекої чужини намагаються воскресити ті форми.

"Кладовище, де красуються монументи живих покійників, де все спорожніло, непросвітлюване живою мислею"; "музей живих недавно мрій, зваг і порив-нань" — так елегійно малює картину духовного чав'я-діння "еліти" один із її речників ("Листи до приятелів", Нью-Йорк, 1962).

Але такий стан хиріння серед "кропиви І будяків", пророкований Т. Шевченком гаснучому світові українських владущих, ніяк не вкладається в плани зарубіжного українського неофашизму та гальванізуючих його сил міжнародної реакції. Атже ж ідеться про те, щоб "не переставало битись серце авангарду нації (!)", того націоналістичного гегемону, що має претенсії "перейняти ввесь національний організм у своє власне майбутнє" (!). (Ю. Бойко, "На великій магістралі").

Агонізуючій "провідній" верстві приходить з допомогою все той самий прагматизм, який "готовий спинитись на чому завгодно, не гербує і містичним досвідом, якщо тільки він матиме практичні наслідки" (В. Джеме).

"Містичний досвід" українського неофашизму звичайно, не цікавить його іноземних протекторів. Цей аспект усієї проблеми призначений виключно для внутрішнього вжитку, бо, як патетично каже Д. Донцов, — "не поможуть нам голосіння за самостійну І соборну, коли не будемо вкладати в нашу ідею ясних ідей, спертих на нашій прадавній містиці"; "містика нерозривно злучена з нашою національною політикою"; "все починається від містики", — пояснює той же невтомний винахідник нових трюків гальванізації "елітарного" цвинтарища. Не відстають і інші. "Треба ввести духа в нашу дійсність" (М. Шлемкевич), "реалізувати вічну божу істину", "здійсняти історичну місію" (!) (І. Лисяк-Рудницький), "покликатись на славу, честь і оборону батьківщини" (О. Оглоблін), "плекати традиції вічного Києва", "стягу войовничої України", "легенди святого Андрія Первозванного" і т. п.

Така ось магія псевдопатріотичних словес, арсенал вдосталь втертої "національної містики" один із давен-давна відомих засобів, вживаних панівною верствою до забезпечення своєго монопольного становища на "політичне і духовне провідництво нації". На чужині, таке черевомовлення необхідне ватажкам "політикума діаспори", щоб чаклувати довірливі "низи", аби запобігти, як це висловлює один із заклопотаних ватажків, "розривові між нашою провідною верствою і масами". ..

Ще в 1569 р., князі Вишневецький, Острожський, Корецький, Сангушко і ін., творили опозицію велико-панства проти унії України з Польщею і Литвою. Вони теж покликались на "честь і оборону вітчизни", на свою "вірність грецькому благочестію і руській нації". Але, як лише сильніший, польський гегемон загрозив їм конфіскацією маєтків, опозиційні настрої тих сує-словів проминули і вони та їхні роди скоріше ніж за півстоліття опинилися не лише в таборі попольщених І покатоличених ренегатів, але в перших лавах найлютіших ворогів українського народу.

В XVII ст., таку ж "містику" в високо поетичних формах, плекали видатні діячі козацької знаті і вищого духовенства, як, нпр., А. Кисіль, І. Виговський, Ю. Немирич (талановиті оратори в пишному, гонго-ристичному стилі), Й. Тукальський, Л. Баранович,

П. Тетеря, І. Самойлович. Але це не перешкодило їм невгавно поширювати своє землеволодіння, монополізувати в своїх руках тодішню промисловість України, нещадно покріпачу вати і експлуатувати народні маси, а врешті, з цілковитою погордою до "матки — отчизни козакоукраїнської" і з повним запереченням риторики своїх урочистих присяг та патріотичних декларацій, торгувати цією ж вітчизною з ким лише пощастило.

В новітній добі ми є свідками ще більш цинічної девалюації цієї "національної містики". За недостачею власної, автентичної героїстичної легенди, речники "введення духа в нашу дійсність" наполегливо фабрикують цілу систему "святощів національної містики" з допомогою галерії "державних мужів, вождів нації", які, в свою чергу і свій час, оперували такою ж словесною магією як і їх попередники в минулому, тільки на те, щоб іти їхніми слідами в торгуванні вітчизною і в обдурюванні мас. Бо ж, яку позицію в "національній містиці" може становити, нпр., С. Петлюра, ця невдала карикатура Виговського? Навіть його близькі співробітники уважають С. Петлюру лише знаряддям польсько-магнатського коло-налізму, що не лише віддав Західну Україну актом суцільної зради в лабети займанця, але і в Східній Україні свідомо помагав до реставрації польського феодалізму, "виконуючи тільки те, що було в інтересах не України, а Польщі" (О. Доценко: "Літопис української революції").

Недавно опубліковані записки П. Мілюкова, російського великодержавника, що жив у Києві в 1918 р., доповнюють надто відому характеристику П. Скоропадського, введеного як і С. Петлюра в святці "національної містики". В той час, коли цей царський генерал і великий землевласник, що, крім прізвища, з Україною нічого спільного не мав, пишався своєю наоспіх сфабрикованою "містикою" циркової бутафорії під охороною німецьких багнетів, П. Мілюков, поспіль із німецьким урядом розпоряджався мабутнім України за своєю вподобою, проектуючи повну реставрацію "єдиної, неділимої". Щоправда, овіяний "національною містикою", П. Скоропадський попередив ці задуми Мілюкова, підписуючи акт федерації з центром російської контрреволюції...

До почту таких самих "носіїв національної містики" належить і сіра, нічим, крім своєї політичної хиткості і постійного служіння чужим панам і їх інтересам, невизначна особистість австрійського прапорщика Є. Коновальця або ще сіріша особистість загумінкового "кроля з червонуватими очицями і тремтячими руками", дегенеративного С. Б а н д е р и. Обидвох вирізняє з юрби пересічностей хіба тільки однакова їхня садистична жорстокість, якою вони надихали свої "осадні корпуси", "похідні сотні" та "служби безпеки", пам'ятні безборонному населенню України.

Не інакше виглядає і "політика", що нею, за Донцов им, "керує містика мов керманич стерном", реалізована неофашизмом після війни, в закамарках спасенної діаспори.

Вся "національна містика" такого типу це мотлох дешевої піротехніки, густо по барвлений пишною фразеологією, призначений до дбайливого камуфляжу дійсності. Із справжніми святощами і ідеалами українського народу вона не має нічого спільного. До прапорів Б. Хмельницького, вкритих славою перемог всенародної революції 1648 р. ,ніяк не приєднати Ви-говського або Немирича. Легенди Коліївщини і Тур-баїв, повстання Чернігівського полку, "Козаччини" 1855 р., Кармелюка і Олійничука, Вакулинчука і Ма-тюшенка, революції 1905 р., Арсеналу і Перекопу — це живі легенди, бо вони оперті на дійсності боротьби, на крові, на подвигу і на жертві, на правді народа, вони глибоко ввійшли у свідомість народу і житимуть з покоління в покоління. їх не треба плекати штучною бомбастикою. Без "містичного досвіду", в серці народному живе І діє любов до своєї землі, до її славного минулого, до її непідмальованих, а справжніх героїв.

А гучні словеса про "вічний Київ", "премудрість над Дніпром", "архистратига Михаїла", "славу і честь батьківщини" та т. п., це лише блюзнірська лелітка всякої іншої "правди", лише не народної, лише не української. Кого і навіщо обдурюють ці "містики"? Чиїми "святощами", чиїми "гордощами", чиєю "честю" свідчаться вони, на ділі? Чи не більш доречно саме їм, говорити не про містику древнього, золотоверхого Києва, а про "містику", нпр., каролінців, які мчали, як це оспівав М. Р. Рільке, по золотих ланах України, щоб її вогнем та мечем загарбати? Або про "містику" чорних кабінетів Прусії і Австро-Угорщини, де здавен кувались плани агресії по лінії Київ— Севастополь—Багдад? Або про "містику" уланських полків РадзівілІв та ГЙлсудських, що вирушали в 1920 р. на Київ, щоб реставрувати історичну Річ посполиту хижацьких "королевенят", та ще й "від моря до моря"? Або про "містику" Бабиного Яру та Іванової Долини, як кривавих етапів німецького походу на схід, що завбачав ажніяк не "містичне" перетворення України в колонію рабів? ..

Надто відома українському народові ця "містика". Це не "премудрість над Дніпром", з леліяна віками запеклої боротьби, великого ідейного горінння кращих синів нашого народу, незламної волі до самобутності і суверенності, сукупність ідеалів, що з покоління в покоління наснажували народні маси.