Маруся Богуславка - Куліш П.

обом у гру­ди щи­ре сер­це, -

І насміявсь із Бо­га дух не­чис­тий,

Що ду­хом тьми, от­цем ол­жи зо­веться:

Душі моєї цвіт у тьму кромішню пнеться.

XIII

Він хо­че вмер­ти в тій по­ганій вірі,

Що ідольством наз­вав про­рок ве­ли­кий,

Що нею дурнів ду­рять ли­цеміри,

Сповняючи їх кров'ю мо­ре й ріки.

Він хо­че го­ло­дом се­бе уби­ти,

Мов той орел, що крильми не вла­дає:

Не хо­че го­ло­ви під нас хи­ли­ти,

І смерті, як верб­люд во­ди, жа­дає, -

Готов хоч на га­ках стра­шен­них тих висіти.

XIV

Сьогодні вранці на Мос­ток Мерт­вецький

Козацького зіпхну­ли оса­ву­ла,

І він по­вис, як Мит­рик Вишневецький,

І до чор­тяк ду­ша йо­го шуг­ну­ла.

Левко ж на лю­ту смерть бай­де ди­вив­ся,

Мов на яку мальова­ну кар­ти­ну,

За ду­шу пра­вед­ну, мов­ляв, хрес­тив­ся

І прос­лав­ляв щас­ли­ву ту го­ди­ну,

Що ля­же й сам в та­ку ж кри­ва­ву до­мовину». -

XV

«О ду­ше бідної доч­ки моєї! -

Простерши ру­ки, по­па­дя ска­за­ла. -

Не зна­ючи ще до­леньки своєї,

Достойне сер­це ти собі ізбра­ла…

О, не на те, Ма­ру­сенько, уздріти

Тебе ба­жаю, щоб ті зла­тог­ла­ви,

Одежу пиш­ну на тобі хва­ли­ти,

Дівоцької оги­ду чес­ти й сла­ви,

І встря­ти у твої роз­коші та за­ба­ви!

XVI

Ні, сер­це рідне, ду­ху мій не­бес­ний,

Моя мо­лит­во ран­ня і вечірня!

Мій об­ра­зе свя­тий, мій віку чес­ний,

Моя надіє рай­ськая надзірня!

Навчу те­бе ба­гатст­вом гор­ду­ва­ти,

Як пра­хом тим, що топ­че­мо но­га­ми,

В убо­жестві та в му­ках уми­ра­ти,

Гнушаючись Гос­подніми вра­га­ми,

Як неп­ро­щен­ни­ми пе­кельни­ми гріха­ми!»

XVII

Мов та стру­на тон­ка трем­тить на лірі,

Від го­ло­су сум­но­го Аз­раїла,

Так зат­ремтіло сер­це у Заїри,

Душа таємним го­рем за­боліла…

«Попаде! - ка­же Кан­те­мир. - Не знаю,

Чи зло­бою кипіть, чи пла­кать му­шу,

Бо на Заїрі сльози помічаю…

Росою Бо­жою ки­пу­чу ду­шу

Сі сльози хо­ло­дять, і я твій жаль про­щаю».

XVIII

Попи, се все по­пи та­ке в вас ко­ять,

Що рідний брат не хо­че зна­ти бра­та,

Що лю­де лю­дям смерті в Бо­га мо­лять

І див­ляться на нього, як на ка­та».

Оце бли­щать Ца­ри­цині Па­ла­ти,

Дивись, у во­ду мар­му­ром сту­па­ють,

Мов до­рогі пиш­но­бар­висті ша­ти

Від по­ро­ху зем­но­го об­ми­ва­ють.

І па­хощі кру­гом, і щастє роз­ли­ва­ють.

XIX

А он твій брат на­зустріч нам ви­хо­дить.

В ве­ликій ласці він те­пер в сул­та­на.

Увесь у зо­лоті, як ба­чиш, хо­дить:

Нема в нас більшо­го над нього па­на.

Твоєї се доч­ки бу­ди­нок влас­ний,

І зветься він Ца­ри­цині Па­ла­ти…

Іди; а я - ту­ди, де брат не­щас­ний

На світ ши­ро­кий ди­виться крізь гра­ти,

Мов пу­гач сте­по­вий, ра­рогів брат кри­ла­тий».

XX

На мар­мур і пор­фир ста­ра сту­пає

В пе­редвірку царських па­лат Ма­русі

І до землі чал­мою при­па­дає

Той брат Івась, що з рук у паньма­тусі

Сестра ма­ленько­го на руч­ки бра­ла,

Саджала в купіль з ма­ку й ма­те­рин­ки,

Обмивши гар­но, у кімнаті кла­ла

На пу­хові біле­сенькі пе­рин­ки

І пісеньок, покіль зас­не, йо­му співа­ла.

XXI

«Геть, Каїне, ан­тих­рис­те від ме­не, -

Промовила, і очі од­вер­ну­ла. -

Амінь! Ще­зай, чу­до­ви­ще пе­кельне!»

І, мов го­луб­ка, ми­мо по­ли­ну­ла.

Летить, а пе­ред нею пишні двері

Немов ру­ка нез­ри­ма відчи­няє…

її Ма­ру­ся, мов едемська пері,

Летить на­зустріч, вся, мов рай, сіяє,

І до колін своїй ма­тусі при­па­дає.

ПІСНЯ П'ЯТА

ДУМА ПЕРВА

Тихий ан­гел ви­би­рає

Душу го­лу­би­ну,

Крильми сти­ха осіняє

Мовчазну лю­ди­ну.

І всі віри тій лю­дині

Приступні зда­ються:

Теплі сльози ми­ло­сер­дя

В неї з сер­ця ллються.

Ні сло­ва­ми не ска­за­ти,

Ні в псал­тир заг­ра­ти,

Як ди­ти­ну обійма­ла

Бідолашна ма­ти.

Тільки ан­гел ти­хий знає

Ту свя­ту хви­ли­ну,

Що не­бес­ний ви­рос­тає

Цвіт з зем­но­го кри­ну.

Знає і не­се до Бо­га

Серця цвіт жи­во­го

І вітає цвітом жизні

Тричі Трис­вя­то­го:

«Веселися, Бо­же прав­ди,

Праведним соз­да­ни­ем,

Як лилії чис­тим цвітом

І бла­го­уханнєм!

Як гар­монія по­ету

Серце зве­се­ляє,

Від Тво­го свя­то­го світу

Дух йо­го сіяє:

Так ім'я Твоє ве­ли­ке

Між людьми свя­титься,

Що лю­бов пре­чис­та в серці

Без кон­ця таїться.

І хва­ли­ти­муть вовіки

Всі земні язи­ки

І стіка­ються від Те­бе

Благодатні ріки».

Не стру­на д'струні на кобзі

Стиха про­мов­ля­ла,

Не псал­тир свя­та се сло­во

Псальмою співа­ла:

Світлий ан­гел лег­кок­ри­лий,

Чистий дух лю­бо­ви,

В серці ти­хо­му в Заїри

Слово се про­мо­вив.

Не спус­ка­ла люб­ка ока

У царських па­ла­тах

З ма­тері, що ни­ла-мліла

В ок­са­мит­них ша­тах.

Як зустрілось око з оком,

Рученьки з ру­ка­ми

І вус­та смажні з пух­ки­ми,

Свіжими вус­та­ми,

І в один дух, в од­но сер­це

Дві душі зли­ло­ся,

І все го­ре на ча­син­ку

Забуттєм взя­ло­ся. -

За ко­ло­ну зас­ту­пи­ла

Любка Кан­те­ми­ра,

Золотоволоса фея,

Знахарка Заїра.

Повна лас­ки й бла­гос­ти­ни

Невидима ста­ла,

Божих свя­тощів хви­ли­ни

Конця до­жи­да­ла.

ДУМА ДРУГА

Привела Ма­ру­ся матір

У царські па­ла­ти…

Затрусилась, за­ри­да­ла,

Озирнувшись, ма­ти.

«Дак оце ті, сер­це до­ню,

Хати на по­мості,

Що вча­ща­ти­муть на бен­кет

Санувиті гості?

Де ж той стіл попід бо­га­ми,

Що з гостьми сидіти,

За со­лод­ки­ми ре­ча­ми

Меди-вина пи­ти?

Де ж твоє ко­ханнє лю­бе?

Покажи невіру!

Я го­то­ва прос­тяг­ну­ти

Шию під со­ки­ру». -

«Тут ко­ха­но­го не маю, -

Прорекла Ма­ру­ся, -

В са­мо­тині про­бу­ваю,

Богові мо­лю­ся». -

«Богові? О сер­це до­ню!

Як йо­му мо­ли­тись,

Коли му­сиш на ту­рецьке

Ідольство ди­ви­тись?» -

«Хай спо­коїться ма­ту­ся!

Ось ходім в кімна­ту…

Має там чу­жа Ма­ру­ся

Християнську ха­ту.

Там з ліванської кед­ри­ни

Божники з бо­га­ми,

Як у нас на Ук­раїні

Попід руш­ни­ка­ми.

Я па­ху­щи­ми квітка­ми

їх щод­ня вби­раю

І, вби­ра­ючи, сльоза­ми

Мию-обливаю.

Згадую ма­ту­сю й та­та…

Де ж та­тусь наш, ма­мо?

Де він дівся-опи­нив­ся?

Що йо­го спітка­ло?» -

«Не пи­тай: бо­юся, до­ню,

Думати і зна­ти…

І язик німіє в ме­не,

Щоб ко­го спи­та­ти.

Я, ма­буть, на Бо­жих кри­лах

За Дністро летіла,

Ні тер­ни­ни, ні бай­раків

Темних не гледіла.

Божі кри­ла, до­ню ми­ла,

Мчали, як лис­то­чок,

Щоб умер­ти, як по­чую

Знов твій го­ло­со­чок». -

«Ні, ма­му­ню, бу­дем жи­ти,

Господа хва­ли­ти

Та у зем­лю хрис­ти­янську

Визволу про­си­ти.

І в Ту­реч­чині, ма­ту­сю,

Є спа­сенні лю­де.

Поживем тут і по­ба­чим,

Що то далі бу­де!

До ме­не свя­ще­ник сербський

Рано й вечір хо­дить…» -

«Чи йо­му