Джури і підводний човен - Рутківський Володимир
З очеретів визирнула якась ще не бачена в цих місцях потвора. Вона скидалася…
Але на що вона скидалася, татарчуки роздивитися не встигли, бо потвора побачила їх. Над водою полинув тихий, але виразний звук, схожий на той, що його видає хижий звір, коли терзає свою жертву.
Нараз потвора щезла під водою. А тоді очерети хитнулися зовсім поруч. Схоже, вона підбиралася до них…
Трійця заверещала від жаху і, не розбираючи дороги, рвонула з плавнів.
А решта татарчуків уже геть зачекалися на своїх відчайдухів. Навіть коні, й ті час від часу підіймали голови і поглядали на плавні. Нараз хтось радо вигукнув:
— О, нарешті з’явилися!
Проте це було не те слово. Трійця не з’явилася, вона вилетіла, наче випущена з тугого лука. Обганяючи одне одного, відчайдухи чимдуж мчали у степ. Попереду біг Абрек, найхоробріший з трійки. Очі йому застигли від жаху, а з рота раз по раз вилітали слова: "Ой, мамо… ой, мамо мамочко…" І, схоже, звернення до мами надавало йому нових сил.
За ним біг середульший Муса. Щоправда, він згадував не маму, а тата.
Останнім біг Ібрагім. Він відстав тому, що в нього не було ні тата, ні мами. З його вуст злітало тільки тоненьке скиглення. Так скиглять ті, у чию спину от-от мають вчепитися нещадні кігті.
А більше нікого не було. Ніхто за ними не гнався, ніхто навіть не свистів услід.
— Абрек, що це з вами? — гукнув з-за кургану один з татарчуків.
Від цього вигуку трійця високо підстрибнула і рвонула вбік.
Татарчуки злетіли на коней і кинулися навздогін. Проте минуло ще чимало часу, доки їм вдалося наздогнати втікачів і розпитати, що з ним трапилось.
Наступного дня степом поповзли неймовірні чутки. Буцімто в плавнях поселилося досі не бачене страховисько. Від одного його погляду людині заціплює і з нею можна робити те, що вуж робить із жабою. І впоратися з страховиськом не може й найвідважніший з батирів, бо воно носить на плечах аж три голови. І доки ти рубатимеш одну, дві інші розірвуть тебе на шмаття…
Вечорами біля татарських вогнищ від тих розповідей не лише мале, а й старе вкривалося дрижаками, вислуховуючи страхітливі подробиці.
А от дід Кібчик не злякався. Хіба що спочатку, коли межи очеретів промайнуло щось незвичайне, серце його стріпнулося і вдарило на сполох. Проте дід тут-таки збагнув, що коли доводиться жити з такими непогамовними жевжиками, як Телесик та його ватага, то треба бути готовим до всього. Навіть до появи нечистої сили. Тож він відклав ціпка, по якому мережив візерунки, відкашлявся і грізним голосом почав:
— А що вона за така нечиста сила? Ану. виходь! Виходь, кому кажу!
Проте ніхто з очеретів перед дідові очі з’являтися не квапився.
— Кому кажу? — підвищив дід голос. — Ану, виходь, бо гірше буде!
Ця погроза подіяла.
Нечиста сила повільно, начебто її тягли на орчику, вигулькнула з-за кущів. Як і гадав дід, це були хлопці з Телесикової ватаги. А от позаду…
Позаду чеберяла якась страшна триголова почвара.
Дід Кібчик посміхнувся у сиву бороду. То воно звіддалік було страшно, а поблизу — аж ніяк. Середня голова, схоже, була плетена з вербових прутів і обтягнута шкірою. Решта голів були простими воловими міхурами. Щоправда, якісь умільці розмалювали їх так, що на них і справді не можна було дивитися без остраху.
— Ану, зніми цю машкару, — наказав дід почварі. — Зніми, кажу!
Та слухняно зірвала з плечей свої три голови і виявилося, що під ними ховалася всього одна голова, Телесикова.
Дід повертів голови в руках. Вони кріпилися на одній дошці. Посередині — дірка, куди пролазила Телесикова голова. До дірки була прилаштована маска з верболозових прутів. Решта голів були приклеєні.
— Навіщо воно вам? — поцікавився дід. — Добрих людей лякати?
— Не добрих, діду, — заперечив Івасик. — Це ми для хлопців зі степу. Бо ж вони скоро нам на шию сядуть…
— Вам? — здивувався дід. — Щось не віриться…
Раптом він замовк і почав щось наслухати. А тоді гукнув:
— Ждано, хіба ти не чуєш, як Микулко плаче? Мабуть, їсти хоче…
— Та біжу, біжу! — почувся від річки веселий голос і за мить з-за кущів вигулькнула розпашіла Ждана. Її руки були по лікті в риб’ячій лусці. За Жданою видибав Демко з добрячим осетром на плечі.
— Оце, діду, на юшку, як ви веліли — сказав він. Тоді побачив дошку з головами, і очі його спалахнули з цікавості.
— Ого! — вигукнув він. — Це що?
— То я для себе, — відказав Івасик. — Татарчуків лякати.
— Ну, і як — злякалися?
Хлоп’ячі обличчя зарясніли посмішками.
— Ого! Дременули так, що за ними й на коні не вженешся!
А дід додав:
— Дурнею займаються. Загадай-но їм краще якусь роботу. — І подався туди, де вже вдоволено мурмотав Микулко.
Демко, лишившись з хлопцями, звелів Івасикові знову одягти дивовижу. Довго крутив її, захоплено прицмокував. А тоді, крадькома озирнувшись у той бік, куди подався дід, попрохав:
— А для мене можете зробити таке? Тільки щоб не з міхурів.
— Навіщо воно тобі? — запитав Телесик. — Тобі й довбні достатньо.
— Е, не кажи. Я чого колись до полону втрапив? Татарюки тоді приловчилися і накинули мені на шию аркан. А коли я буду триголовий, то аркан зніме ці голови, а моя лишиться при мені. Зрозумів? — І Демко широко посміхнувся на думку, що виявився метикуватішим за цих витівників. Івасик закивав головою.
— Зробимо. Але це займе не один день, — попередив він. Зненацька очі його лукаво зблиснули і він нагадав: — Тільки ж дідо велів тобі загадати для нас якусь роботу.
Демко знову проявив усю свою винахідливість:
— А це хіба не робота? — хитро сказав він.
ДРУЗІ ДИТИНСТВА
Староста черкаський гнав коня вчвал. Десяток козаків ледве встигали за ним. Один лише Грицик на вигуляному степовому конику тримався поруч.
— Кажеш, назвався Менгизом? — запитав Глинський.
— Так, князю, — відказав Грицик.
— Як ви на нього вийшли?
— Ми, князю, саме їздили над Пслом по аулах. Хотіли дізнатися, що сталося з хлопцями, які помагали мені під Комишнею. І от перед Пслом завважили, як ватага татарських кайсаків налетіла на якусь валку. Ну, ми й вирішили втрутитися. Але трохи запізнилися — кайсаки вже добивали останніх. Щоб ніхто нічого не міг сказати… — Грицик шмагонув свого коника, бо навіть він почав відставати від княжого оґира. — Гадаю, що потім все збиралися звернути на нас, дніпрових козаків. А може, й на тебе.
Богдан Глинський нетерпляче повів на ті слова плечем. Запитав:
— А як він сам? Що кажуть знахарі?
— Та кепсько. Його кілька разів поранили. Коло нього зараз наш Санько чаклує. Той Менгиз, князю, наполягав, аби його до тебе в Черкаси доправили, але Санько заборонив. Каже, що такої дороги він не витримає.
— Добре, що заборонив…
Пригадався ще юний Менгиз — гарна, лагідна, віддана душа. Він уособлював все, що було найкращого в дитинстві. Коли довелося спішно полишати Крим, то найважче було розлучатися саме з ним, Менгизом… Вони тоді довго мовчали, не знаходячи потрібних слів. Зрештою, Менгиз щиро видихнув, що буде пам’ятати про нього, Богдана, все своє життя.
І от прибився з Криму товариш з дитячих ігор. Але що саме його пригнало сюди?
Грицик скоса зиркав на зосереджене обличчя Богдана Глинського, на його прикушені з нетерплячки вуста, і не знав, як йому бути. З одного боку, трохи приємно, що прислужився самому старості черкаському, а з іншого…
Чи не до тридцятого аулу навідувалися вони з Сань ом та дядьком Рашитом, аби хоч дещо довідатися про долю Рената, Хасана та їхніх товаришів. І дещо вдалося розізнати. Виявилося, що їх, таких відчайдухів, звинуватили як останніх боягузів, що втекли з поля бою. Відтак зв’язали їх, як ясир, і кудись погнали. Та куди саме, простежити не встигли, бо зненацька натрапили на сутичку охоронців кримського посла Менгиза зі степовими кайсаками. Він, Грицик, був за те, щоб не заважати татарам перегризти горлянку одне одному. Однак дядько Рашит наполіг, що треба допомогти слабшим. І це при тому, що він сам чи не три доби не злазив з коня, розшукуючи сина! От і допомогли… Замість розшукувати хлопців десь між Самарою та Перекопом, довелося повернутися назад, чи не під самі Черкаси.
Козаки саме обідали. За величезними казанами сиділо по півтора десятка чоловіків і смакували юшкою. Від казанів здіймалися такі звабливі пахощі, що в Грицика та княжого почту аж слина потекла. Один лише князь, здається, лишився байдужим до пахощів.
— Де поранений? — кинув він, ні до кого зосібна не звертаючись.
— Он у тому курені! — зірвався на ноги наймолодший з козаків і побіг показувати, в якому саме.
Поранений спав. З його вуст злітало важке, уривчасте дихання. Біля нього куняв Санько. Почувши чиїсь кроки, він стріпнувся і розплющив очі.
— Як він? — пошепки спитав Глинський.
— Зараз набагато краще, — відказав Санько. — От лише крові багато втратив.
— Ну, це діло наживне, — полегшено зітхнув князь і схилився над пораненим. На нього глянули затуманені болем і стражданням очі. Якусь мить вони дивилися один на одного, а тоді одночасно, наче за чиїмось сигналом, усміхнулися.
— Менгизе, — розчулено видихнув князь. — На решті зустрілися!
— Я теж радий, друже, — відказав Менгиз і спробував звестися на лікоть. Проте Санько його випередив.
Він притис плечі хворого до постелі і наказав:
— Лежіть! Рано ще підніматися.
— Але…
— Лежи, лежи, — підтримав Санька Глинський. — Устигнемо ще погомоніти.
— Атож, — згодився Менгиз. — А поки що ти можеш прочитати листа…
— Якого листа?
— Я привіз тобі листа від кримського хана.
— Від Менглі-Гірея? — здивувався Глинський. — Що це його на листи потягло?
— Прочитаєш — дізнаєшся, — болісно всміхнувся Менгиз.
— А де ж він?
— У цього хлопця, — Менгиз кивнув на Санька. — Я йому віддав на зберігання, бо мало що…
Санько поліз за пазуху і подав листа князеві.
Староста черкаський читав довго. І, схоже, лист особливої приємності не додавав, бо князь час від часу хмурив зламисті брови.
— Відаєш, що тут написано? — не відриваючись від листа, поцікавився він у Менгиза.
— Що саме — ні. Але перед цим ми розмовляли з ханом та його візиром, — надсилу промовив Менгиз. Мабуть, він ще не був готовий до довгої розмови.
— Досить, князю, хворому потрібен спокій, — твердо сказав Санько. І, не чекаючи княжої згоди, спрямував долоні на пораненого. — Спи… спи…
Менгиз зітхнув і заплющив очі.
Князь підвів голову і ніздрі його заворушилися — зрештою і він відчув звабливі пахощі кулешу.
— Гей, хлопці, там ще хоч трохи залишилось? — підійшовши до найближчого казана, запитав він.
— Зачекай князю, зараз тарелю принесуть, — заквапився кашовар.
— Нічого, я й так… — князь не закінчив, бо хтось подав йому ложку, вирізану з липи, і він заходився біля казана, як простий бродник.
Менгиз прокинувся, коли сонце хилилося на захід.
