Червоне і чорне - Стендаль
Вона сиділа на бібліотечному дивані нерухомо, відвернувши голову від Жюльєна, переживаючи найжахливіші муки, яких можуть завдати людській душі кохання й гордощі. Як це трапилось, що вона дозволила собі такий жахливий вчинок!
«О, я нещасна! Дійти до того, щоб безсоромно пропонувати себе, бачити, як тебе відштовхують, та ще й хто відштовхує? - шпигала її вражена, шалена гордість.- Якийсь слуга мого батька!»
- Ні, цього я не стерплю! - сказала вона голосно.
І, схопившись, вона з люттю відсунула шухляду письмового стола, що стояв поруч. Наче заціпенівши від жаху, дивилась вона на цілу купу - вісім чи десять нерозпечатаних листів, зовсім таких, як тільки що принесений швейцаром. На всіх конвертах адреса була написана трохи зміненим почерком Жюльєна.
- Ось як! - скрикнула вона, не тямлячи себе.- Ви не тільки підтримуєте з нею близькі стосунки, ви ще й зневажаєте її. Ви, нікчема, ви зневажаєте пані маршальшу де Фервак!
- Ах, пробач мені, друже мій,- раптом скрикнула вона, падаючи на коліна.- Зневажай мене, коли хочеш, але кохай мене, я не можу жити більше без твого кохання! - І вона знепритомніла.
«Ось вона, ця гордівниця, біля моїх ніг!» - подумав Жюльєн.
XXX. ЛОЖА В КОМІЧНІЙ ОПЕРІ
… As the blackest sky
Foretells the heaviest tempest.
Don Juan, c. I, st. 73 151
Під час цієї бурхливої сцени Жюльєн відчув швидше здивування, ніж радість. Образливі слова Матильди довели йому мудрість того, що казав росіянин. «Якомога менше говорити, якомога менше діяти - ось мій єдиний порятунок».
Він підняв Матильду і, не кажучи й слова, знов посадовив її на диван. Помалу вона отямилась і знов розплакалась.
Намагаючись опанувати себе, вона взяла в руки листи пані де Фервак і заходилась, не кваплячись, розпечатувати їх, один по одному. Вона вся здригнулась, пізнавши почерк маршальші. Не читаючи, перегортала вона аркушики поштового паперу,- кожен лист мав приблизно по шість сторінок.
- Відповідайте мені принаймні,- сказала нарешті Матильда благальним тоном, все ще не наважуючись глянути на Жюльєна.- Ви прекрасно знаєте, що я горда, це нещасний наслідок мого становища і, якщо говорити щиро, моєї вдачі. Отже, пані де Фервак відібрала в мене ваше серце? Чи й вона пішла на такі жертви, на які мене штовхнуло моє нещасливе кохання?
Жюльєн відповів на це запитання похмурою мовчанкою. «Яке право має вона,- думав він,- вимагати від мене нескромного признання того, про що не говорять порядні люди?»
Матильда спробувала читати листи, але сльози заливали їй очі, вона нічого не бачила.
Вже цілий місяць вона почувала себе невимовно нещасною, але, будучи гордою, не хотіла признатись собі у своїх почуттях. Тільки випадок довів її до такого вибуху. В одну мить ревнощі й кохання перемогли гордість. Вона сиділа на дивані зовсім близько від Жюльєна. Він бачив її волосся, її алебастрову шию; на мить втративши самовладання, він обняв її за стан і пригорнув до своїх грудей.
Вона повільно повернула до нього голову. Його вразило безмежне горе, що відбивалося в її очах. Їх не можна було впізнати.
Жюльєн відчув, що він ось-ось не витримає; насильство, яке він робив над собою, було понад його сили.
«Але ж у цих очах знову буде найхолодніша зневага,- сказав він собі,- якщо тільки я дозволю собі віддатись цьому щастю і покажу їй, що кохаю її».
Тим часом вона знов повторювала йому ледве чутним тремтячим голосом, як вона глибоко кається у своїх вчинках, на які її штовхала надмірна гордість.
- Я теж маю гордість,- вимовив Жюльєн дуже тихо, і на його обличчі позначилась безмежна втома.
Матильда рвучко обернулась до нього. Почути його голос було для неї таким щастям, якого вона майже не сподівалась. В цю хвилину вона проклинала свою гордість і хотіла зробити що-небудь незвичайне, неймовірне, щоб довести йому, як безмірно вона кохає його і ненавидить себе.
- І, слід гадати, саме завдяки моїй гордості,- продовжував Жюльєн,- ви удостоїли мене на хвилину своєю увагою; і, звичайно ж, тільки через мою твердість і стійкість, що личить чоловікові, ви поважаєте мене зараз. Я можу кохати маршальшу...
Матильда здригнулась, в очах її з'явився якийсь дивний вираз. Вона чекала вироку. Жюльєн помітив цей рух. і відчув, що мужність зраджує його.
«Ах,- думав він, прислухаючись до пустих фраз, що їх вимовляли його уста, немов це був якийсь сторонній шум.- Ах, якби я міг укрити поцілунками ці бліді щічки так, щоб вона цього й не відчула!»
- Я можу кохати маршальшу,- повторив він, і голос його звучав усе тихіше,- але, звичайно, я не маю ніяких істотних доказів її почуття до мене...
Матильда глянула на нього; він витримав її погляд, принаймні він сподівався, що вона нічого не змогла прочитати на його обличчі. Він почував, що вся його істота, до найпотаємніших закутків серця, сповнена любов'ю до неї, ніколи ще він так палко не кохав її; він був майже в такому ж збудженому стані, як і Матильда. Якби вона знайшла в собі трохи розсудливості й мужності, щоб поводитись обдумано, він упав би їй до ніг і перестав би грати цю пусту комедію. Але, зібравши останні сили, він продовжував говорити.
«Ах, Коразов! - сказав він собі подумки,- чому вас немає тут! Як я потребую вашої поради».
- Навіть якби в мене не було ніякого почуття до маршальші, мене привернула б до неї вдячність. Вона була ласкава до мене, втішала мене тоді, коли мене зневажали... В мене є підстави не довіряти деяким проявам почуття, дуже втішного для мене, але, очевидно, такого ж скороминущого.
- Ах, боже мій! - вигукнула Матильда.
- Ну, а яку гарантію ви могли б мені дати? - продовжував Жюльєн різко і твердо, немов забувши на хвилину всю свою дипломатичну стриманість.- Де гарантія, яке божество може поручитися мені за те, що прихильність ваша, яку ви, здається, готові зараз повернути мені, триватиме довше двох днів?
- Моє безмірне кохання і безмірне горе, якщо ви більше не любите мене,- сказала вона, беручи його за руки і повернувшись до нього.
Від цього стрімкого руху її пелеринка трохи зсунулась і Жюльєн
