Червоне і чорне - Стендаль

Він уже був готовий здатись. «Одне необережне слово,- сказав він собі,- і знов почнуться для мене ці сповнені одчаю дні. Пані де Реналь шукала собі виправдання, коли робила те, що підказувало їй серце, а ця світська дівчина дає своєму серцю волю тільки тоді, коли остаточно доведе собі, що йому слід дати волю».

Він збагнув цю істину в одну мить і в ту ж мить опанував себе.

Він забрав від Матильди свої руки, які вона міцно стискала, і з підкресленою шанобливістю трохи відсунувся від неї. Для цього йому потрібна була вся мужність і твердість, на яку лише здатна людина. Потім він старанно позбирав усі листи пані де Фервак, розкидані на дивані, і з підкресленою ввічливістю, дуже жорстокою в цю хвилину, додав:

- Сподіваюсь, мадемуазель де Ла-Моль дозволить мені обміркувати все це.

І він поспішно вийшов з бібліотеки; вона чула, як він зачиняє за собою двері.

«Він і трохи не розчулився, звір отакий,- подумала вона.- Ні, що я кажу - звір! Він розумний, завбачливий, добрий; це я винна, винна так, що виннішою не можна бути».

Такий настрій не залишав Матильду весь день. Вона була майже щаслива, бо цілком віддалась коханню; не можна було повірити, що її душа нещодавно була пройнята гордістю, та ще й якою гордістю!

Вона злякано здригнулася, коли ввечері лакей доповів про пані де Фервак; голос слуги здався їй зловісним. Вона не могла дивитись на маршальшу і відразу ж вийшла. Жюльєн, не дуже гордий з своєї важкої перемоги, боявся зрадити себе поглядом і не обідав у палаці де Ла-Моль.

Його кохання і щастя швидко зростали в міру того, як віддалявся момент його поєдинку з Матильдою; тепер він уже докоряв собі. «Як я міг витримати? - думав він.- А що, як вона розлюбить мене. Одна мить може все змінити в цій гордій душі, а я поводився з нею, треба зізнатись, жахливо».

Увечері він згадав, що йому неодмінно треба з'явитись в опері у ложі пані де Фервак, яка дуже його запрошувала. Матильда неодмінно поцікавиться: був він там чи дозволив собі нечемність і не з'явився. Незважаючи на всю очевидну справедливість цих міркувань, він спочатку почував себе просто нездатним піти туди. Доведеться розмовляти з людьми, а це означає - наполовину позбутися своєї радості.

Пробило десяту годину; треба було неодмінно їхати.

На щастя, в ложі пані де Фервак було повно жінок, і він залишився біля дверей, зовсім сховавшись за капелюшками дам. Це врятувало його; інакше він опинився б у дуже незручному становищі; сповнені розпачу божественні звуки арії Кароліни з «Таємного шлюбу»152 викликали в нього гарячі сльози. Пані де Фервак помітила їх; це було так не схоже на звичайний вираз мужньої твердості, властивий його обличчю, що навіть ця вискочка і світська дама, давно пересичена найгострішими втіхами гордості, була глибоко розчулена. Та невелика частка жіночої сердечності, яка ще залишилася в ній, примусила її заговорити з ним. Їй хотілося тепер почути звук свого ж голосу.

- Ви бачили маркізу і мадемуазель де Ла-Моль? - спитала вона.- Вони в третьому ярусі.

Тої ж миті Жюльєн, досить нечемно спершись на бар'єр ложі, заглянув у зал і побачив Матильду. В очах її блищали сльози. «Але ж сьогодні не їхній оперний день,- подумав він.- Яка нетерпляча!»

Матильда умовила матір поїхати в оперу, хоч ложа, яку поквапилась запропонувати їй одна з підлесниць, не пасувала для дам їхнього стану. Матильда хотіла пересвідчитись, чи проведе Жюльєн цей вечір з пані де Фервак.

Так ось воно, справжнє чудо вашої цивілізації! Ви зробили з кохання звичайну угоду!

Барнав

Жюльєн кинувся в ложу пані де Ла-Моль. Його очі одразу зустрілися зі сповненими сліз очима Матильди; вона плакала, не стримуючись, бо в ложі були тільки незначні особи - приятелька матері, що запросила їх у свою ложу, та її знайомі. Матильда поклала руку на руку Жюльєна, неначе забувши зовсім, що тут сидить її мати. Майже захлинаючись від сліз, вона вимовила тільки одне слово: «Гарантія».

«Ні в якому разі не розмовляти з нею,- казав собі Жюльєн, теж дуже схвильований, і прикрив очі рукою, немов захищаючись від сліпучого світла люстри, що висіла проти третього ярусу.- Якщо я заговорю, мій голос зрадить мене, вона зрозуміє, як я зараз хвилююсь, і все піде нанівець».

Ця боротьба з самим собою була тепер ще боліснішою, ніж уранці, бо душа його за цей час збурилась. Жюльєн боявся, щоб Матильдою знов не оволоділа гордість. Сп'янілий від кохання і пристрасті він все-таки твердо вирішив мовчати.

Це, на мою думку, одна з найпрекрасніших рис його вдачі: людина, здатна на таке зусилля над собою, може далеко піти, si fata sinant.153

Мадемуазель де Ла-Моль зажадала, щоб Жюльєн поїхав додому разом з ними. На щастя, йшов сильний дощ. Але маркіза посадила Жюльєна напроти себе і всю дорогу розмовляла з ним, не даючи йому й словом перемовитись з дочкою. Можна було подумати, що маркіза взялась оберігати щастя Жюльєна; він уже не боявся погубити все, ненароком виявивши своє надмірне кохання, і віддавався йому з усім запалом.

Чи наважусь я розповісти, що, ледве опинившись у своїй кімнаті, Жюльєн упав на коліна і вкрив поцілунками любовні листи, які йому дав князь Коразов?

- О велика людино! Я всім зобов'язаний тобі! - вигукнув він.

Помалу до нього повернулась холоднокровність. Він порівнював себе з полководцем, який тільки що наполовину виграв великий бій. «Успіх, безсумнівно, величезний,- казав він собі,- але що буде завтра? Одна хвилина - і можна втратити все».

Жюльєн гарячково розгорнув «Мемуари», продиктовані Наполеоном на острові Святої Єлени, і силував себе читати їх цілих дві години; правда, читали лише його очі, та все-таки він не відкладав книжки. Під час цього незвичайного читання його збуджені думки й почуття, високо піднісшись, снувалися самі собою. «Серце Матильди - це зовсім не те, що серце пані де Реналь»,- казав він собі, але не сягав далі цієї думки.

«Тримати її в страху! - вигукнув він раптом, кидаючи геть книжку.- Ворог коритиметься мені тільки доти, доки боятиметься мене; тоді він не насмілиться зневажати мене».

Жюльєн ходив туди й сюди по своїй кімнатці, сп'янілий від щастя. Щоправда, це було скоріше щастя потішеної гордості, аніж