Золотий павучок - Донченко Олесь

Машинально, як сновида, знову звернув на тротуар.

"Чому це так убрані сьогодні вітрини?" — майнуло десь підсвідомо в голові.

Вітрини дійсно були залляті електрикою; скрізь визирали з червоно-чорних рямок портрети Леніна.

"Ага, — копирсалось десь тоненькою голочкою під черепом, — сьогодні ж свято. Яке?.."

Ішов далі, і враз, як пришитий, зупинився. Могутній тисячний хор дзвінких голосів упав на його й приголомшив своєю несподіваністю, своєю юнацькою жагою життя й боротьби:

"Туди, де сонце сходить,

Рушаймо на борню!.."

Нісся чорний, тривожно-радісний бурхливий потік кудись угору, де загубилось і зіщулилось від електричного сяйва таке далеке й маленьке темно-синє, мережане золотими зернятами нічне небо.

"Сміліш вперед! Одкиньмо страх,

І вище наш юнацький стяг,

Бо молода ми гвардія

Робочих та селян!.."[5]

Струнко йшли чорні колони, і, здавалося, вкупі з ними крицево співав дзвоном велетенських кроків старий камінний брук. Кривавими, зловісно-буйними блисками метлялись крила чадних смолоскипів і, здавалося, кипів навколо чорний, велетенський чавун.

Базилевич, як кам'яний монумент, стояв на краю тротуару і враз тихо ахнув і повільно ступив назад.

"Перше травня! Завтра перше травня!" — чітко й яскраво пригадав він.

Стояв мовчки і мовчки, з якоюсь жадобою, ненаситно дивився на похід. І коли вже нічна демонстрація давно щезла за рогом і вогневим волоссям війнув останній смолоскип, Базилевич тихо рушив далі. Ішов, а в зіницях усе ще стрибали кривавими плямами огні над колонами, і молотками видзвонювала у скронях кров.

Сам не знає, як опинився біля якогось високого паркану. Зупинився, озирнувся і враз упізнав:

— Міський парк, — промовив уголос.

Ураз сплинули згадки, як колись… давно, ах, як це давно було! І він тоді ще був такий молодий, і нічого "цього" тоді не було. Тоді була ще Ніна…

З якою болісною радістю він стояв тепер тут, під цим сірим парканом, і пригадував, пригадував!.. Тоді так само був травень, і так само світив місяць, і пахло в саду високою нічною травою, синім небозводом і шептанням старих берестків.

Пішов ліворуч, зійшов на пригорбок. Звідси можна було зазирнути в парк. Невідоме чуття владно притягло його до паркану. Звів руки, схопився за верх, підтягся. Безгучно і м'яко скочив на той бік. Звідкілясь бризнуло просто в обличчя живою холодною росою.

Пішов алеєю і враз звернув набік у високу росяну траву. Стояв і прислухався, нашорошив вуха, ніби якийсь невиданий лісовий звір.

"Туди, де сонце сходить, рушаймо на борню…" — донеслось звідкілясь далеко-далеко, як забута чарівна казка. А може, то вітерець пошамотів верховіттям кленів?

Базилевич, уткнувши в мокру траву гаряче обличчя, невпинно, безгучно… ні, не плакав. Це — не плач, оце давуче моторошне схлипування. Так часом скавучить щеня…

Бродив місяць-сновида по парку, а назустріч із високої срібної трави в солодкій знемозі тяглися до нього сонні розквітлі тюльпани…

IX

Перед заходом весело іржали коні, і з річки котилась неугавна гама молодих дзвінких голосів, хлюпання й задиристого лункого реготу.

Уже два місяці, як N-ський саперний кавалерійський ескадрон виїхав до табору. За тиждень на узліссі густого соснового бору виросло біле полотняне містечко. Струнко вряд стали присадкуваті намети, а підстрижені рівні "лінійки" вабили око своєю симетрією й чистотою. Приємно лускав гравій під червоноармійською ногою, а вечорами з чепурних округлих клумб перед наметами несло запаморочливими п'янкими пахощами матіоли й тягло з бору животворним міцним духом сосни і ялини.

Коля Шпак цілком поринув у табірне життя. Чорний, засмалений, він міг цілими днями, засукавши рукава, будувати понтонного моста й надувати поплавки Полянського[6], рити окопи й рубати в протигазі лозу, купати в Бозі коні і легко мчати верхи до табору на неосідланому Європейці.

Надходив вечір із запашною червневою тишею, з пахощами соснового бору, з співучою гармонійкою. Притишено, зачаровано дзвенять тоді голоси, і золотими крапками розгоряються в темряві й раптом гаснуть червоноармійські цигарки. Тоді до стомленого Колі Шпака приходить тихий смуток, легкий прозорий жаль за чимсь далеким, минулим, безповоротним. В такі хвилини він іде на узлісся й горілиць лягає у високу, з гострим духом полини й чебрецю шамотливу траву. Покладе руки під голову, втопить зір у бездонний зоряний океан і завмре. І тоді, як щось далеке й неясне, приходить ніжний, любимий образ Наталі.

Іноді вночі, прокинувшись, Коля виходив із намету. Стояв і слухав тишу. Тоді в нього бувало таке почуття, ніби ввесь табір у полоні в невідомих волохатих велетнів. Ці велетні — темні громади сосон і ялин — щільним півколом обступили табір із заходу і дихають живучим, металевим пахом смоли і нагрітої за день хвої. У сусідньому селі сонно перекликаються когути й ляпають крилами, і враз знову все стихне, і тільки невідомі волохаті велетні так само непорушно стоять на варті.

Сьогодні цілісінький день будували зразкові понтонні мости через Біг[7]. І червоноармійці, і комсклад стомились до того, що падали з ніг. Як тільки "архангел" програв зорю, всі вже були в наметах.

Опівночі Коля прокинувся від холодних крапель, що стукали його просто в обличчя. Надворі тюжив дощ і тарабанив по наметах. У деяких місцях полотно пропускало воду, і краплі попадали просто в намет.

Коля відсунувся в куток, перевернувся на другий бік і враз, знову підвівшись на лікті, сторожко прислухався: тонко й поспішаючи сурмач грав тривогу. І в ту ж хвилину швидко захлюпали по калюжах чиїсь ноги, і на порозі намету хтось голосно крикнув:

— Вставай! Сідлайте коні!

Нашвидку підтягуючи на Європейці попругу, з гвинтівкою за плечима Коля став у шерегу.

— Сіда-ай!..

Дзенькнули в темряві остроги.

— Ма-арш!..

Зачавкала під кінськими копитами багнюка.

— Ри-истю-ю!..

Швидко переїхали вузькими вулицями села. Через хвилину нова команда:

— По-овід! Галопом!

Коля дав повід і легко стиснув боки Європейцеві. В ту ж хвилину кінь сіпонув і ніби відірвався від землі. Зробилось дивно легко. Не треба було вже улегшуватись на сідлі, здавалося, що Європеєць легко й плавно несеться по вітру…

Проскакали так із верству. Пішли знову риссю і нарешті перейшли на крок. Куди їхали — ніхто з червоноармійців не знав. Точились різні здогадки.

Покликали ройових кудись уперед до командира. Через п'ять хвилин вони повернулись, і Коля довідався, що їхній ескадрон їхав на банду.

Вже два дні, як у таборі ходили чутки про те, що десь, верстов за тридцять, "гуляла" якась банда. Червоноармійці це чули від селян, а селяни ще від якихось селян. Тепер ці чутки справдилися. Дійсно, в окрузі з'явилася напівкримінальна, напівконтрреволюційна, польського походження банда.

Ніякого враження на Колю повідомлення про банду не справило. Було так, ніби це щось звичайне, чого обминути не можна. Більше забирав уваги і дошкуляв дощ, що лився за комір і давно вже зробив із шинелі важке, холодне ярмо.

Наздогнали й лишили позаду роту піхоти. Довго стояли на вулиці біля тинів якогось села.

Незабаром розвиднилось, дощ перестав, і піднялось сонечко.

На забрьоханій білій кобилі Блискавці під'їхав комчоти.

— Що, викупались добре, хлопці?

Він ласкавим примруженим поглядом гладив обличчя, шинелі кіннотників, і кожне обличчя було йому таке знайоме й близьке. Він добре знав "людей" своєї чоти і зараз водив поглядом, намагаючись ухопити вираз кожного обличчя.

— Що, скучно стояти на місці? — знову кинув, блиснувши двома бісиками з напівпримружених вій. — Нічого, зараз поїдемо.

І він знову непомітно й уважно обдивився всі лиця. О, як він їх чудово знає!

Ось просто перед ним на рудому золотявому коні, — товариш Заєць. Маленький, сміхотливий Заєць, увесь у ластовинні, пругкий танцюрист і "трепло". Він і зараз блискає білими зубами й намагається ляпнути якусь дурницю. Цьому не важно: дощ — дощ, утома — хай буде утома. Аби був хто поруч нього, до кого можна було б поскалити зуби.

Поруч — товариш Ковтун. О, це справжній Ковтун: не клади пальця в рот, бо відкусить і ковтне. Товариші не люблять його за симуляцію тисячі хвороб, що нібито ввесь час його переслідують, за неуважне ставлення до свого коня, за вміння половити рибку в каламутній водиці.

Ковтун зараз похмурий і сердитий. Він одвертається від командира і вдає, що не чув його слів. Здається, він обвинувачує його у всіх неприємностях сьогоднішнього дня: і в тому, що до нитки промочив дощ, і взагалі у всій цій поїздці, що нічого доброго від неї не можна сподіватися.

Далі, збоку, — товариш Соломенко. Хороший хлопець, здоровий, вайликуватий, як ведмідь, проте тихий, соромливий, дбайливий коло коней. Цей з першого наказу піде без жодного ремствування у вогонь і в воду. Посилають — значить, так треба. На те — червоноармієць. Батька денікінці двічі ледве до смерті не запороли. Відтоді носить у серці люту зненависть до погонів. Зараз скрутив цигарку і з насолодою затягається.

— Товаришу комчоти, — вихопився раптом із рядів улесливий голосок.

Комчоти повернув трохи вбік свою Блискавку.

— Ну? — протяг, запитуючи і ніби з незадоволенням.

— Товаришу комчоти, скоро поїдемо? — продовжував той же улесливий голосок. — Руки вже сверблять, щоб клинок вихопити…

Комчоти якось унутрішньо, про себе, посміхнувся:

— Скоро, скоро… — знову протяг і вже сухо додав: — Хіба вам, товаришу Юровчик, так хочеться їхати?

Комчоти Юровчика не любив. Це був один із тих червоноармійців, що всіма правдами й неправдами намагались не бути в "строю". Юровчик завжди знаходив тисячу приводів, аби тільки не з’явитись на навчання в манежі. То, мовляв, через два дні свято Жовтневої революції, а в ленкутку немає ще гасел, — треба, значить, допомогти бібліотекареві малювати; то, мовляв, скупчилась ціла копиця непереписаних протоколів комсомольських зборів (він комсомолець) — треба, значить, їх переписати; то… і так хоч один, хоч два дні, а таки викрутить собі і на роботу в ленкутку, і на переписування протоколів… аби не в "строю". Під’їхав джура[8].

— Товаришу комчоти, вас просить командир ескадрону.

Через півгодини ввесь ескадрон їхав узліссям величезного соснового бору. Через кожні чотириста-п’ятсот кроків лишали одного кіннотника.

— Товаришу Шпак, — почув Коля голос комчоти. — Тут ваше місце.