Золотий павучок - Донченко Олесь

Вона зрозуміла, що прийшла розв’язка.

Увесь блідий і тремтячий від злості, що душила його, він раптом схопився з-за стола й підбіг до неї.

— Чому ти мовчиш? — стискав він кулаки. — Про віщо думаєш? Про піаніно?

Він і сам не знав, навіщо згадав тут піаніно, але вже не міг стриматись. Вона, ніби захищаючись від ударів, затулила обличчя руками і раптом болісно, тужно закричала:

— Знаю!.. До потаскухи якоїсь унадився? Мучитель! Знаю! Пропало життя, пропало!

Ридала бурхливо й нестримно.

Все вийшло несподівано, гидко, швидко, як блискавка.

Швидко хапала з комоду, з шафи свої речі, складала в корзину, в’язала великі клунки. Вона вже давно вирішила, що "в разі чого-небудь" негайно забирає речі і їде до своєї матері.

Через півгодини заторохтів візник, і вона поїхала.

Великими лункими кроками ходив Базилевич по порожніх кімнатах.

— Як усе це негарно вийшло, безглуздо! — шепотів він. — Невже не можна було інакше, якось без цієї дикої сцени?..

За віщось зачепилася нога. Він нагнувся й підняв стару Нінину блузку, яку вона часто вдягала, коли ще була студенткою вузу, в далекі часи їхньої першої зустрічі. Підняв, подивився й обережно положив на стіл. Тепер тільки він відчув, яка мертвотна тиша панує в кватирі.

Він став і прислухається: тиша… Відчинена шафа, шухлядки з комоду витягнені, жужмом змішана білизна. Десь унизу за вікном стихає місто, а тут напружена, нашорошена тиша. Десь писнула миша — ні, тільки здалося. Самітна, забута книжка на канапці сама перегорнула сторінки. Ніби від дотику чиєїсь невідомої руки, сама дзенькнула склянка на столі. Хтось небачений, тихенько дмухнув ззаду на волосся. Шаркнув черевик під ліжком у порожній сусідній кімнаті. Тиша…

І раптом незрозумілий ляк охопив Базилевича. Поводячи навколо себе очима, озираючись, він вискочив із кімнати. Тремтячою рукою запер двері. Жалібно дзенькнув ключ у замковій щілині і стих.

Узяв візника й назвав йому провулок Радості й перемоги.

А в Зізі в цей час уже сидів "чиновничок", і обоє вони давно вже чекали на Базилевича.

VIII

Чиновничок (так його охрестив Базилевич) мав мертво-сіре, аж синювате обличчя. Округле кепі з лисніючим верхом було низько насунуте на самісінькі очі, які цікаво, мов мишенята, ввесь час бігали й винюхували з-під ріденьких рудуватих брів. Ніс — ніби горбатий дзьоб шуліки, або ні, краще — дурного, але вченого папуги. Під ним рудуваті підстрижені вуса. А губи — губів не було, було дві стулені печериці.

Чиновничок часто забігав наперед, ніби для того, щоб зазирнути Базилевичу в обличчя, і, розмахуючи руками, чітко дріботів каблучками чобітків далі. Низенький і опецькуватий, він, здавалося, безперестанку витанцьовував якусь мудру чечітку. Важко було відразу вгадати, скільки йому років, — певно, за п'ятдесят.

— Чи далеко ще? — питав Базилевич.

— Ні, ні, ні, — вимахував руками чиновничок. — Що, нетерплячеться? Хі-хі-хі, встигнемо, не на пожежу. Ху, прости Господи, яка спека!

Дістав клітчасту хусточку і витирав мокрого лоба.

— Я, знаєте, в чоботях. І зиму так, і літо. Воно в чоботях, знаєте, якось те… безпечніше, твердіше, хі-хі… Що, нетерплячеться? — знову забігав наперед і зазирав у обличчя.

Від його дрібної чечітки, від очей, що трусились і метушились, як злякані мишенята, від цього дурного безглуздого слова "нетерплячеться" робилось Базилевичеві до отрути нудно.

— Чи скоро вже? — думав. Ішов і тихо, про себе, повторював: "Господи, Господи, куди я йду?.." — і тоді знову: "Господи, Господи…"

Потім схаменувся, що в Господа він не вірить, і що Господь тут ні до чого, і сердито сплюнув на тротуар.

— От, чортяка, пече як! — сказав уже вголос. — Чи ми дійдемо коли, чи ні?

Чиновничок забіг наперед.

— Та воно, знаєте, можна б і трамваєм, та, знаєте, хі-хі… як кажуть, свистить, мов у димарі, — показав він на кишеню.

— Я заплачу, — сказав Базилевич.

У вагоні трамвая було нестерпуче душно, і набиті, як оселедці, люди, розкривали роти, ніби кури в спеку, ловили кожний струмочок рухомого повітря. Базилевич ненароком наступив на ногу якійсь товстій купчисі. Та сикнула, зиркнула, ніби жало всадила, на портфель.

— Краснії дворяни, порфельчиками помахують, — почув Базилевич її голос. — Не роблять нічого, гроші дурно одержують, а мій муж і досі безробітний… Сволочі!..

Знову йшли, і знову чиновничок дрібно витанцьовував каблучками чечітку.

— Дядінька, дай копієчку! Єй-богу, голодний, дядінька, — вчепився збоку до нього замурзаний, чорний, мов трубочист, безпритульний.

— Холера б вас видушила, голозадих! — відповів "дядінька". — Геть з дороги, вуха одірву, проклятому!

Хлопчик бликнув білками очей і зник.

— От, маєте, розвели отаке паскудство, таку гидоту, — ні пройти, ні проїхати, повірите, з будинків тікають прокляті цуценята, — танцював і вимахував руками. — А я думаю так, нічогісінько з них путящого не буде все д'но. А врятуватися від них можна, хі-хі… Викопати, знаєте, колодязь — широкий такий, глибоченний, зібрати усіх їх, голозадих, і набити ними до верху. Хі-хі… А зверху земелькою притрусити… Га?..

Базилевич уявив і здригнувся. Йому зробилось моторошно. А чиновничок уже розгортає нового проекта, і в куточках його губів зібралися, мов у скаженої собаки, дві білі лискучі цяточки слини.

— А то можна, знаєте, так: зібрати їх з усього міста, ніби на свято яке, на столи ласощів усяких, знаєте, навалити. А в ласощі ті, хі-хі, стрихнінчику…

І враз він зупинився й хапливо поліз до кишені. Зупинився здивовано й Базилевич. Чиновничок мурмотів:

— Не думайте, що я не подам старцеві, не думайте. Старець — свята людина, це не цуценя обскублене. Ходімте на той бік, бачте, он сидить біля порога, — вказав на протилежний тротуар. — Від власних, можна сказати, синів постраждав, вигнали його на вулицю. І я теж від синів. Однакове горе, знаєте…

Перейшли на другий бік вулиці. Чиновничок подав жебракові три копійки й дрібно, уривчасто перехрестився.

— Швидше пошукай здачі… дві копійки…

Одержавши здачу, так само хапливо перехрестився, забіг наперед і зашепотів:

— У мене теж, знаєте, від синів… Нещастя. Старшого!.. В двадцятому ще році… не помирився щось із "ними" — розстріляли, а меншенький, сукин син, сам тепер большаком. Партєйний. Ну, звичайно, прокляв його, і де він зараз — не знаю. Та й знати не хочу, а ось і той… прийшли вже.

Базилевич побачив на воротях велику червоно-зелену вивіску:

"Лагодіння обув'я та швачка нового. Чоботарний майстер І. І. Кузнецов".

— Це сусіда мій, швець. А зараз будуть і мої хороми, — побіг уперед чиновничок.

Підіймались рипучими "чорними" східцями. Темно, хоч око виколи. Чиновничок веде перед і чутно, як він на поворотах попереджає:

— Тут обережненько, не вкаляйтеся!

І враз Базилевич зупинився, тамуючи переляк. Просто перед ним зацвіло в темряві двоє округлих блискучо-зелених очей. Щось волохате й м'яке кинулось йому під ноги й зникло.

— Кішка! — нарешті догадався він і сплюнув. — Тьху, будь ти неладна!

Чиновничок відчинив нагорі якісь двері, і, нарешті, полилося звідти бліде жовте світло.

— Пожалуйте, — запрошував він.

У ту-таки хвилину Базилевич почув якісь непевні, тривожні звуки, ніби хтось розмірено вдаряв у тисячу різних склянок, у кожну по черзі. Іноді з загального хаосу звуків виривався один якийсь співучий і високий, він швидко перекочувався через усю гаму і нараз, як склянка, розбившися на тисячу скалочок, стихав.

Через хвилину Базилевич був у високій просторій кімнаті. Скрізь, де тільки можна було почепити, висіли клітки з найрізноманітнішими птахами. Походження непевних звуків виявлено. В кімнаті коливалась весела гама від цвірінькання, дзьобання, писку, плескання десятків пташиних крилець.

— Ось, чим не звіринець? Га? — милувався чиновничок. — Подивіться на цього шпака, як він вам здається? Або ось на соловейка. Сіренький, га? А голосок? Голосок треба почути! У нас ввесь рід — за божими пташками ходили, кохалися в них.

Шпак сидів похмурий і нерухомий у кутку клітки, і, здавалося, єдиним бажанням у нього було не бачити цієї кімнати і мучителя-чиновничка з мишенятами-очима. Соловейко одноманітно, як маятник, стрибав із вищої перекладинки клітки на нижчу, з нижчої на вищу, і так без кінця, ні на мить не змінюючи цього маршруту. Базилевичеві здалося, що ця маленька сіра пташка, як людина, давно вже збожеволіла.

Тут чиновничок заметушився, стукнув себе по лобі.

— Господи, от голова! Простіть, простіть мене!.. Зовсім забув! Знайомтесь, будьте знайомі! Це… мм… громадянин Вульферт, Микола Гаврилович…

У Вульферта був чудовий низький баритон. Цей голос Базилевич відразу ж упізнав і яскраво пригадав собі нічне авто в перевулку Радості й перемоги.

Чиновничок був цілком "своїм" (і таки дійсно чиновничком, мав посаду в конторі якогось видавництва) і ввесь час був присутній при розмові своїх двох гостей. Він поплескував Базилевича по плечу і поблажливо казав:

— Все буде чудово, сміліше тільки… Я, знаєте, теж був колись у дев’ятсот п’ятому соціал-демократом, хі-хі!.. Слово честі! А про Леніна нічогісінько тоді не чув. І ніхто не чув. Їй-богу, він тоді й революціонером не був. У сімнадцятому німці його на готовеньке прислали, слово честі!

Його оченята нишпорили й винюхували, руки совались то по скатертині, то по колінах, то залазили до кишень і, раптом вискочивши звідти, знову гасали по столі.

— А все хто? — зазирав він обом у вічі. — Жиди! Все — вони!

Коли Базилевич вийшов від чиновничка й тихо побрів вечірніми душними й електричними вулицями, він яскраво відчував, як пульсує й б'є йому в скроні дзвінкими молоточками кров. На серці тяжіло якесь почуття розгубленості, непоправного лиха й чекання чогось важливого, моторошного й непевного. Хвилинами йому здавалося, що все це він бачить уві сні, ось зараз він протре очі — і щезне важкий кошмар.

— Невже це справді, невже я пішов на "це"? — з тоскною тривогою питав сам себе. І "це", грізне й невмолиме, стояло перед ним, як фатум. Ішов, ніби п'яний, і не помічав, як його штовхали перехожі, як деякі здивовано озирались на його велику, трохи зігнуту постать. Грубий вигук і брудна лайка спинили його.

— Гей, ти, ракло, куди прешся під коня? Повилазило тобі, чи що?

Він ішов вулицею збоку тротуару, і візник ледве не наскочив на нього.