Червоне і чорне - Стендаль

Коли Жюльєнові нарешті вдалося вийти з бібліотеки, він був такий вражений, що навіть менше відчував своє горе. «Ну що ж, вона мене не любить,- повторював він сам собі голосно, немов для того, щоб краще зрозуміти своє становище.- Мабуть, вона кохала мене тиждень, а я кохатиму її все життя!

Невже це можливо? Ще так недавно вона була нічим, зовсім нічим для мене!»

Серце Матильди упивалося гордою радістю: адже вона змогла порвати все назавжди! Вона була надзвичайно щаслива, що остаточно перемогла таке сильне почуття. «Тепер цей добродій зрозуміє раз і назавжди, що не має і не матиме на мене ніяких прав». Вона була така щаслива, що й справді в ці хвилини зовсім не почувала кохання.

В людини, не такої пристрасної, як Жюльєн, ця жорстока й принизлива сцена знищила б усяку любов. Мадемуазель де Ла-Моль, ні на хвилину не втрачаючи самовладання й почуття власної гідності, наговорила йому чимало надзвичайно неприємних речей, так добре розрахованих, що вони могли здаватись справедливими навіть і потім, коли він згадував про них більш-менш спокійно.

Перший висновок, до якого прийшов Жюльєн в першу хвилину після цієї дивної сцени, зводився до того, що гордість Матильди не знає меж. Він не мав сумніву, що все скінчено між ними назавжди, а проте наступного дня за сніданком він поводився з нею незграбно й боязко. Досі йому не можна було закинути подібної слабості. Як у малому, так і в великому, він завжди точно знав, що він мусить і що він хоче робити, і саме так і робив.

Після снідання пані де Ла-Моль попросила його передати їй одну бунтарську, дуже рідкісну брошуру, яку цього ранку приніс їй нишком кюре. Жюльєн, беручи її з консолі, перекинув старовинну синю фарфорову вазу, дуже негарну.

Пані де Ла-Моль схопилася, розпачливо зойкнувши, і підійшла глянути на черепки своєї улюбленої вази.

- Це старовинний японський фарфор,- сказала вона,- я успадкувала цю вазу від двоюрідної бабусі, абатиси Шельської. Це був подарунок голландців регентові, герцогу Орлеанському, а він подарував її своїй дочці...

Матильда теж підійшла слідом за матір'ю, дуже задоволена, що розбилась ця синя ваза, яка здавалась їй надзвичайно потворною. Жюльєн мовчав, і непомітно було, щоб він особливо збентежився. Мадемуазель де Ла-Моль стояла зовсім близько від нього.

- Ця ваза,- сказав він їй,- розбита, знищена навіки. Те саме спіткало й одне почуття, що колись панувало в моєму серці. Я прошу вас пробачити мені всі ті безумства, на які воно мене штовхнуло.- І він вийшов.

- Справді, можна подумати,- сказала пані де Ла-Моль, коли він вийшов,- що цей пан Сорель гордий і задоволений з того, що він тут наробив.

Ці слова вразили Матильду в саме серце. «Правда, - подумала вона,- матуся вірно вгадала,- дійсно, це те, що він зараз почуває». І враз де й ділася вся її радість, яку вона відчувала після вчорашньої сцени. «Ну що ж,- сказала вона собі з удаваною байдужістю,- це буде мені доброю наукою; моя помилка жахлива, принизлива, але після цього мені вистачить розважливості на все життя».

«Ох, якби ж те, що я сказав, та було правдою! - думав Жюльєн.- Чому кохання до цієї навіженої мучить мене й досі?»

А кохання його не лише не згасло, як він сподівався, а розгоралося все дужче. «Вона божевільна, це так,- казав він собі,- але хіба вона від цього менш приваблива? Хіба є в світі вродливіша дівчина? Все, що тільки є найвитонченішого, все, що може дати найчарівнішого найвища цивілізація,- поєднується в особі мадемуазель де Ла-Моль». Спогади про минуле щастя знов охопили Жюльєна і швидко знищили все, що з таким зусиллям будував розум.

Розум марно бореться проти таких спогадів, його суворі зусилля тільки збільшують їхні чари.

Через добу після того, як була розбита старовинна японська ваза, Жюльєн справді був найнещаснішою людиною в світі.

Бо все те, про що я розповідаю вам, я бачив на власні очі. І якщо зір мій міг обманути мене, то, в усякому разі, я не обманюю вас, розповідаючи про те, що бачив.

Лист до автора

Маркіз покликав Жюльєна до себе. Пан де Ла-Моль, здавалось, помолодшав, очі його блищали.

- Поговорімо про вашу пам'ять,- сказав він Жюльєнові,- кажуть, вона у вас надзвичайна! Чи могли б ви вивчити напам'ять чотири сторінки, вирушити в Лондон і переказати їх там? Але не змінюючи жодного слова!

Маркіз роздратовано бгав у руках свіжий номер «Щотижневика», марно намагаючись приховати надзвичайну серйозність, якої Жюльєн ще ніколи в нього не бачив, навіть коли йшлося про його позов з абатом Фрілером.

Жюльєн уже був досить досвідчений і розумів, що він має удати, ніби цілком довіряє легкому тону, яким хотіли його обманути.

- Мабуть, цей номер «Щотижневика» не дуже цікавий, але, з дозволу пана маркіза, завтра вранці я матиму честь проказати всю газету напам'ять.

- Як? Навіть об'яви?

- Цілком точно, не пропускаючи жодного слова.

- Ви даєте мені слово честі? - спитав маркіз з раптовою серйозністю.

- Так, пане, і хіба тільки страх не додержати його міг би затьмарити мою пам'ять.

- Справа в тому що я забув вас спитати про це вчора. Я не вимагаю від вас клятви - ніколи не повторювати того, що ви почуєте: я надто добре знаю вас, щоб образити вас таким припущенням. Я за вас поручився. Ви поїдете зі мною в один будинок, де зберуться дванадцять чоловік; ви точно записуватимете все, що казатиме кожен з них. Не турбуйтесь, це буде не безладна балаканина, говоритимуть усі по черзі, хоч не скажу, щоб дуже доладно,- додав маркіз, знов переходячи на властивий йому тон лукавої жартівливості. Поки ми говоритимемо, ви спишете сторінок з двадцять; потім ми повернемось сюди й зведемо ці двадцять сторінок до чотирьох. Завтра вранці ви перекажете мені ці чотири сторінки замість цілого номера «Щотижневика». Після цього ви негайно вирушите. Ви поїдете на поштових і удаватимете юнака, що мандрує заради розваги. Ваше завдання полягатиме в тому, щоб вас ніхто не помічав. Ви прибудете до одної значної особи; там вам треба буде поводитись ще з більшою обачністю. Йдеться про те, щоб обдурити всіх тих, що оточують цю особу, бо серед її секретарів і слуг є люди, підкуплені нашими