Поезії. Книга X - Олександр Олесь

Солов'ї за флейти брались,

За сопілки калинові

І всю ніч на дудках грали.

Так вівчар над ставом грає,

Як під вербами спочити

Його білі вівці ляжуть.

Грає він про карі очі,

Що блиснули раз, як стріли,

Але ж зранили навіки.

Грає він про жар кохання,

Що в могилі тільки гасне,

Про любистка дивні чари...

Так в піснях минали роки,

Так дзвеніло співом серце,

Як весною ліс зелений.

Коли нагло враз надвечір,

Коли сонце йшло на захід,

Зашумів, зірвався вітер.

Пилом вкрив прозоре листя,

Небо хмарами завісив

І збудив громи у хмарах.

Ах, яка знялася буря!

Що зробила з бідним лісом,

Що зробила з бідним серцем!

Полягли дуби могучі,

Полетіло буйне листя,

Ні пташок, ні гнізд пташиних.

В кладовище обернувся

Голий ліс, колись зелений,-

На гілках круки чорніють.

Крячуть чорні дні і ночі,

Все недобре щось віщують,

Рвуть, клюють розбите серце.

І ніхто в мій ліс не зайде,

Не зігріє словом втіхи...

Хай умре самотнім серце!

29.02.1928

Гори залишила, кинула смереки,

Подалась за щастям у світи далекі...

Ой, хіба ж до тебе сонце не всміхалось,

Поле не шуміло, килимом не слалось?

Ой, хіба на тебе не дивились квіти,

Чи тобі не грали ввечері трембіти,

І вівчар не сходив в доли з полонини,

Щоб твій сміх почути в сутіні долини?

Чи тобі назустріч з кам'яної скелі

Не лились піснями струмені веселі

І не розсипались перлами ясними,

Щоб тебе забризкать, як русалку, ними?

Залишила гори, кинула смереки,

Подалась за щастям у світи далекі,

А безоке щастя по лісах блукає,

Мавку дні і ночі серед гір шукає.

4.11.1922

Серед поля попід небом жито жала,

Попід небом жито жала серед поля.

Вітер віяв, сонце гріло. Дожинала.

Дожинала. Сонце гріло, вітер віяв.

В неї хустка, синя хустка, шовком щита,

Шовком шита в неї синя хустка.

Серед жита золотого, як волошка,

Як волошка, серед жита золотого.

Серед поля попід небом і зростала,

І зростала попід небом серед поля.

Серед поля, як волошку, її скосять,

Як волошку, її скосять серед поля.

Понад нею небо й вітер заголосять,

Заголосять небо й вітер понад нею.

На те літо прийде друга в синій хустці,

В синій хустці прийде друга на те літо.

Серед поля її пісню заспіває,

Заспіває ії пісню серед поля.

І над нею буйний вітер буде плакать,

Буде плакать буйний вітер і над нею.

Серед поля ллється пісня, віє вітер,

Віє вітер, ллється пісня серед поля.

4.08.1923

Очі - дві волошки в житі

На Вкраїні там, у нас.

Коси - жмут ясний пшениці

На дорозі там, у нас.

На дорозі під колеса

Взяв і кинув квітку хтось,

Як у нас, на Україні,

Взяв і кинув квітку хтось.

30.12.1921

«Прийдуть ще дні для журби,

Днів же для щастя так мало...

Дихай, живи і люби!» -

Так її серце співало...

Пісня майова лилась,

Радісно сонце світило,

Вся до кінця віддалась...

Так її серце любило.

«Кинув, розбив і пішов,

Сонця, як щастя, не стало.

Ллється з очей моїх кров...» -

Так її серце ридало.

«О! Не журись через край:

Ще на життя не світало.

Другому зіркою сяй!» -

Так її серце казало.

І зайнялася вона!

Полум'я душу палило.

«Пити, так пити до дна»,-

Так її серце горіло.

«Кинув, пішов і забув,

Наче приснивсь, і не стало,

О, коли б сльози почув!» -

Так її серце стогнало.

Журно на вулиці йшла,

Двоє до неї пристало,

Двох пригорнула, взяла,

Так її серце упало.

25.12.1920

Уперше збірка вийшла у Львові 1931 р. накладом видавництва «Неділя». Поет подав у ній вірші різних років написання і різного тематичного спрямування (1919-1930), переважно ліричного характеру

Подається за цим виданням.

Десята книга поезій, як восьма і одинадцята, була наслідком відвідин Олександром Олесем у грудні 1929 р. Львова. Успішно полагодивши свої видавничі справи, письменник зустрівся з своїм читачем на присвяченому йому літературному вечорі, що відбувся з ініціативи об'єднання «Червона калина». Як зазначалося в пресі, «львівське громадянство віддавало в особі Олеся шану та співчуття також і тим скитальцям, що караються на вигнанні, і тим братам, що за велику ідею караються там, за Збручем, на рідній - не своїй землі, і на далеких ледяних Соловецьких островах» («Літопис «Червоної калини».- 1930.- № 2)

Відразу після виходу десятої книжки поезій в одній із рецензій Михайло Рудницький зазначав: «Роки, проведені на чужині, не змінили Олеся-поета ні на тон, ні на нюанс. Усе джерело його натхнення ще досі в рідному краю, на який він глядить крізь віконця давно вирізаних кришталів. Він почуває себе квіткою, вирваною з корінням із грунту, на якому міг би розвиватися,-