Поезії. Книга X - Олександр Олесь
Як папороть в лісі, розквітла.
Вже тисячі років, як згасла вона,
А люде не бачать ще світла.
Не плач, моє серце...
9.02.1928
«А ТИ, МАРКУ, ГРАЙ...»
На небі хмари. Все більш смеркає,
І ніч безмежна, як світ, іде.
Все скуте жахом, а Марко грає,
А Марко грає, що сонця жде.
Посуха. Голод. Народ вмирає.
Де ж Милосердний? Нема ніде.
Нема й не буде! А Марко грає,
А Марко грає, що Бог іде.
Не стало Марка: упав голодним,
Упав на землю мерцем німим...
Засяло сонце над ним, холодним,
І Бог в задумі схиливсь над ним.
5.05.1922
«Хай його передчасно не стало…»
Хай його передчасно не стало,
Хай він спить, як співець, у труні,
Та не вмерли його ще пісні,
Бо пісні його серце співало.
Коли стихнуть всі зойки і крики
В сутеренах, на площах, хрестах,
Ви почуєтє серце велике,
Що співало в кривавих сльозах.
7.03.1929
В. САМІЙЛЕНКОВІ
Скільки пісень нам співець проспівав,
Скільки нам кинув під ноги
Маків червоних і білих купав!
Тих, що в полях і на багнах зривав,
Тільки б заслати дороги...
Вдень і вночі ми по вулиці йшли,
Весело ловлячи згуки,
Що ж ми співцеві натомість дали?
Може, вінок ми за пісню сплели?
Може, ми стиснули руки?!
Ні, ми занадто убогі й малі,
Щоб кобзаря зрозуміти...
Стогоном був він німої землі,
Сльози і кров він носив у полі,
Кидав же перли і квіти.
«Ані робітництва, ні панства…»
Ані робітництва, ні панства,-
Маленькі дрібні куркулі...
На смітник цього громадянства
Він викинув перли свої.
Давно їх вони позбирали
І чванились навіть разком,
Хоч би вони словом згадали
Того, хто лишивсь жебраком.
1922
«Нове життя, світи і сонця!..»
Нове життя, світи і сонця!
А я... я спати хочу...
Стомився я в борні нерівній
І хочу тільки відпочити...
Нове життя, світи і сонця!
А навкруги мене пустиня...
Хто ранок співом привітає?!
Ходім заснем: співці в могилах.
Нове життя, світи і сонця!
Ось він іде, не йде, а сходе -
Він, наш Великий Переможець...
А я... засну... нехай іде і сходе.
7.02.1922
«Чом пізно так зійшло моє прекрасне сонце?..»
Чом пізно так зійшло моє прекрасне сонце?
Я ждав, так довго ждав тебе,
Даремно в темряві блукав я,
Даремно руки простягав до неба:
О Сонце!
Тепер, коли я стратив вже надію,
Упав поранений і кров'ю стік,-
Тепер ти сходиш, моє сонце,
Віщуючи погожий ранок.
О Сонце!
Прийми ж останній усміх мій і брязкіт кобзи,
Згадай мене колись у день блискучий,
Стули на мить свої вогняні вії
І на мою могилу кинь пучок проміння!
18.04.1922
«Можливо, я живу уже віки…»
Можливо, я живу уже віки,
Перелітаючи з планети на планету,
З планет на сонце, на зірки,
На мить одну спадаючи у Лету.
На мить, щоб з духа тіло змить
І в інше тіло перебратись...
Щоб в іншім світі через мить
Ридати знову і сміятись.
30.04.1924
«Гіркий був келих життьовий…»
Гіркий був келих життьовий,
А ще хотів би з його пити,
Любити, мучитись, і жити,
І знать, що ти є ще живий.
В колисці простій під рядном
Хотів би я в цю мить лежати,
А надо мною б ніжна мати
Схилилась зморщеним чолом.
Струмком би лився спів її,
І сльози капали на мене,
А за вікном десь солов'ї,
І хилить буз гілля зелене.
І грає арфа, мов у сні,
Про щось солодке і болюче,
І все життя - як ліс дрімучий,
Як ліс терновий навесні.
8.04.1925
«Як любо, як безмежно любо жити…»
Як любо, як безмежно любо жити,
Дивитися на білий Божий світ,
Впиватися повітрям чистим
І слухати, як б'ється серце Боже.
А ранки росяні, рожеві,
А дні, а ночі сизокрилі,
А білий шум, як цвіт на хвилях,
А рев громів в пустелях чорних.
А перше щебетання пташки,
А перші усміхи дитини
І щастя матері над нею...
Як любо, як безмежно любо жити.
14.08.1920
«Ще не вмерла пісня, ще живе в мені…»
Ще не вмерла пісня, ще живе в мені,
Борсається в крові, корчиться в огні,
І кричить, і тужить, і кляне, і зве...
Ще не вмерла пісня, ще горить, живе!
Я розбив би клітку, випустив її,
Та закуті в крицю рученьки мої,
А на плечах камінь, важчий від гори,
А навколо скелі, кручі та яри.
10.08.1924
«Розцвіла троянда і горить, як жар…»
Розцвіла троянда і горить, як
