Семирорзум - Дрозд Володимир
Білі заслінки біліють дерев'яні колеса, сохнуть. На лежанці сидить мати, колупається голкою у шитві.
— Це ж як воно, тату, з колесами буде? — питає, вітавшись, Данило.
— Авжеж.
— Звідки ж воно котитиметься?
— З клуні. Розженеться, а тоді вітер його підхопить попід крила — і гей, гей, полетіли. Я тільки керуватиму крильми. Як лелека правує.
— З глузду з'їхав твій батько під старість, синку. Дитинчам став. Що в Любки Маріїної розуму, що в нього — однаково, — починає своє звичне мати.
— У хуторі клунь тих — дві і обидві Філаретові, – Данило робить вигляд, що не завважив материнських слів, бо ж не гаразд йому втручатися в суперечку батьків.
— На Філаретову затягну. Для людей же стараюсь, не для себе.
— Загубиш ти свою голову, загубиш, і ніхто спасибі не скаже, — бідкається Пріся.
— Чув я, тату, що по інших селах, де ближче до міста люди інакше починають жити. Кушнір ще в м'ясоїд приїздив, жалівся Філаретові й голоту лаяв. Нові закони, каже вигадують...
— Закон єдиний, — понуро обриває синову мову Семирозум. — Закон єдиний, — людей багато на землі розвелося тісно стало, ось і треба місця шукати, де їх менше.
— А я собі так мізкую, що не людей багато, а землі дехто з людей забагато награбував, — каже Данило. — Он гляньте, тату, сам Філарет на всіх хуторських полях розсівся.
— Що ж, гадаєш, він тобі хоч шматину віддасть?
— Я й не питатиму. Сам візьму, коли нові закони є.
— Тільки через кров переступивши, візьмеш. А з крові, синку, кров проростає. Ми ж нічиєї не хочемо крові. Ми — самі по собі, ви ж, коли з Філаретом хочете борюкатись, — самі по собі. Мені б ось тільки злетіти в повітря. Спішити треба, щоб цієї весни ще й посіяти на Місяці.
— Ой, тату, тату, — зітхає Данило, виходячи з хати. Він рушає до Філаретового двору. Од думок, тривожних, нових, наморочиться голова.
"Мабуть, що треба все лишати і в місто йти. Може, там скажуть, як на білому світі жити. Тільки б Кушніревих людей обминути. Переказують, буцімто всі дороги перекрили..."
Денис тягнеться до жовтавого Філаретового вуха.
— Вас не було, а Семирозум птаха свого стеслював. Я все розвідав. Завтра з вашої клуні злітатиме. Сам чув. "Хай, — каже, — Філарет жує землю, а люди всі на Місяць полетять, ніхто йому сіяти не буде". Люди, дурні, й вуха розвісили. "Не будемо, — хваляться, — Філаретову землю засівати. А як летітимем, то збіжжя з його комори візьмемо. Щоб було чим на Місяці сіяти".
— З моєї комори?
— Ага.
— Збіжжя, кажуть, візьмуть?
— Збіжжя.
— Семирозум завтра збирається летіти?
— Завтра під вечір, щойно Місяць з'явиться.
— Так біжи негайно в село, до Кушніра. Скажеш, просив Філарет своїх людей прислати. Він знає, обіцяв. Багато розумників, перекажеш, розвелося.
— На ніч глядячи бігти? — вагається Денис.
— А міністром хочеш бути?
— Воно то й так, не завадило б, Мотря моя казала...
— Над ким же ти будеш мініструвати, коли Семирозум усіх хутірських на Місяць забере? Над своїм бугаєм?
— Воно таки так. Побіжу я. Тільки завтра раненько. Бо Мотря проти ночі не відпустить. Боїться, коли б хто бугая нашого не вкрав...
— З богом!..
*** *** ***
Коли, нарешті, підходжу до лісу, сонце вже добре припікає, хоч по-весняному м'яко. У молоденькому осиннику ще паркіше. Багато сирості, і вітер з лугів притомлюється в гущавині. Час од часу дорога скочується у воду — величенькі озера, гладенькі, прозорі, відбивають у своїх дзеркалах шматок неба з лапастими вершинами молодих дереві Ледве обходжу ці ковбані. Черевики грузнуть у торішній траві. Спиняюсь над острівцем синіх, як зірки в ранній сутінках, фіалок. Деінде біліють проліски. Пахне прілим листям і чимось невизначеним, але живим. Потроху п'янію од тих пахощів, од лісу, що прокидається по зимі, од свіжого неба над головою. Але стримую себе. Ось-ось з'явиться хутір, я мушу бути готовий до цікавих спостережень і цікавої розмови.
Хутір справді показався скоро і зовсім несподівано. Виходжу на узлісся, і раптом в очах аж спалахує від зеленого. Ген, ген, аж до нової стіни дерев зеленіє озимина! Колись, у дитинстві, наша дитяча ватага раз чи двічі забрідала сюди, шукаючи білих грибів. Тоді, я добре пам'ятаю, посеред цього оазису була чимала місцина з ямками, обривком зарослої шпоришем вулиці, декількома бовдурами, визирали з бур'янів; трішки збоку темніли морхлі хрести старото цвинтаря.
"А ми колись тут жили! — гукнув тоді котрийсь з хлопчаків. — Тільки ще мене не було. Батько з матір'ю ще до війни, як колгосп складався, до села переїхали".
Я не повірив об ту пору, як можна було жити так далеко від села. Я був у тому віці, коли рідне село ще є центром всесвіту і все, що поза ним, стоїть на самісінькому краю землі.
Тепер не лишилося жодної пам'ятки про Семирозумів хутір. Жита обіцяли бути добрі: зелень рівна, густа. Тільки під самісіньким лісом бовванів червоним дахом будинок. Понад зеленим морем я пішов у той бік. І з кожним кроком серце моє билося все швидше. Лаяв себе останніми словами, але не допомагало. Справді, дурень. Ніби я підходив до халупи Дениса та Мотрі, і зараз, ось тільки промину трухлявий хлівець, на світ з'явиться крутий лоб бугая... Я таки звик до людей, що жили тут півстоліття тому. Таки зжився. І хоч досі зустрічався в селі з колишніми хуторянами, але то були ніби вихідці з іншого світу, в існування якого навіть гаразд не вірилось. Тепер я йшов по землі, що її топтали колись Філарет, Семирозум, Данило, Іван, Рута, Денис Бугай, і наближався до обійстя Денисового сина. Було чого хвилюватись.
Садиба лісника обнесена високим парканом. Поверху п'ється колючий дріт.
"Мабуть, од звірів. Ліс", — подумав я.
Хлівець, скоріше не хлівець, а сарай, на дві половини, складено з добрих колод.
"Жоден бугай вже не проломить", — знову подумалось мені.
Про будинок і казати нема чого. Мабуть, що й Філарет би позаздрив.
Під двором лежала деревина, взята на скаби. Певно, колгоспна.
Я шукав щілини в паркані, але марно. Тоді став навшпиньки, зазирнув у город: ближче до будинку ряснів молодий сад, неподалік од мене невисокий, уже пізніх літ чоловік — у шапці, ватянці й високих, до колін, чоботях, розкидав гній.
— Драстуйте, — гукнув я, хапаючись за край паркана, бо зомліли ноги. — Можна до вас?
Наступної миті на ґанок будинку ступила жінка, уся в темному, відро в руці, і застигла, пильно дивлячись у мій бік.
— Я зараз, — відповів чоловік.
За парканом рипнула дерев'яна защіпка, потім ще одна, тоді неждано, метрів за три од мене, відсунулись дошки і чоловічок виринув на білий світ.
— Здравія желаю. Хто будете? З какої організації?
Денисів син намагався говорити зі мною якимсь канцелярським суржиком. Певно, вважав, що це додасть йому ваги. А може, з поваги до моєї, ще не відомої йому посади.
— Я — так, не з організації, вчитель, — зніяковів я, і моє серце стало битися рівніше. — Ішов мимо, сірники скінчились, припалити захотів.
— Не потребляю, — з гідністю сказав Денисів син. — Для здоров'я сильно вредно. А куди ж ето ві ідьоте, што мимо?
І тут я помітив його важкий, недовірливий, підозрілий погляд з-під рудих брів.
— Так, прогулююсь. Тут, кажуть, колись хутір був?
— Був.
— Ще трохи і за вашої пам'яті?
— І за моєї, — все більше хмурнішало обличчя мого співрозмовника.
Певно, лісник мав підстави тривожитись. Що ж, це його справа. А мені розхотілося питати про хутір, про Семирозума, про Марію, навіть про Дениса Бугая. Розхотілось – тільки й всього. Я вже аніскілечки не хвилювався. Навпаки, легке розчарування порожнило груди.
— Що ж, коли немає припалити — прошу вибачити, — мовив я і облишив Денисового сина. — На все добре.
— До свідання, — буркнув він, стежачи за кожним моїм рухом.
Я ішов не обертаючись. Але довго відчував на собі колючий погляд. Уже з узлісся зиркнув на садибу лісника. Потаємна хвіртка не зяяла в паркані, жінка в темному все стояла на ґанку, до неї підійшов син Дениса Бугая, вони про щось говорили і обоє дивились у мій бік.
Лісові люди...
Гострокрилий птах, підсвічений останніми променями сонця, червоною тінню висів у блідо-зеленому небі. Виточені з берези колеса його, здавалось, ледь торкалися гребеня Філаретової клуні. Справді, великий талант носив у собі Семирозум, бо ще не рушив з місця його самольот, а хуторянам, що зібралися внизу, на Філаретовім городі, бачився в нестримному леті, якому немає спину.
Семирозум, одягнений у найсвятковіші штани свої — полотняні, з власною рукою набитим узором, — і білу сорочку, закинув на плече торбу з харчами (усім хутором збирали Матвія в далеку дорогу, зносили, що в кого було: той окраєць хліба, той цибулину, той сиру чи молозива) і ступив до дружини та сина.
Пріська заголосила, аж відлупило в лісі:
— Ой, Матвійчику, не вернешся, не вернешся, серце моє біду чує...
Данило стояв незворушно, тільки обняв старого за плечі і проказав стиха:
— Може, ще подумаєте, га, тату?
Нічого не відповів на те Семирозум. Ступив у коло, мовив глухо:
— Чекайте, люди. Я — повернуся...
Пішов до драбини. Пріська кинулася слідом:
— Матвієчку!
— Угомонись, жінко. Спішити треба. Зараз Місяць з'явиться. Поки низенько — швидше долечу...
Виліз на клуню. Став на гребені, високий, плечистий, гарний.
Сонце пірнуло в темне урвище. Блідий, жовтуватий Місяць-повня виплив з-за лісу.
Матвій Семирозум вклонився на чотири боки:
— Простіть, люди, коли що не так...
Як не поспішав Денис, як не просив отамана Кушнірових людей підганяти коней, уже сутеніло, коли загін вигулькнув з лісу і наблизився до хутора.
Сторожким поглядом шаснув Бугай по дахах хутірських хат, по Філаретовім обійсті і раптом весь скинувся: на гребені Філаретової клуні стояв Матвій Семирозум і вклонявся на схід і на захід, на південь і на північ. Поруч нього стояло щось химерне, схоже на птаха, тільки на колесах. Крила тієї химери, здавалось, уже розсікали надвечірнє повітря.
У загоні теж помітили те диво, тривожно загомоніли, хльоснули по конях.
Вхопившись за гриву шолудивого Кушнірового коня, трусився біля отамана Денис.
Повний, примарний Місяць захилитався на вершинах дерев.
Семирозум ступив до свого птаха. І тоді давній страх стрепенувся в Денисові, давня жадібність, давня мрія підхопила й завертіла його у пінистому вирі злості та ненависті. Не пам'ятаючи себе, Бугай несамовито закричав у надвечір'я:
— Стріляйте! Це — він, він! Полетить! Стріляйте!
Отаман, сколихнутий Денисовим криком, кинув на плече приклад гвинтівки.
Бабахнув постріл.
Місяць здригнувся, а за мить знову незворушно плив у сизому небі.
Звечоріло уже, коли Іван наблизився до хутора.
Чорні скелети дубів велично підпирали свіже, аж зеленкувате весняне небо.
