Семирорзум - Дрозд Володимир
В дворі світліше, аніж у сараї, і Філаретові хата, клуні, комори, дубові ворота темними, хижими примарами обступають батрака. Він ледве стримує лють, впершись постолами в мерзлу землю і зціпивши кулаки, аж нігті грузнуть у долоні. Ця лють, до кінця не усвідомлена, швидше інстинктивна, але давня й глибока. Вона вирує, піниться, широчіє, ніби потік, якому перегородили русло. Але настане хвилина, коли греблю розмиє і вода ринеться, зашумує, змітаючи все на своєму шляху.
Данило стрибає через тин у город, одному йому відомими стежками снує між хат і хлівців. Неподалік од Бугаєвого обійстя з-під ніг випурхує клубката тінь і з сердитим хурчанням котиться в кущі. Данило сахається, хоче за звичкою перехреститись, але лють все ще повнить хлопця і він спльовує в бік кущів: не вірить ні у відьом, ні в чортів, ні в самого бога. Якщо він і є, той сивобородий бог, то давно забув про землю, на якій живе Данило, на якій примостився Данилів хутір. Чого дивуватись, кажуть, на світі землі багато, царів багато і під кожним царем народ на власній мові балакає, хіба довго загубити клапоть суші між лісів та багновищ? А може, бог Філарета послав на хутір замінити себе. Мовляв, мої руки до всього не дістають, то ти вже володій і царюй, а інші хай наймитують...
Данило торкається важкими пальцями вогких темних шибок. До крихітного віконця горбатої мазанки зсередини припадає біла постать:
— Ти, Данилку?
— Я, Руто, я...
Мотря прокидається від наглої думки; а що, коли за три совки пшона — наперсток солі? А може, думка з'явилась, коли вона вже прокинулась. Звечора те ж марилось: наперсток солі й торбинка пшона. Зараз аж дивується: чому раніше не зважувалася? Колись дурна була, за совок пшона наперсток солі давала. Потім порозумнішала, життя навчило — два совки несуть. А завтра вона скаже: "Вибачайте, люди добрі, але часи лихі, не хочете — не беріть, не краденим торгую, своїм..." Ніхто в цім світі од себе не гребе, всі — під себе, як Філарет каже. Мудрий чоловік. Це таки він порадив власну торгівлю у хуторі завести і на зачин дав. Бо ж вона, Мотря, не один рік слугувала в нього, ще молодий Філарет був... Де ти, молодість?..
— Денисе! Дени-и-исе! Якщо Мишка проспиш, не вертайся до хати, ліпше одразу ж повісся в лісі, на сухій гілляці...
— Що? Де? — підхоплюється Денис, шарпаючись спросоння до вікна.
Але шиби щедро вимащені густим дьогтем ночі. Опускає ноги в постолах на долівку, надіває шапку — всю осінь спить на лаві, не роздягаючись, за бугая боїться, лихих людей багато розвелось, а бугай — гарний.
— Наділив бог чоловічком, — не вгамовується Мотря. – І хату за ріг зачепи та до лісу відтягни, хропітиме, наче кабан в сажу...
Денис знає з досвіду — краще промовчати. Виходить у сіни, довго вовтузиться із замками — своя ж торгівля, доводиться берегтися.
З ґанку чути, як за ліщинною стіною хлівця сопе Мишко. Денис замилувано прислухається. Коли у тебе тільки й господарства — бугай, та й з близьких — сам бугай, мимохіть милуватимешся.
Але ж бугай бугаєм, та скоро й перші півні проспівають і до Філаретової клуні треба поспішати. Вертає в сінці, знову гримкотить замками.
— Ну, як там? — питає Мотря.
— Та спить...
— Як гадаєш, даватимуть три совки пшона за наперсток солі?
— Та вже ж... — сонним голосом відповідає Денис.
Данило спить, поклавши пелехату голову на Рутині груди. Він у неї зовсім, як дитина. Пригріється біля боку й не ворухнеться до перших півнів. Рута кладе руку на Данилове плече і починає колисати хлопця, ось-ось заспіває колискової. Але замість співу виривається стогін, схожий на сухе ридання.
— Що? — прокидається Данило. — Пора?
— Ні-ні, ти спи, — шепоче Рута. — Це я так. Ще рано. Ще перші півні не співали. Я розбуджу, розбуджу...
І знову починає колисати під тихий шепіт. В тім колиханні стільки затамованої, нероздареної теплоти і туги, що Рута ледве стримується, щоб знову не розридатись, їй таки не судилося колихати нікого, окрім краденої любові. Взимку побрались, а повесні пішов на заробітки в Таврію і не вернувся, і вже ніколи не вернеться, свої хлопці, односельчани, поховали. Кажуть, там степи і степи, скільки не йдеш — сама рівнина, ніби черінь у печі. Мабуть, сумно лежать самотньому в степу. Як і жити самотньому. Людей нещасних більше, аніж щасливих. Та й хто навкруг щасливий? Але кожен у власнім кутку із своєю недолею сидить. Лише іноді сходяться двоє сіромах — удвох затишніше. Ось як їм з Данилком.
А колись він піде. І колись одружиться — він такий молодий. І буде щасливий. А вона лишиться сама. До смерті сама. І хочеться Руті вити з відчаю, як виє в осінній пітьмі зголоднілий Маріїн Брисько. Натомість вона колише Данилову голову й нашіптує скресні слова колискової, котрі завжди живуть у жіночім серці, ніби дощ у хмарі.
З піддашшя пливе запах лугового сіна. Бугай Мишко хмеліє; йому сниться літо — густа трава лоскоче тіло, трава під копитами і трава на язиці, молода, соковита. Бугай смачно плямкає, солопить язика, але язик ловить лише холод мідного кільця в ніздрях — луки брижаться, наче вода в копанці, коли довбонеш копитом свою тінь. Сон тікає. Мишко підводить голову назустріч хвилям дразливого запаху і проголодно реве.
Ліщинний хлівець тремтить од його голосу, з піддашшя сиплеться труха, з хурканням, свистом падає на роги червоне колесо. Мишко чманіє од раптової злості, шматує пітьму рогами. Колесо нижеться на роги і гендзлювато вертиться, здається, в самих бугаєвих очах. Бугай важко зводиться на ноги, гребе копитом солом'яну підстилку, очі його наливаються кров'ю і стають червоними, як те зухвале колесо, що танцює так близько і так недосяжно далеко. Мишко опускає голову, реве й кидається на колесо всім своїм важелезним тілом. Колесо тріщить, ламається, і настає тиша. В охололих бугаєвих очах тьмяніє город, на городі — хижка для дров, стіжок сіна і пригребиця. Голова Мишка проломила трухляву стіну і вже надворі, а тіло — в хліві. Червоне колесо згинуло, наче й не було його зовсім. А перед очима тупцює господар:
— Мишко, Мишко, ну, дурненький... Мишко, Мишко, а, Мишко... І що за лиха сила тебе налякала!
Денис обережно чухає Мишкові за вухом, це Мишкові до вподоби, він заспокоюється. Тоді Денис починає потроху виштовхувати бугая з пролому, бугай упирається, в його очах знову починає жевріти. Господар заходить до хліва, дістає з піддашшя жмут лугового сіна, трусить над яслами:
— Мишко, Мишко...
Запахи лугу полонять бугая, він ковтає слину, витягує голову з пролому і повертається до ясел. Денис замикає двері хлівця, приносить з пригребиці оберемок соняшничиння, затуляє дірку в стіні.
"Повесні заявлю громаді, що надалі корів до бугая пускатиму не за п'ять хунтів жита, а за цілих десять, бо хлівець треба підлатати. Поматюкаються та й нестимуть, куди подінуться, єдиний бугай на весь хутір — у мене..."
На душі в Дениса світлішає.
Повна щасливих надій, Марія наближається до хати, і раптом серце її сполохано завмирає: край димаря жевріє червоний спалах, чи не пожежа? Але за хвилину полум'я гасне — слава богу, привиділось. Марія заходить до хати, прислухається до сонного дихання дітей, не роздягаючись, стає навколішки перед невидимими іконами.
— Матір божа, ріднесенька, заступниця і милостивиця наша, поверни з війни моїм діточкам їхнього батька, а мені — чоловіка законного, Івана. Поверни його, соколика, цілого і дужого, з руками, з ногами, з очима його бистрими, з помислами мудрими. Хай ступить Іваночко на поріг рідний і скаже ласкаво: "Драстуй, жінко!.." А діточкам хай скаже: "Драстуйте, діточки!.." Хай заживемо ми вкупі, щасливо та заможно, як колись мріялось, бажалось. Ми з Іваном так мало просимо в тебе, свята заступниця наша, аби дітки були нагодовані, одягнені та взуті, а ми з Іваном, мужем моїм, і так прогибіємо, не звикати нам. Ти ж, боженьку, син своєї світлої святої матері, зглянься в час кривавого бою на мого Івана, він такий красень, що з-поміж усіх вояків одразу його помітиш, і одведи сліпу кулю та сліпу долю од мого чоловічка дорогого. Кращого од нього немає на цілім світі, хоч рубай мене, хоч муч мене, і в смертну годину свою те казатиму. А отих пройдисвітів, отих глитаїв — Філарета з Бугаєм — покарай, господи, всіма своїми карами, ще й нові кари задля них вигадай. Бо п'ють вони ненаситно кровинку нашу сирітську. Хай око-шаться їм наші муки гіркі, оділлються сльози наші. Пошли, пресвята діво Маріє, болячку на довгий язик проклятої Бугаїхи, котра сьогодні вишельмувала мене за мої ж мозолі та безсонні очі. А байстрюкові її малому пошли велику ґулю на лоба, хай знає, як хвалитися перед моїми бідними сиротами блискучими цвяшками в підметках. А її чоловікові Денису та бугаєві їхньому сама, ріднесенька, знаєш, чого наслати... Матір божа, милосердна, заступниця наша... Марія молиться.
Низько над селом пливуть хмари. Гуде вітер в комині Рутиної печі. В Філаретовім пташнику витягує шию, тріпоче крильми і голосисте кукурікає півень. Філаретові півні завжди співають перші — відбирає ранніх. І тоді в кривулястих вуличках, в хлівцях та сінцях сурмлять, наче ангели перед страшним судом, півні. В темних, душних могилах-хатах ворушиться люд, стогне, щільніше загортається в рядна, усе ще зігріваючи себе безнадійною надією, що голоси півнів їм тільки наснилися.
Але ангели сурмлять — незворушно, безжально.
Філарет підносить свічку до єдиних на все село ходиків — стрілки показують третю годину.
Рута спить. Рука її, наче пташине крило, лежить на плечі Данила, а вуста склались у ласкаву, мрійну усмішку. Так усміхаються над колискою молоді матері. Жінка довго відганяла сон, аби вчути голоси перших півнів і розбудити гостя. Але сон здолав Руту. І сон той був щасливий.
Данило сам вчув півневе кукурікання, правда, уже коли обізвався сусідський, Бугаїв, півень, а Бугаїв півень прокидається останнім.
"Не розбудила,— злиться Данило, знаючи, що Рута тут ні при чім, а зло адресоване всьому світові, в який зараз кличуть його півні. Але світ великий, не знаєш, кого винуватити, а Рута близько. — Проспала... а..."
Він намацує чекмінь, ковзає з-під Рутиної руки, і рука падає на дерев'яне ребро полу.
— Ой, проспала... — винувато скидається Рута. — Ти йдеш?
— Ну...
