Посланець - Ячейкін Юрій

Зараз ми все остаточно з'ясуємо. — Він вийняв із цупкого конверта фотографії і розклав їх віялом на столі. — Тільки не хвилюйтеся, фрейлейн, прошу вас. Подивіться спокійно і скажіть, чи бачите серед цих людей знайомих?

— Мамо! — вихопилося у Крістіни.

Хейніша почали дратувати оці некеровані дівочі емоції. Він ніяк не міг досягти мети. Почував себе якимось недолугим котом, що, даремно облизуючись, дивиться на апетитну й запашну ковбасу крізь неприступну для зубів та пазурів скляну вітрину крамниці. Він сподівався, що Крістіна візьме до рук фотографії батьків. Або ж зовсім не впізнає батьків… Одразу усе було б видно, як на сонці: візьме фото за номерами п'ять і шість — дочка Бергерів, не впізнає — що ж, кінець відомий, хоч і шкода ставити під автомати таке чарівне створіння, яке не встигло зажити й крихти від слави Мата Харі. Та дівчисько, бач, уже биту годину вдається до родинних сентиментів… Ах, ці жінки — жодної тобі витримки! Щоправда, лише місяць тому поховала трагічно загиблу матір, тому, певне, й вихопилося найперше — "Мамо!". Однак з її емоціями слід нарешті кінчати.

— Ви, здається, побачили серед цих людей свою матір… Цікаво! Покажіть мені, фрейлейн, де вона?

— Мати! — гнівно сказала Крістіна, не соромлячись і не витираючи сліз, і взяла фото з номером п'ять. — Тато! — узяла знімок з номером шість.

Обличчя Хейніша привітно заясніло.

— Оце й усе, фрейлейн Бергер. — Він уперше за весь час розмови підкреслено звернувся до неї на прізвище. — Так-так, це була невеличка, але конче необхідна перевірка. — По-змовницьки прихильно подався до Крістіни і притишено додав: — Маю надію, ви пробачите мені, якщо я нагадаю вам певну розмову. Пам'ятаєте, якось я сказав, що вам більше до лиця чорний колір і що мої компліменти мають практичний характер. Отже, від цієї хвилини ви працюєте в СД.

— Не розумію, — розгублено прошепотіла Крістіна.

— Ми вважаємо, — лагідно провадив Хейніш, — що на службі в імперській безпеці ви дасте рейхові більше користі, аніж у нікчемному бургомістраті. Як бачите, усі ваші похвальні прагнення нами враховані…

— Це величезна честь для мене, пане штурмбанфюрер! — Дівчина казала щиро, але в її голосі вчувався неспокій. — Якщо є така потреба, я докладу усіх зусиль, будьте певні. Та чи впораюся? Я ж нічогісінько не вмію і нічого не тямлю у вашій праці.

— І вмієте, і впораєтеся, фрейлейн. Ви знаєте три мови — німецьку, російську, українську. У тутешніх умовах ваші знання — скарб. Тільки нерви свої вам потрібно буде загартувати, але це поступово набудеться. Відтак, віднині ви — мій секретар, а коли виникатиме така потреба, виконуватимете ще й функції перекладача, зрозуміло, з відповідною додатковою оплатою. Адже ви чудово перекладаєте, фрейлейн! Я мав честь особисто пересвідчитися у цьому. — І, мабуть, згадавши обставини їхнього знайомства, він з тамованим посміхом запитав: — До речі, яка думка у вас склалася про пана бургомістра?

— Тварюка, примітивніша за брудну свиню! — різко схарактеризувала його Крістіна.

— О, у вас безпомилковий інстинкт справжньої арійки! Однак з расовою теорією вам необхідно запізнатися докладніше, науково. Вчені Великонімеччини, — запалився Хейніш — накреслили розгалужену таблицю чеснот ідеального арійця. І вам ці риси панівної расової вищості слід не лише знати, фрейлейн, а й втілювати у повсякденній практиці. Які ж вони, ці риси справжньої надлюдини? Готовність до самопожертви в ім'я Німеччини. Безвідмовна слухняність. Самовіддане прагнення до величних ідей фюрера. Рішучість і безжальнісгь у діях на користь рейху. Здатність панування над рабами і конструктивно керувати унтерменшами…

— Пане штурмбанфюрер! — захоплено вигукнула Крістіна. — Ви справжній філософ. Якби не війна, ваш шлях проліг би у науку!

Від задоволення Хейніш зарожевів аж до брів.

— Вважатимемо, фрейлейн Бергер,—.. поблажливо мовив він, — що ваші компліменти також мають практичний характер. А зараз я вам з приємністю подарую найперший підручник всієї новітньої світової філософії, геніальний твір нашого фюрера "Майн кампф", чим хоч трохи спокутую свою мимовільну провину. Що поробиш — служба!

— Я вам щиро вдячна, пане штурмбанфюрер, — запевнила Крістіна, з побожністю пригортаючи до себе книгу у брунатній шкіряній обкладинці з гаптованою свастикою і золотою готикою на корінці, — невимовно вдячна. Запевняю, твір фюрера я завчу, як вірші, напам'ять!

Хейніш схвально мугикнув і натиснув кнопку, вмонтовану край столу. Негайно у дверях з'явився рудий Віллі.

— Майєре!. — гукнув штурмбанфюрер. — Потурбуйтеся про нову співробітницю фрейлейн Бергер. Повідомте про це куди слід, і все таке інше… Знайдіть гарний, затишний будинок для неї. І запам'ятайте: я хочу, щоб уже завтра фрейлейн Крістіна Бергер прийшла в уніформі. Чорне їй до лиця! Поки що — без відзнак.

— Найприємніше завдання за весь час, пане штурмбанфюрер! — хвацько виструнчився рудий Віллі.

Розділ п'ятий

БОРОДА БАРБАРОССИ РОСТЕ НА СХІД

"… Багато праці поклав, як раніше, так і того часу[31] імператор Конрад щодо слов'янського племені. Один із наших виклав у віршах перелік цих діянь і підніс імператорові. Там знаходиться оповідь про те, як імператор, стоячи по пояс у болотному трясовинні, бився сам і заохочував битися воїнів, як по тому, по перемозі над дикунами, віа нещадно вмертвляв їх за одне поганське марновірство. Розповідають, що колись ці дикуни злочинно знущалися над дерев'яним зображенням розіп'ятого господа нашого І. Христа: плювали на нього, лупцювали по ланитах і, нарешті, сколупали очі та відрубали сокирами руки й нога. Помщаючись за це, імператор порубав величезну кількість полонених дикунів, пристосовуючись у карі до того, як вони рубали зображення Христове, і винищуючи їх найрізноманітнішим способом. В означених віршах шляхетного цезаря за це названо "месником за віру"…"

Дерев'яна стовбурина і живі люди…

Капітан Калина поклав ручку і почав розтирати лівою рукою зап'ястя правиці. З пізнього вечора до глибокої ночі забагато писав, до щему в руці, до того болючого відчуття, коли здається, ніби зап'ястя простромлене цвяхом. Мусив писати. Точніше, переписувати ідеологічні "заготівки" Шеєра до його планованої у відомстві Геббельса книги: почерки їхні були, на превеликий жаль, разюче не подібні, і він не міг вирушати на завдання з паперами, писаними рукою німецького гауптмана. Водночас виглядало б підозріло, якби він мандрував без жодних нотаток до майбутньої книги. Ця клята німецька ретельність, де тяжіння до вщерть занотованих гросбухів, ця педантична жадоба до нескінченних цитувань і посилань на геть усі джерела… Хай їм грець! Здається, великий сатирик Марк Твен, сміючись собі глузливо, писав, що, коли німецький вчений муж знайде для викладу однієї думки три варіанти, він не обиратиме кращий, а сумлінно, один за одним, впише всі три. До того ж реченнями одноманітними і довгими, як залізничні рейки, що сягають аж десь за обрій. І зараз Костя, мав нещастя власноручно долати німецькі науково-мовні путівці від обрію до обрію…

Він знову звернувся до нотованої Шеєром хроніки середньовічного ченця Віпона, секретаря й переписувача "цивілізатора дикунів" Конрада, відшукуючи, що б його скоротити у записах.

Хвилинами Костю чисто по-людськи обурювало, що він — хоче того чи ні — має набиратися філософії глобального злочину, неприхованого цинізму грабіжника, катівського уявлення про безвартість людського життя. Та ще й категоріями "історичного мислення". Однак мусиш, щоб вправно зіграти далеко не акторську роль вірнопідданого і переконаного вченого мужа нацизму.

"Сидить у горі Кіфхойзер імператор Фрідріх Барбаросса, — зі злим сарказмом мислив Костя. — Руда борода його росте на Схід, вистелюючи шлях закутим у залізо хрестоносним воякам. Прокинеться Фріц Рудобородий, коли заквітне всохла груша, а здійсняться божевільні марення сновиди, коли рак свисне…"

Костя не тільки знав, що сама назва гітлерівського "Плану Барбаросса" пов'язана з середньовічною легендою, увічненою кам'яним громаддям вартістю в 1 мільйон 452 тисячі 241 рейхсмарку та ще 37 пфенігів. Він бачив ту кам'яну потвору. Від тюрінгського містечка Бад-Франкенхаузена шлях веде до гори Кіфхойзер, передпліччя зеленого Гарцу. У горі Кіфхойзер — підземне лігвище Барбаросси. Ось там, за легендою, непереможний володар "Священної Римської імперії" німецької нації спить летаргічним сном у чорній печері, схиливши чоло, сповнене пречудових стратегічних планів, на кам'яний стіл. Його руда борода, якої понад вісім віків не торкалися ножиці перукаря, багатометрово стелеться вогненною стежиною по вогкій підлозі. Про інше умеблювання в печері легенда не згадує. Кам'яний стіл і доріжка з бороди — ото й усе.

Капітана Калину дратувала необхідність ретельно вивчати весь цей здокументований непотріб. Його завдання мало чітко визначений розвідувальний характер, пов'язаний з проведенням у вже недалекому прийдешньому навального наступу Червоної Армії_ та розгрому фашистських ордищ на Північному Кавказі. А ще — зав'язати втрачений тимчасово контакт з підпіллям. І от маєш — аби виконати його, необхідно від маківки до п'ят влізти в коричневу шкуру знавця вовчої історіографії і хижацької геополітики. Не лише вивчати, а ще й власноручно переписувати людожерські "заготівки". Він як міг гамував це недоречне почуття, та воно весь час жевріло, хоч і притиснуте свідомою волею.

"Тримайся, Костику, тримайся, хлопче! — напучував самого себе. — Не давай волі почуттям. На ратному полі без фронту і флангів солдат Батьківщини не має права воювати з відкритим забралом…"

Два з половиною кілометри брил-сходів ведуть на маківку Кіфхойзеру, до велетенського архітектурно-скульптурного несмаку — 25-ти тисяч кубометрів дикого каміння вагою у 125 тисяч тонн. Потворно і важко височить циклопічна вежа, увінчана кам'яною кайзерівською короною. Біля підніжжя закам'янів сплячий Фрідріх Барбаросса з бородою, що стелеться по землі. Перед ним кінно бронзовіє насуплений кайзер Вільгельм Перший. Легенда запевняє, що, коли засохла груша раптом розквітне, імператор Фріц Рудобородий нараз прокинеться, вийде з підземелля і знову поведе до звитяг "дранг нах Остен"[32] німецькі легіони, щоб вогнем і мечем здобути життєвий простір — лебенсраум, а заодно і великий простір — гросраум.