Сагайдачний - Чайковський Андрій
Я тебе знаю з Острозької школи. Хіба що я вчився вище від тебе, бо я туди раньше прийшов і раньше вийшов. Як ти зачав, то я кінчив.
— Скажи ж мені твоє імення...
— Називай мене Іваном, коли ласка, далі поки що не скажу, коли ти мене не пізнав. Я ще непевний сього, чи запорожці мене не покарають, як Юду і Каїна в одній особі, а тоді п'ятно з мого імення могло б і мій рід споганити... І що ж з сього, що я вчора каявся, а нині то я знову згрішив, прославляючи перед сим болваном пашею ім'я Магомета і Аллаха...
— Се було не з серця, а так собі ради хитрощів, для добра других а се вже не гріх.
— Я се зробив останній раз...
— Не говори! Прийде ще не раз таке, що треба буде галайкнути. Ми самою Варною діла з турками не покінчили... Тільки я не можу собі ні раз нагадати, чи я тебе в Острозі знав...
— Я тобі опісля нагадаю, а тепер не можу...
Сагайдачний більш не допитувався, хоч ще довго балакали. Сагайдачний таки задрімав, а Іван вийшов на поміст і тут поклався, леліючи рожеві надії, що гріхи будуть йому прощені.
Як лише стало світати, потурнак вже був на ногах і видавав голосно прикази. То був знову суворий, гордий турецький старшина, для якого жартів не було. Прикликав до себе на поміст до свого боку одного очаківського бім-башу на свого прибічного.
Тепер вийшли з пристані всі галери. Очаківським суднам приказав плисти передом.
Коли вже було далеко від Очакова, Іван прикликав на поміст Сагайдачного.
Бім-баша, побачивши Сагайдачного, озброєного, та ще з булавою в руці, в козацькій шапці — чалми він ніяк не хотів надягати, скочив наляканий, начеб самого чорта побачив.
— Ваша милість! Що цей джавр тут робить? Коли він бранець, то чому ж при зброї?
— Заспокойся. Се козацький отаман цілого того флоту, а ти між козаками... у гостях...
— Так то була зрада! — крикнув бім-баша і скочив з кинджалом на Сагайдачного, та Іван схопив його за руку і стиснув так, що кинджал з руки випав на поміст.
— Зв'яжіть його, хлоп'ята, і причепіть до щогли його власним тюрбаном, щоб краще усе бачив...
Зараз прискочило кілька переодягнених козаків і присилили бім-башу до щогли.
— Ти назвав се зрадою, — каже Іван, — та се не була зрада, лише воєнні хитрощі, на які дав взятися твій дурний паша. Незадовго ти ще побачиш, як очаківські кораблі один по другім підуть з димом. З мого боку, се була також моя особиста помста над вами, турками, за мої терпіння і муки у вашій неволі, за те, що ви мене збусурменили. Я мусив вам відплатити за те, що я мусив вчитися вашого собачого язика, ти, вашмосць, не хвилюйся і про себе не бійся. Ось бачиш сей човен, що до нашої галери причеплений і, мов собачка, за нею біжить? Він призначений для тебе. Коли ми діло зробимо, то ти собі гарненько попливеш додому. Там скажеш твоєму паші, щоб на мій поворот даремне не ждав. Скажи йому від мене, що він дурний цап та що його цілий розум — у великому животі.
Скажи йому також, що шовковий шнурочок, котрого він так боїться, певно, його не мине. А щоб тобі не було скучно самому, то попливе з тобою ще один правовірний, якого ми піймали в Дністровім лимані, якому обіцяв отаман свободу.
Плили так довгенько. Іван не зводив ока з передніх кораблів. Аж тепер на них заметушилось, стали давати заднім кораблям знаки...
— Ну, отамане, тамтим вже ні взад ні вперед, вони вже на мілі засіли. Давай ти своїм знати.
Галери підплили на відстань стрілу. Тоді Сагайдачний приказав стріляти. Пішов гомін по лиману. Козацькі кулі падали на очаківські судна і робили багато шкоди.
Жмайло, коли щасливо минув Очаків і був у лимані, казав зо тридцять козацьких суден спорожнити зі здобичі, яку перенесли на малі байдаки, а сюди посадив найзавзятіших товаришів з гаками та драбинами.
Як тільки Сагайдачний став розбивати турків гарматою, з усіх боків випливали козацькі судна і обскакували турецькі кораблі, що не могли повернутись, мов собаки дикого кабана. Тоді Сагайдачний здержав пальбу і козаки з великим криком кинулись на турків. Зачіпали гаками, кидали мотузяні драбини і дерлись на кораблі. Турки оборонялись зразу скажено, та коли побачили таку силу, кидали зброю, клякали і просили пощади. Та їм ніхто не давав прощення. Вибили всіх, розкували гребців з кайданів і перебрали на свої судна.
Переносили на байдаки все, що було їм потрібне. Сагайдачний підплив ближче, а Жмайло, вимахуючи шапкою, вітав його весело.
— Добре ти, Марку, справився. Як кораблі порожні — підпалюйте.
Незадовго запалили очаківські кораблі, мов велетенські смолоскипи.
На це все дивився бім-баша, закусуючи губи аж до крові.
— Тепер, бім-башо, коли ти все бачив, сідай у човен і пливи додому, та розкажи усе твоєму дурному паші, що ти бачив, поклонися від козацтва і не забудь переказати те, що я сказав тобі раніше.
Його розв'язали і спустили на човен. Зараз привели і другого турка. Бім-баша не сказав нічого. Схопив у руки весло і помчав долі водою.
Між козацтвом не було радості кінця. Такий похід вкриє їх невмирущою славою на всю Україну. Козаки вигукували і викидали вгору шапками.
Отамана Сагайдачного славили попід небеса.
Позакидали якорі і спочивали на місці. Їх тепер ждала велика тяжка праця — веслувати горі рікою байдаками, нагруженими багатою важкою здобичею. Сагайдачний радів усією душею.
— Веселіться, товариші, — гукнув отаман, — ануте бандуристи!
Козаки, почувши це, дуже зраділи. Вони вже давно не бачили Сагайдачного таким веселим, як тепер.
Сагайдачний не пізнав сам себе. Заволоділо ним одушевлення, захоплення силою козацького війська, коли воно стане впорядковане під сильною рукою. Варна була вихідною точкою його мрій про козацьку славу.
Задзвеніла бандура, і заспівав його сильний голос думу про похід на Варну, яку у цю хвилю складав відразу. Байдаки обсіли отаманську галеру, начеб бджоли матку в часі рійки.
Пісня лунала по Дніпровому лиману:
Ой в неділеньку та пораненьку
Зібралися громадоньки
До козацької порадоньки,
Стали раду радувати,
Відкіль Варни діставати:
Ой чи з поля, ой чи з моря,
А чи з річки-невелички?
Біжать, пливуть човенцями,
Поплескують весельцями.
Ударили з самопалів,
Півсоткою із гармати
Стали її добувати,
Стали турки нарікати,
Тую річку проклинати,
Бодай річка висихала,
Що нас, турків, в себе взяла.
Була Варна здавна славна.
Славнішії козаченьки,
Що тої Варни дістали
І в ній турків забрали.
ІІІ
Був гарний погідний день, чисте голубе небо, ні одної хмарки. Було рано. Ясне сонце лиш що піднялось на обрії. Легенька мряка простягалася над водою Дніпра-Словутиці. На Великій Хортиці зеленів ліс, а в ньому щебетала птиця, аж заходилася. Трава замаїлася різноколірним цвітом. По болоті проходжались поважні довгоногі бузьки, а вгорі скиглила чайка, відводячи хитрощами свого ворога від немічних своїх діток. Під небесами високо співав свою одноманітну пісеньку жайворонок. В траві перекликались перепелиці. Бджола бриніла по цвітах, збираючи для себе, що найшла пригожого. Повітря було чисте і свіже. Усім було весело.
На Січі всі від раннього-рана прочували щось добре, радісне.
Ось-ось, сьогодні, наспіє якась добра вістка про тих, що їх Січ-мати у похід відправила в далекий турецький світ ширити славу християнського козацького низового лицарства...
З того часу, як Жук вибрався на Варну, не приходила від нього жодна вістка. Коли б похід не повівся, то вернув би хтось звістити нещастя. Хіба ж усі не пропали.
Аж тої погідної гарної днини рано почувся далеко внизу Дніпра гарматний постріл, за ним другий, третій. Ізгук гармат не вгавав, начеб здобували фортецю.
— Гей, братики! Та це хіба наші вертають.
Хтось побіг на дзвіницю і вдарив у дзвони. По Січі пролетів блискавкою веселий гомін: наші вертають!
Усе заворушилося. Кожний кидав роботу і біг на січовий вал. А дехто на радощах забувся і біг з тим, що держав у руках: той — з сокирою, той — з молотом, цей — з рушницею. Січові вали вкрились людьми, мов мурашками. Усі видивляли очі вниз Дніпра. Дехто повилазив на баню церкви.
Аж ось показалися на Дніпрі байдаки. Помітили їх ті, що були на церковній бані.
— Вертають, справді вертають. Пливуть і турецькі галери...
Вони плили рядком одна за одною.
Козаки вигукували і викидали вгору шапками. Тепер вже ніхто не сумнівався, що вертали з побідою.
На валах стали стріляти з гармат на привітання.
Вийшов кошовий батько з булавою під бунчуками з старшиною, вийшов січовий піп з процесією.
— Слава нашим лицарям!
— Побіда! — гукали з байдаків. — Турки дістали доброго чосу, що попам'ятають...
— Де отаман? — питали.
— Наш славний отаман, Сагайдачний, позаду.
— А Жук?
— Поліг, сердега, царство йому небесне.
Надплили і галери. На помості отамана маяв малиновий козацький прапор. Побіч нього стояв Сагайдачний із старшиною. Тут стояла січова музика. Бриніли бандури, дзвонили решета, свистіли свистілки.
— Слава Сагайдачному! — гукали з усіх сторін. Коли трохи стишилося, заспівав січовий піп:
— З нами Бог, розумійте язици і покоряйтеся, яко з нами Бог.
Зараз підхопили пісню дячки, а за ними увесь народ, познімавши шапки. Козаки на байдаках хрестилися на церкву і дякували Богу, що їм щасливо дозволив вернутися. А вже турецькі бранці впали на колінки, хрестилися дніпровою водою і плакали з радощів, що знову вернулися на ясні зорі, на чисті води, у край веселий.
Піп благословив їх хрестом. Тоді стали припинати байдаки до повбиваних палів, галери закинули якорі, і козацтво стало виходити на берег. Зароїлося народу, мов у муравейнику. Позбігали з валів і шукали знайомих. Повітанням не було кінця.
Був тут старий Жмайло. Він обнімав Марка і Сагайдачного.
Сагайдачний пішов прямо у церкву за попом, тут впав ниць перед тетраподом і дякував Богу. Залунала благодарственна пісня за віднесену побіду.
З церкви пішов Сагайдачний до кошового з докладом про похід. Старшина, слухаючи цього, не могла з дива вийти.
— Так воно, панове отамання, — кінчив Сагайдачний. — Варна зруйнована, а Очаків без суден... Тепер можна йти у морський похід хоч би й зараз. Поперечних ланцюгів теж немає...
Зараз по обіді стали переносити здобичу з байдаків у Січ. За тим наглядав Жмайло. Гармати поскладано під майстернею. Іншу зброю, одежу, сукна, оксамити, шовки, парчу поскладано в магазинах, а гроші в мішках зложено в домі кошового.
Сагайдачний був дуже знеможений.
