Тихий Дін - Михайло Шолохов
Я проїхав, здригаючись. Так от воно що...
Старший урядник, Трундалій на прізвище, намагався піднести наш настрій, розказував сороміцьку анекдоту, а в самого губи тремтіли...
За півверстви від містечка — руїни якоїсь спаленої виробні, цегляні стіни з закуреними чорними краями. Ми побоялись їхати дорогою навпростець, бо вона вела повз це згарище, вирішили його об'їхати. Поїхали вбік, і в цей час звідти на нас почали стріляти. Звук першого пострілу, хоч як це соромно, мало не вибив мене з сідла. Я вп'явся в луку і з інерції нахилився, смикнув поводи. Ми скакали до містечка повз той рівчак з забитим німцем, отямились тільки тоді, як містечко залишилося позаду. Потім повернулись. Спішилися. Коні залишили з двома коноводами, а самі четверо пішли на край містечка до того рівчака. Ми, пригинаючись, ішли цим рівчаком. Я ще здалека побачив ноги забитого німця в коротких жовтих чоботях, гостро зігнуті коліна. Я йшов проз нього, спинивши подих, як проз сплячого, наче боявся розбудити. Під ним вогко зеленіла притолочена трава...
Ми залягли в рівчаку і за кілька хвилин з-за руїн спаленої виробні ключем виїхало дев'ятеро німецьких уланів. Я пізнав їх з одягу. Офіцер, відокремлюючись, щось крикнув гострим гортанним голосом, і їх загінчик поскакав у напрямку до нас. Хлопці гукають, щоб я допоміг їм траву ув'язати. Іду.
ЗО серпня.
Мені хочеться доказати, як я вперше стріляв у людину. Коли німецькі улани поскакали на нас (як зараз перед очима повстають їхні зеленкувато-сірі мундири, кольору ящірки-мідянки, блискучі розтруби кiвëpiв, хитливі списи, з прапорцями).
Під уланами були каро-гніді коні. Я чогось перевів погляд на насип рівчака і побачив невеличкого смарагдового жучка. Він виріс перед моїми очима і прибрав потворних розмірів. Велетнем повз він, хитаючи зілинки, до ліктя мого спертого на висохлу крупнисту глину насипу, виліз по рукаві моєї хакової гімнастівки і швидко вибрався на ґвинтівку, з Гвинтівки на ремінь. Я простежив його подорож і почув уриваний голос урядника Трундалія: "Стріляйте, чого ж ви?"
Я вмостив зручніше ліктя, примружив ліве око, відчув, що серце моє пухне, стає таке ж величезне, як той смарагдовий жук. В прорізі прицільної камери на тлі сірувато-зеленкуватого мундира тремтів приціл. Поруч мене стрельнув Трунда-лій. Я натиснув цингля і почув стогінливий літ моєї кулі. Десь певне знизив я приціл, куля рікошетом збивала з груддя димки куряви. Перший у людину постріл. Я вистріляв обійму не цілячись, не бачачи нічого перед собою. Востаннє сунув засувку, клац, забувши, що патронів немає, і тільки тоді глянув на німців. Вони так само в порядку скакали назад. Позаду всіх офіцер. їх було дев'ятеро, і я бачив каро-гніді крижі офіцерського коня і металеву плястинку верха його уланського ківера.
2 вересня.
В Толстого у "Війні й мирі" є місце, де він говорить про смугу між двома ворожими військами — смугу невідомого, що наче поділяє живих і мертвих. Ескадрон, в якому служив Микола Ростов, іде в атаку і Ростов у думці визначає цю смугу. Мені особливо яскраво згадалось сьогодні це місце романа тому,,що сьогодні на світанку ми атакували німецьких ґусарів. Зранку їх частини, прекрасно підсилені артилерією, тіснили нашу піхоту. Я бачив, як наші салдати, здається, 241 і 273-й піхотні полки, — панічно тікали. Вони були буквально деморалізовані в наслідок невдалого наступу, коли два полки без підтримки артилерії пішли в наступ і їх було збито вогнем ворога і знищено мало— не на третину всього складу. Нашу піхоту переслідували німецькі гусари. Отоді і ввели в бій наш полк, що стояв у резерві на лісній просіці. От як пригадую я цю сутичку. Ми вийшли з села Тишвичі о третій годині вранці. Гусла досвітня темрява. Гостро пахло хвоєю і вівсами. Полк ішов, розбитий на сотні. З путівця звернули ліворуч і пішли хлібами. Коні йшли по-прискуючи, копитами збиваючи рясну росу з вівсів.
Прохолодно навіть і в шинелі. Полк довго тягали по полі, і тільки через годину із штабу полку прискакав офіцер, дав нак з командирові. Наш дідуган незадоволеним голосом передав команду, і полк, під прямим кутом, звернув до лісу. Ми в чотових колонах тиснулись на вузькій просіці. Десь ліворуч від нас ішов бій. З вибухів чути було, що діяли чимало німецьких батарей. Звуки пострілів коливались: —здавалось, що над нами горить ця пахуча хвоя. Ми були слухачами до сходу сонця. Потім протремтіло "ура", мляве, нужденне таке, не соковите, і — тиша, пойнята чистою роботою кулеметів. Цієї хцилини так безладно купчилися думки; одиноке, що я уявляв під ту мить до гострого болю чітко й виразно, — це багатообразне лице нашої піхоти, що йде в наступ розстрільнями.
Я бачив, як топчуть осінню землю мішкуваті сірі постаті, в плискатих захисних кашкетах, у грубих, нижче ко~ ліна, салдатських чоботях, і чув виразний хрупкуватий смішок німецьких кулеметів, що переробляли цих живих пітних людей на трупи. Два полки було зметено і вони тікали, кидаючи зброю. На їх плечах ішов полк німецьких гусарів. Ми опинились у них на крилі, на віддалі 300 або Ц менше сажнів. Команда. Шикуємось моментально. Чую одним-одне, холодне, що мов вудила здержує: "Марш-марш" —і летимо. Вуха мого коня прищуплені так щільно, що здається, рукою їх не відірвеш. Оглядаюсь—ззаду командир полку і два офіцери.
От вона, смуга, що розділяє живих і мертвих. От воно* велике безумство!
Гусари мнуть свої поламані лави і повертають назад. Перед моїми очима сотник Чернецов зарубав німецького гусара. Бачив, як один козак шостої сотні, доганяючи німця, знетямившись, рубав його коня по крупі; злітаючи, шабля шматувала шкуру... Ні, це неможливо. Цьому назви немає. Після того, як повернулись, бачив обличчя Чернєцова—зосереджене, стримано-веселе, —
